Несвідоме — Енциклопедія Сучасної України

Несвідоме

НЕСВІДО́МЕ – ірраціональна компонента психіки, що не усвідомлюється та не досліджується за допомогою раціональних методів пізнання. Проблема Н. як змісту псих. реальності, що відіграє значну роль у формуванні людської особистості, завжди мала загадк. характер і її вивчали впродовж майже всього існування філос. думки людства, історія розвитку якої наочно свідчить про те, що питання про Н. та його значення для формування людської душі було поставлене вже на найперших етапах становлення філос. знан­ня – у давньогрец., давньокитай. та давньоіндій. філософіях. За допомогою Н. у давньоіндій. філософії було здійснено спробу роз­в'язати питання, що стосувалися проблем теорії пізнання, а також проблем існування та виникнення душі й власне людини. Н. потлумачене як іррац. компонент свідомості, що передує їй і тому є передумовою її існування. У контексті проблеми людини та душі давньогрец. філософи розглядали питання про те, що таке Н. Душа у Платона постала як несвідоме начало, а свідомість – як момент її взаємодії з навколиш. дійсністю. Згідно з Платоном, у душі кожної людини незримо дрімає дике, звіроподібне начало, що під впливом жаги та сп'яніння, відкинувши сором та розум, прагне задоволення своїх жадань. У межах давньогрец. філософії також уперше Платоном було розглянуто Н. як реал. складову людської душі, яка мала важливе значення саме для формування соц. особистості. У рамках новоєвроп. раціоналізму проблему Н. досліджував Ґ. Лейбніц. Для її вирішення вчений використовував принцип неперерв. дійсності. Щоб зв'язати фрагменти свідомості, він увів поняття «Н.» – «малі перцепції», яке, згідно з його теорією, під впливом додатк. чинників дає явище свідомості. Таким чином, у Ґ. Лейбніца Н. забезпечує й виправдовує псих. паралелізм, а також учений робить припущення, що Н. передує свідомості і є необхід. умовою її виникнення та існування. У нім. класич. філософії питання про Н. тісно пов'язане з тлумаченням проблеми людини. Торкаючись проблеми Н., І. Кант зазначав про існування у людини «темних уявлень», що не конт­рольовані розумом. І сфера цих несвідомих уявлень набагато більша, ніж сфера свідомості. Згідно з поглядами І. Канта, на «карті нашої душі освітлено тільки небагато пунктів», але якби якась вища сила несподівано осяяла всю карту, то «перед нашими очима відкрилося б немовби півсвіту». Й. Фіхте розумів під Н. інтуїцію як акт суб'єкта самопізнання, спрямований безпосередньо на його діяльність, не обґрунтовану логіч. поняттями. Саме алогізм інтуїції, на його думку, характеризує її як несвідому. «Абсолютна тотожність» буття та мислення, згідно з В. Шеллінґом, – несвідомий стан світ. духу. Вчений стверджував, що у вихід. абсолют. тотожності мають місце несвідоме бажання та діяння, відрізняння себе від самого себе. Проблема Н. стала однією із центр. проблем у багатьох філос. вченнях 19 ст. А. Шопенгауер сформулював учення, згідно з яким началом усього сущого є несвідома «світова воля», а першим фактом свідомості – уявлення. Він розглядав волю як абсолютне начало і вихід. принцип творення власне людського буття. Ф. Ніцше також вважав, що несвідоме начало є першоосновою всієї людської життєдіяльності загалом. Для пояснення всіх проявів життєдіяльності людей він увів поняття «воля до влади», витлумачуючи її як природно даний, несвідомий інстинкт кожної людської істоти. Під час розгляду відносин між свідомістю та Н. Ф. Ніцше віддавав пріоритет останньому. Розкриваючи природу Н., Е. Гартман, щоб уникнути крайнощів раціоналізму та ірраціоналізму, звертався до філософії Ґ. Геґеля, прагнучи об'єд­нати її зі світоглядом А. Шопенгауера. У результаті такого симбіозу з'явилася гартманів. концепція Н. як первин. «абсолютного духу». Е. Гартман трактував Н. як «трансцендентно-абсолютне». Проте найбільш важливим є те, що він висунув поняття «психічного Н.», яке стало гол. концептом психоаналіт. вчення. Е. Гартман таким чином визначав неперебутну цінність Н. По-перше, Н. формує організм і підтримує його життя. По-друге, як інстинкт Н. слугує меті самозбереження людської істоти. По-третє, завдяки статевому потягу та материн. любові Н. є не тільки засобом збереження людської природи, а й засобом ушляхетнення її. По-чет­верте, як передчуття Н. керує людиною у тих випадках, коли її свідомість не в змозі дати корисну пораду. По-п'яте, будучи не­від'єм. елементом натхнення, воно сприяє процесові пізнання й веде людей до одкровення. Нарешті, по-шосте, Н. є стимулом для худож. творчості. Для психоаналіт. філософії саме Н. стало гол. об'єк­том дослідж., що дозволяє зрозуміти природу людини. Заслугою З. Фройда є те, що він уперше чітко сформулював і порушив питання про роль Н. у життєдіяльності людини, а також підкреслив неправомірність зведення меж психіки тільки до свідомості. Згідно З. Фройду, псих. апарат складається з 3-х систем: Н., передсвідомого і свідомого. Н. становить собою таємний і найважливіший бік індивіда. Вчений виокремлював, по-перше, приховане, латентне Н. – свідомі уявлення про що-небудь, які в наступ. час можуть перестати бути такими, по-друге, витіснене Н. – уявлення, що не можуть стати свідомими тому, що їм протидіє певна сила, а усунення цієї протидій. сили можливе лише на засадах спец. психоаналіт. процедури. Створена З. Фройдом модель особистості з'явилася як комбінація 3-х елементів, що знаходяться у певній супідрядності один з одним. «Воно», або Id, – глибин. шар несвідомих потягів. «Я», або Ego, – сфера свідомого, посередник між внутр. світом людини та зовн. реальністю. «Над-Я», або Super-Еgo, – внутр.-особистісна совість, інстанція, що уособлює установку сусп-ва, свого роду морал. цензура, яка виникає як посередник між Н. та свідомістю через нерозв'язність конфлікту між ними. Контроверзою психоаналізу З. Фройда стала «аналітична психологія» К. Юнґа, який спочатку поділяв гол. ідеї свого вчителя, але незабаром розійшовся з ним у розумінні сутності природи Н. У розумінні вченого Н. набуло ін. змісту: з чогось темного, витісненого, недоступного для свідомості, що знаходиться за порогом осмислення, як його розумів З. Фройд, Н. у К. Юнґа співвідноситься з прошарками істор. та духов. досвіду всього людства. Н. знаходиться у постій. активності й створює комбінації змістів, що прогнозує майбутнє. К. Юнґ розробив та впровадив поняття «колективного Н.». Вивчення та розроблення цієї структури психіки були принципово новим підходом до дослідж. проблеми Н. Під колектив. Н. К. Юнґ розумів те, що індивід не набуває за допомоги особистого досвіду, а отримує завдяки успадкованій здатності до псих. діяльності як такої – спадщині, притаманній всьому людству. Проте колективне Н. поділяється на дві царини. Перша – особисте Н. (царина емоцій, афектів та примітив. імпульсів, які певною мірою підлягають рац. контролю). Друга – позаду або знизу цієї царини, в ядрі колектив. Н. знаходиться щось, що має стихійну силу й не підлягає асиміляції Ego. Центр цього ядра неможливо осягнути розумом. Новий етап у вивченні Н. пов'я­заний із вченням видат. гуманіста, представника неофройдизму Е. Фромма. Він реінтерпретував гол. положення З. Фройда, вніс новий зміст у Н. й по-іншому описав механізм витіснення. Передусім Е. Фромм стверджував, що Н., подібно до свідомості, є також соц. феноменом. На відміну від З. Фройда, який розглядав переважно «індивідуальне Н.», Е. Фромм осн. увагу приділяв «соціальному Н.». Під його змістом він мислив такий витіснений псих. матеріал, який є не індивідуальним, а спільним для більшості членів певного сусп-ва. Заснов­ник структур. психоаналізу Ж. Лакан розробив матем. теорію графіків, намагаючись зобразити Н. у графіч. вигляді, і йому це вдалося – він зумів побудувати «графік бажань», репрезентов. у його праці «Écrits» («Твори», Нью-Йорк, 1977). Ця робота є ключовою працею вченого, завдяки якій оприлюднився новий пласт знань про Н. Теорія психоаналізу загалом та її окремі положення зазнали глибокого аналізу й критики в низці праць укр., рос., груз. дослідників. Найбільш гостру полеміку із З. Фройдом щодо пояснення несвідомих псих. процесів ведуть і нині – у працях Ф. Бассіна, І. Бжалаві, А. Бочорішвілі, А. Леонтьєва, А. Меграбяна, Ш. Чхартішвілі, А. Шерозії. У працях Л. Виготського і Д. Узнадзе показана абсолютизація Н. у псих. житті особистості. Укр. дослідники також зробили вагомий внесок в осмислення психоаналіт. ідей і теорій. Психоаналіт. ідеї давно увійшли в арсенал укр. філософії й зробили поміт. вплив на теор. школи Одеси, Харкова, Львова, представники яких на поч. 20 ст. не лише пропагували психоаналіз та використовували на практиці фройдів. методики, а й намагалися творчо переосмислити окремі психоаналіт. положення. Л. Левчук у своїх працях підкреслила, що психоаналіт. концепція, витримавши випробування часом, зберегла знач. теор. потенціал. Дослідниця бачила своє завдання в тому, щоб на тлі розгляду психоаналізу показати можливості сучас. естетики у виявленні інтегратив. потенціалу творчості, дешифруванні символіки конкрет. творів, виявленню в цьому контексті Н., осягненні складної особистості митця. Проблеми андрогін-аналізу були розроблені в рамках психоаналіт. концепцій Н. Хамітовим. Учений сформулював концепцію андрогін-аналізу, що є теорією і практикою дослідж. й глибин. корекції буття особистості та відносин між особистостями, через осягнення стратегій взаємодії екзистенцій. чоловічості як духовності й екзистенцій. жіночості як душевності. Осн. ідеї аналіт. психології зазнають аналізу в працях В. Менжуліна. Він розглянув учення К. Юнґа про архетипи і запропонував свою інтерпретацію. Л. Сторіжко свої праці присвятила концептуал. осмисленню та визначенню осн. напрямів розвитку фройдизму та неофройдизму як психоаналіт. філософії в контексті існуючих істор.-філос. систем, які розглядають проблеми буття людини та її існування, що дає змогу визначити певні закономірності становлення та розвитку людини залежно від функціонування психіки, тлумачення та розуміння Н.

Літ.: Гартман Э. Сущность мирового процесса, или Философия бессознательного / Пер. с нем.: В 3 вып. Вып. 1. Москва, 1873; Шопенгауэр А. Мир как воля и представление / Пер. с нем. Мос­ква, 1992; Кант И. Критика чистого разума / Пер. с нем. Москва, 1994; Юнг К. Г. Психология бессознательного / Пер. с англ. Москва, 1996; Його ж. Аналитическая психология: ее теория и практика, тевистокские лекции / Пер. с англ. К., 1998; Фрейд З. Вступ до психоаналізу: Лекції зі вступу до психоаналізу з новими висновками / Пер. з нім. К., 1998; Його ж. Основные принципы психоанализа / Пер. с нем. К., 1998; Фромм Э. Гуманистический психоанализ / Пер. с нем. С.-Пе­тербург, 2002.

Л. В. Сторіжко

Статтю оновлено: 2021

Покликання на статтю