Неоренесанс — Енциклопедія Сучасної України

Неоренесанс

НЕОРЕНЕСА́НС – стилістичний напрям в архітектурі, що був розповсюджений у період розвитку історичних стилів на межі 19–20 ст. В основі формотворення Н. – арх-ра епохи італ. Відродження. Для будівель цього стилю характерні заг. розчленованість цілого та деталей, пілястр. ордер, різноманітні комбінації ордер. й ароч. систем. Н. разом з необароко (див. Бароко) та неокласицизмом належить до групи т. зв. академіч. стилів. У період істор. стилів часто з певним стилем були пов'язані певні типи споруд, що було зумовлено смисл. і семантич. наповнен­ням цих напрямів. Укр. дослідник В. Ясієвич назвав це явище «семантичним стилізаторством». У стилі Н. часто будували як громад. споруди – театри, банки, біржі, б-ки, купец. зібрання, палаци, вокзали, так і житлові – особняки та прибутк. будинки. У той час в композиції неоренесанс. будівель, в інтер'єрах, меблях, у виробах декор.-приклад. мист-ва часто поєднували елементи італ. Відродження, Пн. Відродження (Фландрії, Нідерландів, Англії), форми франц. Ренесансу та нім. Бароко. Знач. вплив на розвиток Н. мали європ. теоретики 19 ст.: нім. – К. Шинкель, Ґ. Земпер, франц. – Віолле-ле-Дюк, австр. – О. Ваґнер. Багато архітекторів почали відстоювати та наполягати на правдивості у відображенні призначення арх-ри, конструкції та матеріалів. Віолле-ле-Дюк розумів арх-ру, як результат втілення принципів структури архіт. об'єкту, що ґрунтуються на конструкції, використаних матеріалах і засобах їх оброблення; конструкцію вважав засобом, а арх-ру – результатом. Особливо точно визначив рац. підхід до арх-ри Ґ. Земпер, який вважав, що арх-ра є кінц. результатом єдності призначення об'єк­та, матеріалу, середовища та індивідуальності творця. Перші неоренесансні споруди з'явили­ся у 1830-х рр. у Франції. Яскравим взірцем є школа витончених мист-в у Парижі, спроектована Ж.-Ф. Дюбаном. Переосмислення арх-ри італ. Ренесансу у Німеччині перш за все пов'язане з ім'ям Ґ. Земпера, який звів опер. театр (1834–38, перебудований після пожежі 1871–78) і картинну галерею (1847–55) у Дрездені, музеї історії мист-в і природознавства на площі Марії-Терезії у Відні (1872–81). «Неоренесанс Земпера» був розповсюджений у багатьох містах Австро-Угор. імперії. У Відні та Будапешті в цьому стилі забудовані цілі квартали. Містом арх-ри Н. вважається Мюнхен, де збудували низку визнач. будівель Л. фон Кленце та Ф. фон Ґартнер. Окрім Європи, Н. був розповсюджений у США й Японії. У серед. 19 ст. в Україні й особливо в Києві Н. (як називали його сучасники «київський ренесанс») зайняв панівну позицію серед ін. стилістич. напрямів, зокрема йому поступилася Неоготика. У цей час активно формувалася периметрал. квартал. забудова, в якій переважав Н. з елементами необароко. Цей стильовий напрям реалізувався у різноманіт. автор. версіях у різних типах будівель. Поширення Н. не зменшилося навіть в період модерну (1900–10-і рр.). Серед найвизнач­ніших укр. неоренесанс. споруд – театр у Сімферополі (1911), комерц. уч-ще (1888–91), земел. (1896–98) і торг. (1899) банки, особняк Бекетових (нині Будинок учених, 1897), ниніш. ХМ (1914; усі – арх. О. Бекетов) у Харкові, прибутк. будинок (нині вул. Саксаганського, № 96, 1898–99, М. Клуг), міський театр (нині Нац. опера України, 1901, В. Шретер) та публічна б-ка (нині Нац. парламент. б-ка України, 1910–11, З. Клаве, О. Кривошеєв) у Києві.

Літ.: Кириченко Е. И. Русская архитектура 1830–1910-х годов. Москва, 1978; Ясиевич В. Е. Архитектура Украины конца ХІХ – начала ХХ века (основные тенденции и особенности). Москва, 1981; Забудова Києва доби класичного капіталізму. К., 2012.

О. І. Сідорова


Покликання на статтю