Нурі Закі — Енциклопедія Сучасної України

Нурі Закі

НУ́РІ Закі (Нури Зәки; справж. – Ну­рутдзінау˘; 24. 12. 1921, с. Татарські Тюки, нині Татарстан, РФ – 28. 02. 1994, м. Казань, Татарстан) – татарський поет, перекладач. Учасник 2-ї світ. вій­ни. Закін. Вищі літ. курси при Літ. ін-ті в Москві (1957). У 1969–71, 1975–83 – гол. ред. ж. «Казан Утлари» («Вогні Казані»). Відп. секр. (1957–68) та голова правління (1971–74) СП Татарстану, секр. правління СП СРСР (від 1971). Друкувався від 1937. Автор поем «Дан юлы» («Дорога Слави», 1949), «Күтәрелү» («Піднесення», 1956), зб. віршів «Без яшибез иделдә» («Ми живемо на Волзі», 1951), «Ел буе яз» («Цілий рік весна», 1958), «Еллар нәм юллар» («Роки і дороги», 1971), «Куңел яктысы» («Свет души», 1980) та ін., фольклору «Гашыйк­лар җырлый» («Співають закохані», 1960), «Бу безнең китап» («Це наша книга», 1967), оповідань про партизан. боротьбу в роки вій­ни «Улгәннәр дә уч алды» («І мертві мстили», 1962). Писав для дітей. Упорядник, перекладач та автор передмови до антології «Поети України» (1972), до якої ввійшли вірші 43-х укр. поетів – від Г. Сковороди до шістдесятників. 1972 відвідав Україну. У перекладац. доробку – вір­ші Т. Шевченка: «Перебендя», «Іван Підкова», «Заповіт», «Сон (Гори мої високії)», «О люди! Люди небораки!», «І виріс я на чужині», «За байраком байрак», «Пророк», «Я не нездужаю, нівроку», що ввійшли до татар. вид. «Кобзар» (1953; усі – Казань).

Б. В. Хоменко


Покликання на статтю