Неперервне і перервне

НЕПЕРЕ́РВНЕ і ПЕРЕ­́РВНЕ — категорії для характеристики суперечливості буття, повʼязаної з його суцільністю, звʼязністю, нероз­дільністю та, водночас, роз­членованістю, різноманітністю, диференці­йованістю на обмежені, локальні у просторі й часі речі, явища, події. Домінува­н­ня або абсолютизація кожної із цих сторін в історії філософії, релігії та науки об­умовили роз­виток і боротьбу двох концептуал. напрямів — континуалізму та атомізму. Ідею континуалізму (буття єдине й неподільне, у ньому немає пустот, від­сут. рух, воно вічне) роз­робляли елеати Парменід, Зенон, Мел­ліс. Вона була об­ґрунтована у творі Парменіда «Про природу». Елеати критикували думку про нескінчен­ну подільність буття. Зокрема, Зенон доводив це у своїх ві­домих апоріях. Ви­значе­н­ня континууму як неподільного цілого широко використовували в добу Античності, Середньовіч­чя й пізніше у математиці та фіз. уявле­н­нях. Паралельно роз­вивалася ідея атомізму. Проте про­блема континуалізму та атомізму не була тотожна про­блемі Н. і П. Спроби універсалізувати ідеї континуалізму й атомізму засвідчили їхню обмеженість та внутр. суперечливість. Як наслідок подіб. ускладнень, роз­вивалося уявле­н­ня про діалектичну єд­ність Н. і П. Ця ідея базувалася насамперед на думці про ієрархізов. світобудову, що по­єд­нує дис­кретне і неперервне (теорія еманації не­оплатоніків), про необхідність бачити різноманітність природи в єд­ності (у вче­н­нях ві­домого нім. філософа 15 ст. Н. Кузанського в його роботі з характер. на­звою «De docta ignorantia» («Про вчене не­знан­ня»), італ. філософа Дж. Бруно, франц. — Д. Дідро і П. Гольбаха, ірланд. — Дж. Толанда та ін.). Без­посеред. роз­виток ця ідея зна­йшла в «динамічній атомістиці» нім. філософа Ф. Шел­лінґа, який писав, що ви­окремлена ідея Н., як і дис­кретності, «ніколи не може повністю здійснитися», оскільки має місце тотожність різнорід. сил природи. Єд­ність Н. і П. нім. філософ Ґ. Геґель доводив за допомогою діалектики «одного» та «множин­ного», орган. звʼязку кількості та якості. У марксизмі діалектику Н. і П. зафіксовано в уявлен­ні про «нову атомістику», прикмет. рисою якої нім. автор праці «Dialektik der Natur» («Діалектика природи») Ф. Енгельс вважав наявність дис­крет. частин різних ступенів або вузл. точок, що об­умовлюють якісні форми існува­н­ня «всезагальної матерії». В історії науки ідея Н. і П. зна­йшла вияв у «механіці сили» британ. фізика І. Ньютона, «динамічній атомістиці» хорват. вченого Р. Бошковича (поня­т­тя атомів і монад невід­ривне від їхньої взаємодії через сили, подіб­ні до гравітац. тяжі­н­ня), у по­єд­нан­ні хвильових і корпускуляр. під­ходів у квант. механіці. Викори­ста­н­ня понять, що синтезують монізм і плюралізм, синергет. процеси, хаос і порядок, прийня­т­тя як цілком очевид. тези про єд­ність різномані­т­тя фіз., хім., біол. та соц. світів — свідче­н­ня діалектич. під­став пі­зна­н­ня щодо уявлень про Н. і П. Загалом про­блематика Н. і П. набула знач. пошире­н­ня в різних галузях зна­н­ня, окрім філософії, — у математиці, кібернетиці, фізиці, астрономії та космології, у пі­знан­ні хім. процесів і в біо­логії, про що згодом було за­значено в колектив. моно­графії «Прерывное и не­пре­рывное» (К., 1983). На межі 20–21 ст. про­блема від­ноше­н­ня Н. і П. отримала своє роз­вʼяза­н­ня завдяки роз­роблен­ню метафізики тотальності, в якій буття роз­глядається як єд­ність різноманітності, що роз­гортаючись у собі, залишається тотожною собі. При цьому, як доведено, сутністю буття є сизигія — по­стійно діючий механізм взаєм. увідповід­не­н­ня всіх форм буття між собою, як в статич. режимі, так і в роз­витку та метаморфозах. Зʼясований і кількіс. показник оптимал. сизигійності, на який варто орієнтуватися людині та су­спільству в їхній практ. жит­тєдіяльності.

Завантажити статтю