Несвідоме

НЕСВІДО́МЕ — ір­раціональна компонента психіки, що не усві­домлюється та не досліджується за допомогою раціональних методів пі­зна­н­ня. Про­блема Н. як змісту псих. реальності, що ві­ді­грає значну роль у формуван­ні людської особистості, завжди мала загадк. характер і її ви­вчали впродовж майже всього існува­н­ня філос. думки людства, історія роз­витку якої наочно свідчить про те, що пита­н­ня про Н. та його значе­н­ня для формува­н­ня людської душі було по­ставлене вже на найперших етапах становле­н­ня філос. знан­ня — у давньогрец., давньокитай. та давньоіндій. філософіях. За допомогою Н. у давньоіндій. філософії було здійснено спробу роз­­вʼязати пита­н­ня, що стосувалися про­блем теорії пі­зна­н­ня, а також про­блем існува­н­ня та виникне­н­ня душі й власне людини. Н. потлумачене як іррац. компонент сві­домості, що пере­дує їй і тому є перед­умовою її існува­н­ня. У контекс­ті про­блеми людини та душі давньогрец. філософи роз­глядали пита­н­ня про те, що таке Н. Душа у Платона по­стала як несві­доме начало, а сві­домість — як момент її взаємодії з навколиш. дійсністю. Згідно з Платоном, у душі кожної людини незримо дрімає дике, звіроподібне начало, що під впливом жаги та спʼяні­н­ня, від­кинувши сором та розум, прагне задоволе­н­ня своїх жа­дань. У межах давньогрец. філософії також уперше Платоном було роз­глянуто Н. як реал. складову людської душі, яка мала важливе значе­н­ня саме для формува­н­ня соц. особистості. У рамках новоєвроп. раціоналізму про­блему Н. досліджував Ґ. Лейбніц. Для її виріше­н­ня вчений використовував принцип неперерв. дійсності. Щоб звʼязати фрагменти сві­домості, він увів поня­т­тя «Н.» — «малі перцепції», яке, згідно з його теорією, під впливом додатк. чин­ників дає явище сві­домості. Таким чином, у Ґ. Лейбніца Н. забезпечує й виправдовує псих. паралелізм, а також учений робить припуще­н­ня, що Н. пере­дує сві­домості і є необхід. умовою її виникне­н­ня та існува­н­ня. У нім. класич. філософії пита­н­ня про Н. тісно повʼязане з тлумаче­н­ням про­блеми людини. Торкаючись про­блеми Н., І. Кант за­значав про існува­н­ня у людини «темних уявлень», що не конт­рольовані ро­зумом. І сфера цих несві­домих уявлень набагато більша, ніж сфера сві­домості. Згідно з по­глядами І. Канта, на «карті нашої душі освітлено тільки небагато пунктів», але якби якась вища сила несподівано осяяла всю карту, то «перед нашими очима від­крилося б немовби пів­світу». Й. Фіхте ро­зумів під Н. інтуїцію як акт субʼєкта самопі­зна­н­ня, спрямований без­посередньо на його діяльність, не об­ґрунтовану логіч. поня­т­тями. Саме алогізм інтуїції, на його думку, характеризує її як несві­дому. «Абсолютна тотожність» буття та мисле­н­ня, згідно з В. Шел­лінґом, — несві­домий стан світ. духу. Вчений стверджував, що у вихід. абсолют. тотожності мають місце несві­доме бажа­н­ня та дія­н­ня, від­різня­н­ня себе від самого себе. Про­блема Н. стала однією із центр. про­блем у багатьох філос. вче­н­нях 19 ст. А. Шопенгауер сформулював уче­н­ня, згідно з яким началом усього сущого є несві­дома «світова воля», а першим фактом сві­домості — уявле­н­ня. Він роз­глядав волю як абсолютне начало і вихід. принцип творе­н­ня власне людського буття. Ф. Ніцше також вважав, що несві­доме начало є першоосновою всієї людської жит­тєдіяльності загалом. Для поясне­н­ня всіх проявів жит­тєдіяльності людей він увів поня­т­тя «воля до влади», витлумачуючи її як природно даний, несві­домий інстинкт кожної людської істоти. Під час роз­гляду від­носин між сві­домістю та Н. Ф. Ніцше від­давав пріоритет остан­ньому. Роз­криваючи природу Н., Е. Гартман, щоб уникнути крайнощів раціоналізму та ір­раціоналізму, звертався до філософії Ґ. Геґеля, прагнучи обʼєд­нати її зі світо­глядом А. Шопенгауера. У результаті такого симбіо­зу зʼявилася гартманів. концепція Н. як первин. «абсолютного духу». Е. Гартман трактував Н. як «транс­цендентно-абсолютне». Проте найбільш важливим є те, що він висунув поня­т­тя «психічного Н.», яке стало гол. концептом психоаналіт. вче­н­ня. Е. Гартман таким чином ви­значав неперебутну цін­ність Н. По-перше, Н. формує організм і під­тримує його життя. По-друге, як інстинкт Н. слугує меті самозбереже­н­ня людської істоти. По-третє, завдяки статевому потягу та материн. любові Н. є не тільки засобом збереже­н­ня людської природи, а й засобом ушляхетне­н­ня її. По-чет­верте, як перед­чу­т­тя Н. керує людиною у тих випадках, коли її сві­домість не в змозі дати корисну пораду. По-пʼяте, будучи не­відʼєм. елементом натхне­н­ня, воно сприяє процесові пі­зна­н­ня й веде людей до одкрове­н­ня. Нарешті, по-шосте, Н. є стимулом для худож. творчості. Для психоаналіт. філософії саме Н. стало гол. обʼєк­том дослідж., що до­зволяє зро­зуміти природу людини. Заслугою З. Фройда є те, що він уперше чітко сформулював і порушив пита­н­ня про роль Н. у жит­тєдіяльності людини, а також під­креслив неправомірність зведе­н­ня меж психіки тільки до сві­домості. Згідно З. Фройду, псих. апарат складається з 3-х систем: Н., перед­сві­домого і сві­домого. Н. становить собою таємний і найважливіший бік індивіда. Вчений ви­окремлював, по-перше, приховане, латентне Н. — сві­домі уявле­н­ня про що-небудь, які в на­ступ. час можуть пере­стати бути такими, по-друге, витіснене Н. — уявле­н­ня, що не можуть стати сві­домими тому, що їм протидіє певна сила, а усуне­н­ня цієї протидій. сили можливе лише на засадах спец. психоаналіт. процедури. Створена З. Фройдом модель особистості зʼявилася як комбінація 3-х елементів, що знаходяться у певній супідрядності один з одним. «Воно», або Id, — глибин. шар несві­домих потягів. «Я», або Ego, — сфера сві­домого, посередник між внутр. світом людини та зовн. реальністю. «Над-Я», або Super-Еgo, — внутр.-особистісна совість, ін­станція, що уособлює установку су­спільства, свого роду морал. цензура, яка виникає як посередник між Н. та сві­домістю через нерозвʼязність конфлікту між ними. Контроверзою психо­аналізу З. Фройда стала «аналітична психологія» К. Юнґа, який спочатку поділяв гол. ідеї свого вчителя, але незабаром ро­зі­йшовся з ним у ро­зумін­ні сутності природи Н. У ро­зумін­ні вченого Н. набуло ін. змісту: з чогось темного, витісненого, недо­ступного для сві­домості, що знаходиться за порогом осмисле­н­ня, як його ро­зумів З. Фройд, Н. у К. Юнґа спів­від­носиться з прошарками істор. та духов. досвіду всього людства. Н. знаходиться у по­стій. активності й створює комбінації змістів, що про­гнозує майбутнє. К. Юнґ роз­робив та впровадив поня­т­тя «колективного Н.». Ви­вче­н­ня та роз­робле­н­ня цієї структури психіки були принципово новим під­ходом до дослідж. про­блеми Н. Під колектив. Н. К. Юнґ ро­зумів те, що індивід не набуває за допомоги особистого досвіду, а отримує завдяки успадкованій здатності до псих. діяльності як такої — спадщині, притаман­ній всьому людству. Проте колективне Н. поділяється на дві царини. Перша — особисте Н. (царина емоцій, афектів та примітив. імпульсів, які певною мірою під­лягають рац. контролю). Друга — позаду або знизу цієї царини, в ядрі колектив. Н. знаходиться щось, що має стихійну силу й не під­лягає асиміляції Ego. Центр цього ядра неможливо осягнути ро­зумом. Новий етап у ви­вчен­ні Н. повʼя­заний із вче­н­ням видат. гуманіста, пред­ставника неофройдизму Е. Фром­ма. Він реінтер­претував гол. положе­н­ня З. Фройда, вніс новий зміст у Н. й по-іншому описав механізм витісне­н­ня. Перед­усім Е. Фромм стверджував, що Н., подібно до сві­домості, є також соц. феноменом. На від­міну від З. Фройда, який роз­глядав пере­важно «індивідуальне Н.», Е. Фромм осн. увагу приділяв «соціальному Н.». Під його змістом він мислив такий витіснений псих. матеріал, який є не індивідуальним, а спільним для більшості членів певного су­спільства. Заснов­ник структур. психо­аналізу Ж. Лакан роз­робив матем. теорію графіків, намагаючись зобразити Н. у графіч. ви­гляді, і йому це вдалося — він зумів побудувати «графік бажань», ре­презентов. у його праці «Écrits» («Твори», Нью-Йорк, 1977). Ця робота є ключовою працею вченого, завдяки якій оприлюднився новий пласт знань про Н. Теорія психо­аналізу загалом та її окремі положе­н­ня за­знали глибокого аналізу й критики в низці праць укр., рос., груз. дослідників. Найбільш гостру полеміку із З. Фройдом щодо поясне­н­ня несві­домих псих. процесів ведуть і нині — у працях Ф. Бас­сіна, І. Бжалаві, А. Бочорішвілі, А. Леонтьєва, А. Меграбяна, Ш. Чхартішвілі, А. Шерозії. У працях Л. Виготського і Д. Узнадзе показана абсолютизація Н. у псих. житті особистості. Укр. дослідники також зробили вагомий внесок в осмисле­н­ня психоаналіт. ідей і теорій. Психоаналіт. ідеї давно уві­йшли в арсенал укр. філософії й зробили поміт. вплив на теор. школи Одеси, Харкова, Львова, пред­ставники яких на поч. 20 ст. не лише пропагували психо­аналіз та використовували на практиці фройдів. методики, а й намагалися творчо пере­осмислити окремі психоаналіт. положе­н­ня. Л. Левчук у своїх працях під­креслила, що психоаналіт. концепція, витримавши ви­пробува­н­ня часом, зберегла знач. теор. потенціал. Дослідниця бачила своє зав­да­н­ня в тому, щоб на тлі роз­гляду психо­аналізу показати можливості сучас. естетики у виявлен­ні інте­гратив. потенціалу творчості, дешифруван­ні символіки конкрет. творів, виявлен­ню в цьому контекс­ті Н., осягнен­ні складної особистості митця. Про­блеми андрогін-аналізу були роз­роблені в рамках психоаналіт. концепцій Н. Хамітовим. Учений сформулював концепцію андрогін-аналізу, що є теорією і практикою дослідж. й глибин. корекції буття особистості та від­носин між особистостями, через осягне­н­ня стратегій взаємодії екзистенцій. чоловічості як духовності й екзистенцій. жіночості як душевності. Осн. ідеї аналіт. психології за­знають аналізу в працях В. Менжуліна. Він роз­глянув уче­н­ня К. Юнґа про архетипи і за­пропонував свою інтер­претацію. Л. Сторіжко свої праці присвятила концептуал. осмислен­ню та ви­значен­ню осн. напрямів роз­витку фройдизму та неофройдизму як психоаналіт. філософії в контекс­ті існуючих істор.-філос. систем, які роз­глядають про­блеми буття людини та її існува­н­ня, що дає змогу ви­значити певні закономірності становле­н­ня та роз­витку людини залежно від функціонува­н­ня психіки, тлумаче­н­ня та ро­зумі­н­ня Н.

Завантажити статтю