Нотаріат

НОТАРІА́Т (франц. notariat, від лат. notarius — писар, стено­граф, секретар) — система органів і посадових осіб, зокрема нотаріусів, які вчиняють нотаріальні дії; галузь права та законодавства, наукова і на­вчальна дисципліна. Від­повід­но до ст. 1 Закону України «Про нотаріат» (1993, із подальшими змінами), Н. — система органів і посад. осіб, на яких покладено обовʼязок посвідчувати права, а також факти, що мають юрид. значе­н­ня, та вчиняти ін. нотаріал. дії, перед­бачені цим Законом, з метою на­да­н­ня їм юрид. вірогідності. Предметом нотаріал. діяльності є лише без­спірні справи та правочини. Осн. зав­да­н­ня Н.: забезпече­н­ня захисту й охорони прав власності, прав і закон. інтересів фіз. та юрид. осіб, сприя­н­ня зміцнен­ню закон­ності й правопорядку в су­спільстві, запобіга­н­ня правопоруше­н­ням. Ще тисячолі­т­тя тому у Вавилоні, Єгипті, Іудеї, Греції існували писарі-канцеляристи, які вели числен­ні прибутково-витратні книги, періодично складали кадастр усіх земель у країні, пере­писували насел. і його майно. Функції посад. осіб, які забезпечували формува­н­ня доказів, у Єгипті виконували агорономи, у Греції — ієромемнеси (чи епі­стати), які були священ­нослужителями. Там вперше зʼявилися законодавчі акти, зафіксов. на камʼяних брилах, глиняних табличках, дощечках, папірусі чи пергаменті. Однак найбільшого роз­витку в стародав. епоху юриспруденція от­ри­мала у Римі. Римські юристи (юрисконсульти) роз­робили правову систему, що від­значалася чіткістю, якістю й до­ступністю, в основу якої покладено ін­ститут приват. власності, теорію договір. права, теор. основи окремих видів договорів. Водночас із юрисконсультами бл. 3 ст. до н. е. виник й ін. клас осіб, обі­знаних з юриспруденцією, — писців (писарів). Їхнім обовʼязком було мех. викладе­н­ня правового матеріалу в традиц. формі. У Римській імперії числен. штат писарів утримували держава та приватні особи (своєрід. аналог держ. і приват. нотаріусів у сучас. Україні). Але із роз­витком цивіл. обігу вони вже не задовольняли потреб римського соціуму в юрид. допомозі, тому виник ще один клас осіб, які за­ймались оформле­н­ням юрид. документів і матеріалів, — табеліонів (на від­міну від перших 2-х категорій вони мали без­посереднє від­ноше­н­ня до юриспруденції). Табеліони за­ймалися скла­да­н­ням юрид. актів і судових документів для всіх бажаючих за встановлену державою плату та під її контролем. Угоди, під­писані сторонами й свідками, засвідчували під­писом табеліона, а згодом — і печаткою. Складені табеліоном документи, як і документи, складені служб. і приват. писарями, не мали сили без­спірного публіч. акту й могли бути оскаржені в суді. Для на­да­н­ня табеліон. документові значе­н­ня публіч. акту його подавали до суду, який встановлював від­повід­ність документу законові та волевиявлен­ню сторін, після чого вносив його до судового протоколу (згодом їх реєстрували у держ. раді при імператорі, у провінціях — у намісників). Лише після цих процедур документ набував публіч. характеру, а суперечка про його закон­ність ставала неможливою. Поряд зі світським ін­ститутом табеліонів, що з часом отримав значне пошире­н­ня, у сфері діяльності християн. Церкви виникла аналог. установа — Н. У 3 ст. н. е. при єпис­копах, а згодом — при абатах та ін. церк. урядниках під час їхніх бесід із народом були присутні спец. особи (нотаріуси), зобовʼязані записувати такі бесіди і складати протоколи. Церква почала впроваджувати цей ін­ститут й у світське життя, тому нотаріуси конкурували з табеліонами і публіч. писарями римського права. Генезис становле­н­ня Н. в укр. праві започатк. у Київ. Русі, що засвідчують її договір з Візан­тією 911, числен­ні норми «Руської правди», духівниці Климента і Антонія Римлянина та 2 заповіти князя Володимира Васильковича Волинського. Торг. угоди, акти дарува­н­ня, спадк. договори укладали, за­звичай, в усній формі на торзі у присутності 2-х свідків або митника (див. Митниця). Факт вчине­н­ня цивільно-правової угоди під­тверджували свідки у судовому порядку. Адм. і судові владні повноваже­н­ня, що належали князеві, він здійснював особисто або через при­знач. чиновників — посадників, воєвод (тисяцьких), тіунів. Без­спірності тим чи ін. документам надавало прикладе­н­ня княжої печатки. З огляду на це, перші формал. ознаки нотаріал. функцій у Київ. Русі наявні у посаді печатника (входив до княжої адміністрації), роль якого не обмежу­валася суто мех. дією, оскільки він був зобовʼязаний пере­конатися у достовірності змісту документів. Подальший роз­виток Н. у Литов.-Руській державі, що ґрунтувався на «Руській правді» та звичаєвому праві, тривав під впливом польс. і нім. права, а також рецепі­йов. римського і візант. права. Пряме правове регулюва­н­ня нотаріал. діяльності у Статутах Великого князівства Литовського 1529, 1566, 1588 від­сутнє, однак вони встановлювали вимоги до посади писаря як майбут. нотаріуса, порядок реєстрації нотаріал. дій, скла­да­н­ня та реєстрації заповітів і деяких видів договорів. Основи правового регулюва­н­ня нотаріал. діяльності в Україні за часів геть­манщини сформовано в Ін­струкції судам від 13 липня 1730, ви­даної геть­маном Д. Апостолом (вперше після Статутів Великого князівства Литовського), та в Кодексі 1743 «Права, по которымъ судится малорос­сійскій народъ». Правові гарантії договір. зобо­вʼязань: укла­да­н­ня договорів при свідках, письм. форма договору, записи в актових книгах. Однак, на від­міну від країн Європи, окремого ін­ституту Н. в Україні не існувало. На зх.-укр. землях у складі Австро-Угор. монархії у 19 ст. нотаріал. діяльність роз­вивалася на європ. традиціях (врегульов. Нотаріал. порядком 1871), ін­ститут Н. діяв як автоном. орган. Правове регулюва­н­ня нотаріал. діяльності на укр. землях у складі Рос. імперії регламентувало «Положеніе о нотаріальной части» 1866, що зумовило появу єдиного універсал. ін­ституту Н. як форми публіч. діяльності незалеж. нотаріусів. Проте внаслідок панува­н­ня кріпосного права, по­єд­на­н­ня судової та адм. влади він роз­вивався повільнішими темпами, ніж у Європі.

Після більшов. пере­вороту 1917 та проголоше­н­ня УНР нотаріал. контори практично припинили свою діяльність, а нотаріал. дії почали здійснювати різні установи: нотаріал. від­діли місц. рад, від­діли юстиції, соц. забезпече­н­ня та ін. адм. органи. Хронологію роз­витку укр. Н. рад. періоду започатковано Положе­н­ням про держ. нотаріат в УСРР 1923 та Положе­н­ням про судоустрій УСРР 1925, згідно з якими створ. держ. нотаріал. контори в усіх містах, смт, на вузлових станціях і, тимчасово, — на ярмарках. У місцевостях, де нотаріал. контор не було, вчине­н­ня нотаріал. функцій (за деяким винятком, напр., — посвідче­н­ня договорів) покладено на райвиконкоми і нар. суд­дів, а якщо і їх не було — на сільради. По­становою ВУЦВК і РНК УСРР від 20 червня 1933 усі діючі на той час нотаріал. контори ліквідовано, натомість у складі обл. судів організовано нотаріал. від­діли. Від­так вчине­н­ня усіх нотаріал. дій, окрім реєстрації ареш­тів, покладено на нар. суд­дів. Однак вони не мали спец. знань і від­повід. практич. досвіду, тому по­становою ЦВК і РНК УРСР від 20 жовтня 1937 в обл. центрах і містах організов. нотаріал. контори, у рай. центрах — нотаріал. столи. Функції їхнього кер-ва, на­гляду, матеріал. забезпече­н­ня, фінансува­н­ня, під­бору кадрів пере­дано обл. упр. юстиції (засн. 1939). У 1956, у звʼязку з ліквідацією обл. упр. юстиції, їх знову пере­дано обл. судам. Практика наділе­н­ня Верхов. Суду УРСР не властивими йому функціями судового упр. й керівництва органами Н., а обл. судів — судового на­гляду, судового упр. й керівництва діяльністю нотаріал. контор себе не випра­вдала. Внаслідок цього 1970 від­новлено Міністерство юстиції УРСР і від­діли юстиції виконкомів обл. рад, яким і пере­дано функції керівництва нотаріал. органами. Закон УРСР «Про державний нотаріат» (1974) ви­значив зав­да­н­ня та встановив систему принципів організації і діяльності держ. Н., документально регламентував порядок вчине­н­ня кожної нотаріал. дії. Проте в УРСР, як і в СРСР загалом, потреби у нотаріал. діяльності практично не було, оскільки після від­міни приват. власності на землю, засоби виробництва, житло нотаріуси вчиняли лише елементарні дії: засвідчували копії документів і витяги з них, посвідчували заповіти, доруче­н­ня тощо. Після від­новле­н­ня незалежності 1991 ухвалено Закон України «Про нотаріат» (1993), який створив правові під­стави для впровадже­н­ня принцип. нових, раніше неві­домих рад. законодавству ін­ститутів, зокрема приват. нотаріал. діяльності, чим усунув держ. монополію, що існувала раніше, і посилив роль Н. у сусп. житті. Згідно з цим законом, для вчине­н­ня нотаріал. дій організов. держ. нотаріал. контори й держ. нотаріал. архіви. У насел. пунктах, де нотаріал. контори від­сутні, нотаріал. дії вчиняють уповноважені на це посад. особи виконав. комітетів сільс., селищ. і місц. рад; за кордоном — спів­роб. консул. установ. Від­повід­но до ст. 3 Закону України «Про нотаріат» нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юрид. освіту, володіє держ. мовою, має стаж роботи у сфері права не менше 6-ти р., з них пом. нотаріуса або консультантом у держ. нотаріал. конторі — не менше ніж 3 р., склав кваліфікац. іспит та одержав свідоцтво про право на заня­т­тя нотаріал. діяльністю. Кер-во держ. нотаріал. конторами й архівами здійснюють Міністерство юстиції України та його органи на місцях. До­зволена нотаріал. діяльність приват. нотаріусів, які можуть мати контору в межах нотаріал. округу, ви­значеного Гол. упр. юстиції за їхніми заявами. Обсяги повноважень щодо вчине­н­ня нотаріал. дій держ. і приват. нотаріусами й уповноваженими посад. особами виконкомів сільс., селищ. і міських рад та консул. установ від­різняються і ви­значені Законом України «Про нотаріат». Ґрунтовні дослідж. генезису ін­ституту Н. у різні часи здійснювали М. Ляпідевський, І. Вольман, Л. Мандельштам, В. Комаров, В. Баранкова, М. Долинська, О. Нелін, Л. Ясінська.

Завантажити статтю