Нотаріат — Енциклопедія Сучасної України

Нотаріат

НОТАРІА́Т (франц. notariat, від лат. notarius – писар, стенограф, секретар) – система органів і посадових осіб, зокрема нотаріусів, які вчиняють нотаріальні дії; галузь права та законодавства, наукова і навчальна дисципліна. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про нотаріат» (1993, із подальшими змінами), Н. – система органів і посад. осіб, на яких покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юрид. значення, та вчиняти ін. нотаріал. дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юрид. вірогідності. Предметом нотаріал. діяльності є лише безспірні справи та правочини. Осн. завдання Н.: забезпечення захисту й охорони прав власності, прав і закон. інтересів фіз. та юрид. осіб, сприяння зміцненню законності й правопорядку в сусп-ві, запобігання правопорушенням. Ще тисячоліття тому у Вавилоні, Єгипті, Іудеї, Греції існували писарі-канцеляристи, які вели численні прибутково-витратні книги, періодично складали кадастр усіх земель у країні, переписували насел. і його майно. Функції посад. осіб, які забезпечували формування доказів, у Єгипті виконували агорономи, у Греції – ієромемнеси (чи епістати), які були священнослужителями. Там вперше з’явилися законодавчі акти, зафіксов. на кам’яних брилах, глиняних табличках, дощечках, папірусі чи пергаменті. Однак найбільшого розвитку в стародав. епоху юриспруденція от­ри­мала у Римі. Римські юристи (юрисконсульти) розробили правову систему, що відзначалася чіткістю, якістю й доступністю, в основу якої покладено ін-т приват. власності, теорію договір. права, теор. основи окремих видів договорів. Водночас із юрисконсультами бл. 3 ст. до н. е. виник й ін. клас осіб, обізнаних з юриспруденцією, – писців (писарів). Їхнім обов’язком було мех. викладення правового матеріалу в традиц. формі. У Римській імперії числен. штат писарів утримували держава та приватні особи (своєрід. аналог держ. і приват. нотаріусів у сучас. Україні). Але із розвитком цивіл. обігу вони вже не задовольняли потреб римського соціуму в юрид. допомозі, тому виник ще один клас осіб, які займались оформленням юрид. документів і матеріалів, – табеліонів (на відміну від перших 2-х категорій вони мали безпосереднє відношення до юриспруденції). Табеліони займалися складанням юрид. актів і судових документів для всіх бажаючих за встановлену державою плату та під її контролем. Угоди, підписані сторонами й свідками, засвідчували підписом табеліона, а згодом – і печаткою. Складені табеліоном документи, як і документи, складені служб. і приват. писарями, не мали сили безспірного публіч. акту й могли бути оскаржені в суді. Для надання табеліон. документові значення публіч. акту його подавали до суду, який встановлював відповідність документу законові та волевиявленню сторін, після чого вносив його до судового протоколу (згодом їх реєстрували у держ. раді при імператорі, у провінціях – у намісників). Лише після цих процедур документ набував публіч. характеру, а суперечка про його законність ставала неможливою. Поряд зі світським ін-том табеліонів, що з часом отримав значне поширення, у сфері діяльності християн. Церкви виникла аналог. установа – Н. У 3 ст. н. е. при єпископах, а згодом – при абатах та ін. церк. урядниках під час їхніх бесід із народом були присутні спец. особи (нотаріуси), зобов’язані записувати такі бесіди і складати протоколи. Церква почала впроваджувати цей ін-т й у світське життя, тому нотаріуси конкурували з табеліонами і публіч. писарями римського права. Генезис становлення Н. в укр. праві започатк. у Київ. Русі, що засвідчують її договір з Візан­тією 911, численні норми «Руської правди», духівниці Климента і Антонія Римлянина та 2 заповіти князя Володимира Васильковича Волинського. Торг. угоди, акти дарування, спадк. договори укладали, зазвичай, в усній формі на торзі у присутності 2-х свідків або митника (див. Митниця). Факт вчинення цивільно-правової угоди підтверджували свідки у судовому порядку. Адм. і судові владні повноваження, що належали князеві, він здійснював особисто або через признач. чиновників – посадників, воєвод (тисяцьких), тіунів. Безспірності тим чи ін. документам надавало прикладення княжої печатки. З огляду на це, перші формал. ознаки нотаріал. функцій у Київ. Русі наявні у посаді печатника (входив до княжої адміністрації), роль якого не обмежу­валася суто мех. дією, оскільки він був зобов’язаний переконатися у достовірності змісту документів. Подальший розвиток Н. у Литов.-Руській державі, що ґрунтувався на «Руській правді» та звичаєвому праві, тривав під впливом польс. і нім. права, а також рецепійов. римського і візант. права. Пряме правове регулювання нотаріал. діяльності у Статутах Великого князівства Литовського 1529, 1566, 1588 відсутнє, однак вони встановлювали вимоги до посади писаря як майбут. нотаріуса, порядок реєстрації нотаріал. дій, складання та реєстрації заповітів і деяких видів договорів. Основи правового регулювання нотаріал. діяльності в Україні за часів гетьманщини сформовано в Інструкції судам від 13 липня 1730, виданої гетьманом Д. Апостолом (вперше після Статутів Великого князівства Литовського), та в Кодексі 1743 «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ». Правові гарантії договір. зобо­в’язань: укладання договорів при свідках, письм. форма договору, записи в актових книгах. Однак, на відміну від країн Європи, окремого ін-ту Н. в Україні не існувало. На зх.-укр. землях у складі Австро-Угор. монархії у 19 ст. нотаріал. діяльність розвивалася на європ. традиціях (врегульов. Нотаріал. порядком 1871), ін-т Н. діяв як автоном. орган. Правове регулювання нотаріал. діяльності на укр. землях у складі Рос. імперії регламентувало «Положеніе о нотаріальной части» 1866, що зумовило появу єдиного універсал. ін-ту Н. як форми публіч. діяльності незалеж. нотаріусів. Проте внаслідок панування кріпосного права, поєднання судової та адм. влади він розвивався повільнішими темпами, ніж у Європі.

Після більшов. перевороту 1917 та проголошення УНР нотаріал. контори практично припинили свою діяльність, а нотаріал. дії почали здійснювати різні установи: нотаріал. відділи місц. рад, відділи юстиції, соц. забезпечення та ін. адм. органи. Хронологію розвитку укр. Н. рад. періоду започатковано Положенням про держ. нотаріат в УСРР 1923 та Положенням про судоустрій УСРР 1925, згідно з якими створ. держ. нотаріал. контори в усіх містах, смт, на вузлових станціях і, тимчасово, – на ярмарках. У місцевостях, де нотаріал. контор не було, вчинення нотаріал. функцій (за деяким винятком, напр., – посвідчення договорів) покладено на райвиконкоми і нар. суддів, а якщо і їх не було – на сільради. Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 20 червня 1933 усі діючі на той час нотаріал. контори ліквідовано, натомість у складі обл. судів організовано нотаріал. відділи. Відтак вчинення усіх нотаріал. дій, окрім реєстрації ареш­тів, покладено на нар. суддів. Однак вони не мали спец. знань і відповід. практич. досвіду, тому постановою ЦВК і РНК УРСР від 20 жовтня 1937 в обл. центрах і містах організов. нотаріал. контори, у рай. центрах – нотаріал. столи. Функції їхнього кер-ва, нагляду, матеріал. забезпечення, фінансування, підбору кадрів передано обл. упр. юстиції (засн. 1939). У 1956, у зв’язку з ліквідацією обл. упр. юстиції, їх знову передано обл. судам. Практика наділення Верхов. Суду УРСР не властивими йому функціями судового упр. й кер-ва органами Н., а обл. судів – судового нагляду, судового упр. й кер-ва діяльністю нотаріал. контор себе не виправдала. Внаслідок цього 1970 відновлено Мін-во юстиції УРСР і відділи юстиції виконкомів обл. рад, яким і передано функції кер-ва нотаріал. органами. Закон УРСР «Про державний нотаріат» (1974) визначив завдання та встановив систему принципів орг-ції і діяльності держ. Н., документально регламентував порядок вчинення кожної нотаріал. дії. Проте в УРСР, як і в СРСР загалом, потреби у нотаріал. діяльності практично не було, оскільки після відміни приват. власності на землю, засоби вироб-ва, житло нотаріуси вчиняли лише елементарні дії: засвідчували копії документів і витяги з них, посвідчували заповіти, доручення тощо. Після відновлення незалежності 1991 ухвалено Закон України «Про нотаріат» (1993), який створив правові підстави для впровадження принцип. нових, раніше невідомих рад. законодавству ін-тів, зокрема приват. нотаріал. діяльності, чим усунув держ. монополію, що існувала раніше, і посилив роль Н. у сусп. житті. Згідно з цим законом, для вчинення нотаріал. дій організов. держ. нотаріал. контори й держ. нотаріал. архіви. У насел. пунктах, де нотаріал. контори відсутні, нотаріал. дії вчиняють уповноважені на це посад. особи виконав. ком-тів сільс., селищ. і місц. рад; за кордоном – співроб. консул. установ. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про нотаріат» нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юрид. освіту, володіє держ. мовою, має стаж роботи у сфері права не менше 6-ти р., з них пом. нотаріуса або консультантом у держ. нотаріал. конторі – не менше ніж 3 р., склав кваліфікац. іспит та одержав свідоцтво про право на заняття нотаріал. діяльністю. Кер-во держ. нотаріал. конторами й архівами здійснюють Мін-во юстиції України та його органи на місцях. Дозволена нотаріал. діяльність приват. нотаріусів, які можуть мати контору в межах нотаріал. округу, визначеного Гол. упр. юстиції за їхніми заявами. Обсяги повноважень щодо вчинення нотаріал. дій держ. і приват. нотаріусами й уповноваженими посад. особами виконкомів сільс., селищ. і міських рад та консул. установ відрізняються і визначені Законом України «Про нотаріат». Ґрунтовні дослідж. генезису ін-ту Н. у різні часи здійснювали М. Ляпідевський, І. Вольман, Л. Мандельштам, В. Комаров, В. Баранкова, М. Долинська, О. Нелін, Л. Ясінська.

Літ.: Ляпидевский Н. П. Исторія нотаріата. Т. 1. Москва, 1875; Черниш В. М., Нелін О. І. До питання про реформування органів нотаріату в Україні // Юрид. Україна. 2012. № 9; Нелін О. І. Інститут нотаріату в Україні: від минувшини до сьогодення. К., 2013; Долинська М. С. Становлення та розвиток правового регулювання нотаріальної діяльності в Україні. Л., 2015.

О. І. Нелін

Статтю оновлено: 2021

Покликання на статтю
О. І. Нелін . Нотаріат // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=73920 (дата звернення: 19.09.2021)