Норманська проблема

НОРМА́НСЬКА ПРОБЛЕ́МА — історіо­графічна дис­кусія про початки й етнічний характер ран­ньої Київської держави. Тривала від поч. 18 ст. до 1980-х рр. (ін. назви — норман. теорія, варяз. пита­н­ня). В основі норман. теорії лежить буквалістична інтер­претація літопис. (у «Повісті минулих літ») легенди про заклика­н­ня варяз. (скандинав.) князів. Тривалий час це оповіда­н­ня, жанрово тотожне до решти середньовіч. ori­gines gentium (лат. — походже­н­ня народу), ви­знавали достовір. від­ображе­н­ням подій 9 ст., внаслідок чого походже­н­ня Київ. держави ототожнювали з етніч. походже­н­ням правлячої династії, родоначальником якої вважали міфіч. князя Рюрика. Уперше наук. обробці літописне origo gentis було під­дане на поч. 18 ст. Г.-З. Бай­єром — нім. орієнталістом, який працював у С.-Пе­тербур. АН і за­ймався також рос. та сх.-європ. старовиною. У працях «De Vara­gis» («Про варягів»), «De Russorum prima expeditione Constantino­po­litana» («Перший руський похід на Кон­стантинополь»), «Origines rus­sicae» («Початки Русі») та ін. він навів додатк. свідче­н­ня візант., лат. і сх. джерел, що об­ґрунтовували по­гляд на «русь» як скандинавів та Русь як державу, засн. вихідцями зі Скандинавії. Пошуки Г.-З. Байєра узагальнив і систематизував ін. нім. учений, що пере­бував на рос. службі, — Г.-Ф. Міл­лер у доповіді «Произхожденіе народа и имени рос­сійскаго» (1740-і рр.). На­прикінці 18 ст. прихильником норман. теорії ви­ступав ві­домий дослідник літописів А.-Л. Шлецер. На заг. фоні «нім. заси­л­ля» у рос. політ. і наук. житті 1-ї пол. 18 ст. ідеї нім. учених про скандинав. (фактично — герман.) витоки рос. державності спри­ймались як ідеологічно та політично ангажовані. Проти норман. теорії ви­ступили вчені й літератори рос. походже­н­ня, зокрема М. Ломоносов, В. Тредіаковський. Хоча пізніше нац. поділ між прихильниками та противниками норман. теорії не був таким очевидним (серед прихильників — росіяни М. Карамзін і М. Погодін, словак П.-Й. Шафарик, словенець Ф. Міклошич; серед скептиків — німець Й.-Ф. Еверс), Н. п. завжди мала ознаки сусп. полеміки про нац. характер рос. історії та державності, що часом досягала над­звич. гостроти. Гол. аргументи на користь норман. теорії — скандинав. походже­н­ня правлячої династії та назви «русь» (від історично незасвідченого «roðsmenn», через «ruotsi», фін. назву скандинавів); скандинав. імена руських послів і купців у договорах Київ. Русі з Візантією (911, 944); ві­домості про Русь візант. імператора Кон­стантина VII Багрянородного «De administrando imperio» («Про управлі­н­ня імперією», 950-і рр.) і, насамперед, т. зв. руські (від­мін­ні від словʼян.) назви дніпр. порогів; ототожне­н­ня «русі» з норманами у лат. (напр., у Бертин. ан­налах під 839) і сх. джерелах. Найважливішою працею, що під­сумувала наук. дослідж. у цьому напрямі, вважають книгу данського філолога В. Томсена (кілька вид. англ., нім., швед., данською та ін. мовами; рос. перекл. — «Начало рус­ского государства», 1891). На під­ставі мас­штаб. археол. дослідж. Сх. Європи на­прикінці 19 і, особливо, у 20 ст. вдалося встановити істотну скандинав. присутність практично в усіх гол. міських центрах майбут. Київ. держави, серед яких — Ладога (нині с. Стара Ладога Ленінгр. обл., РФ), Рюрикове городище (нині у складі Новгорода Великого), Гньоздово (побл. однойм. села Смолен. обл., РФ), Тимерьово (побл. с. Велике Тимерьово Ярослав. обл., РФ), Шестовиця (Київ; див. Шестовицький могильник і городище). Найважливіша норманіст. інтер­претація цих матеріалів — праця швед. археолога Т. Арне «La Suède et IʼOrien» («Швеція і Схід», Уп­псала, 1914). На противагу норман. було висунуто різноманітні теорії нескандинав. походже­н­ня «русі», що сукупно отримали назву антинорманізм (виник і сформувався як ідеол. опозиція норманізму). Прихильники антинорманізму за­пропонували низку альтернатив. теорій щодо походже­н­ня племені та назви «русь»: словʼян. (С. Гедеонов), т. зв. роксолан. (Д. Іловайський), фінську (В. Татіщев), литов. (М. Костомаров), хозар. (Й.-Ф. Еверс) та ін. Найвагомішою працею антинорманіст. школи у 19 ст. вважають 2-томну моно­графію С. Гедеонова «Варяги и Русь: Историческое изслѣдованіе» (С.-Пе­тербургъ, 1876). Ві­домою подією у проти­стоян­ні 2-х шкіл став також публіч. дис­пут між норманістом М. Погодіним і антинорманістом М. Костомаровим 1860. Хоча громадськість загалом симпатизувала антинорманістам, більшість профес. істориків вважала їхні праці напів­аматорськими, тому тією чи ін. мірою ви­знавала скандинав. походже­н­ня «русі». Вибір на користь однієї зі шкіл був не лише методол., а й знач. мірою ідеол., а їхнє проти­стоя­н­ня спри­ймали як боротьбу сусп. течій. Прихильники норманізму, особливо у 18 ст., применшували роль сло­вʼян. елементу в утворен­ні державності, заперечували самобутність словʼян, від­кидали європ. імперіалізм, тому антинорманізм вважали більш патріот. позицією. Тому лідери зростаючих сх.-європ. нац. рухів (напр., М. Грушевський) надавали пере­вагу авто­хтоніст. під­ходам, а отже, й мʼяким варіантам антинорманізму.

Особливого загостре­н­ня Н. п. набула у рад. історіо­графії. На початк. етапі (1920-і — 1-а пол. 1930-х рр.), коли марксист. істор. ідеологія формувалась як інтернаціоналіст., на різкому заперечен­ні рос. патріотизму, її лідери (М. Покровський, М. Рожков) ви­знавали положе­н­ня норманізму. В УСРР з цього пита­н­ня опубл. працю П. Смирнова «Волзький шлях і стародавні руси» (К., 1928). Однак із утвердже­н­ням у серед. 1930-х рр. формац. концепції, становле­н­ня давньоруської державності почали повʼязувати з формува­н­ням феодалізму: держава по­стала внаслідок тривалих екон. і сусп. процесів, а не як результат діяльності групи осіб (скандинавів). Із критикою положень норман. теорії ви­ступили кілька археологів (серед них — В. Равдонікас, А. Арциховський), опонували їй також історики авто­хтоніст. пере­конань (В. Пархоменко). Критика норманізму отримала додатк. імпульс у післявоєн. період, коли в умовах нових ідеол. еволюцій норманізм почали спри­ймати як специфічно західну, бурж., антирад. течію в історіо­графії. Частково за­охочувані владою, а частково щиро під­тримуючи формац. теорію, історики (В. Мавродін, С. Юшков та ін.) критикували справжні й уявні ідеї західних учених щодо ролі норманів у становлен­ні давньоруської державності. Ідеол. замовле­н­ням була книжка І. Шаскольського «Норманская теория в современ­ной буржуазной науке» (Москва; Ленин­град, 1965) із прямою полемікою проти західної науки, на фоні якої вигідно вирізнялася більш рання аналог. праця Г. Ловмянського «Zagad­nienia roli Normanów w genezie państw słowiańskich» (Warszawa, 1957; російською мовою — «Русь и нор­ман­ны», Москва, 1985). Водночас в умовах офіц. антинорманізму на­прикінці 1960-х рр. роз­почато інтенсивне на­громадже­н­ня археол. матеріалу, що свідчив про скандинав. присутність у Сх. Європі в 9–11 ст. Осмисле­н­ня цих матеріалів все ж по­ступово під­водило до ро­зумі­н­ня знач. ролі норманів в екон. і соц. житті регіону, а сама увага до скандинав. старожитностей була виявом «мʼякої» опозиційності офіціозу. Із послабле­н­ням ідеол. тиску в 2-й пол. 1980-х рр. гострота проти­стоя­н­ня норманістів і антинорманістів істотно зменшилася, а з роз­падом СРСР Н. п. у тому полеміч. ви­гляді, в якому вона існувала від поч. 18 ст., зникла як наук. про­блема. На від­міну від 19 ст. рад. антинорманісти не вигадували екзотич. теорій нескандинав. походже­н­ня «русі», проте в умовах формува­н­ня нових нац. ідеологій на пострад. просторі такі теорії почали від­роджуватися у квазінаук. інтер­претаціях походже­н­ня Давньоруської держави і культивуються (зокрема теорія словʼяно-балт. походже­н­ня варягів і «русі») в середовищах «неофіц.» і «патріот.» любителів історії.

Завантажити статтю