Норма — Енциклопедія Сучасної України

Норма

НО́РМА (лат. norma – правило, взірець, мі­- ра, закон, від давньогрец. kanwn – косинець, висок, масштаб). Тер­мін «Н.» вперше застосовано в буд. справі як «правильність ко­­синця». Поняття «Н.», витлумачене таким чином, поширюється й на сферу духовно-практ. діяльності людини. Зокрема, Цицерон у філософії права застосував по­­няття «norma» поряд із «regula», трактуючи закон за допомогою метафорики, запозиченої із буд. справи, тобто як «масштаб права чи безправ'я» (regula inris atque iniuriae). Інтерпретація Н. як закону має і дескриптив., і (насамперед) прескриптив. зміст, що віддзеркалює не лише те що є, а й те, що повинно бути. Можливість дескрипції міститься в самому бутті, природі, сусп-ві, у фактичності того, що є. Можливість прескрипції закладена в контрфактичності того, що має бути. Саме поняття «Н.» містить у собі як фактич., онтолог., так і контрфактич., трансцендентал. зміст. Про це свідчить і поняття «нормальне», найпростішим визначенням якого є відповідність Н. Проте, зваживши на походження цього слова, виявимо й ін. зміст. Так, у Стародав. Греції поняття «нормальне» поєднувалося із поняттям «природа». Нормальним було те, що відповідає природі. Отже, поняття «нормальне» набуває подвій. значення, властивого й самому поняттю природи. При­рода тлумачиться (про це свідчать твори Гіппократа) з одного боку, як середній «природний» стан чи властивість, з іншого – як те, що притаманне здоровому стану тіла та його органам, тому відповідає ідеал. стану, відновлення якого і є завданням та ме­­тою лікувал. терапії. Такий по­гляд властивий і розумінню Н. загалом, зокрема в Цицерона Н., як масштаб, не походить безпосередньо ані з природи (хоча сама природа розглядається на зразок будівничого, чиї інструменти мають бути використані у людській дяльності), ані зі всезаг. за­­кону розуму. Закон є найвищим розумом, що віддзеркалює природу, він схожий на розум, якщо утверджується й викристалізовується як дух людини. Взаємо­відношення дескриптив. та пре­скриптив. аспектів Н. характерне, зокрема, й для істор. розвит­ку поняття «нормальне», що по­­значилося на істор.-філос. його тлумаченні. Відповідно до тих чи ін. істор. умов домінує дескриптив. чи норматив. зміст поняття «Н.». Дескриптив. зміст Н. постає у вигляді таких понять, як «нормальне», «повсякденне», «звичне», «природне». За прескриптив. значенням «Н.» є приписувал. правилом чи законом, що вимагає точного й безумов. до­­тримання, не припускаючи заперечень. Отже, хоча Н. виникають серед людей і для людей, тобто в емпірич. світі їхнього життя, вони вже за своїм визначенням мають приписувал. й зобов'язувал. спрямування. Тому за своєю суттю Н. мають насамперед не дескриптив., а прескриптив. характер. Як слушно наголосив фін. філософ Ґ.-Г. фон Вріґт, «норми приписують, а не описують». Проте за своїм змістом вони певною мірою «щось і описують», однак не суто емпірич. (феноменал.) світ, а світ ноуменальний (ідеальний). Функціонал. аспект Н. полягає в тому, що вона є засобом соц. інтеграції поведінки людей та соц. груп у певну цілість. Завдяки Н. вимоги та становлення сусп-ва, соц. груп трансформуються в еталони, моделі, стандарти модального й обов'язкового в поведінці представників цих груп, виконуючи функцію мотивації, орієнтації та легітимації. Н. як керівне на­чало є необхід. умовою підпорядкування діяльності людей сусп. (груповим, класовим) вимогам. Вона не може бути здійснена без певного обмеження, що регламентує діяльність, свідомість та переживання індивіда. Тому на­­ука про сусп-во, зокрема соціологія, як зауважив амер. філософ Ф. Фукуяма, «врешті-решт, є на­­укою, присвяченою вивченню соціальних норм». Поняття «Н.» як взірець, стандарт визначає такий рівень взаєм. очікувань, що по­стає у своєму суспільно усталеному, розвиненому, заг. вигляді, тобто як «ґенералізоване визначення очікування». Н. утворюють систему, що складається з таких видів: категоричні Н. (значущість їх є абсолютною, навіть коли вони не завжди й не скрізь реалізуються), імплікативні (їх значущість залежить від істор. умов), консенсуальні (значущість стверджується лише шляхом розум. (демократ.) рішення, зміст якого формується на підставі доброї волі учасників).

Літ.: T. Parsons. The structure of social aktion. New York, 1949; N. Luhmann. Sozio­logie der Moral // Theorietechnik und Moral. Frankfurt am Main, 1972; K.-D. Opp. Die Entstehung sozialer Normen: Ein Integra­tionsversuch soziologischer, sozialpsycho­logischer und ökonomischer Erklärungen. Tübingen, 1983; Norm // Historisches Wör­terbuch der Philosophie. Bd. 6. Basel; Stutt­­gart, 1984; D. Böhler. Rekonstruktive Prag­matik. Von der Bewußtseinsphilosophie zur Kommunikationreflexion: Neubegrün­dung der praktischen Wissenschaften und Philosophie. Frankfurt am Main, 1985; Пла­хов В. В. Социальные нормы: философские основания общей теории. Москва, 1985; G. H. von Wright. Sein und Sollen // G. H. von Wright. Normen, Werte und Hand­lungen. Frankfurt am Main, 1994; Етичні норми і цінності: проблема обґрунтування. К., 1997; Єрмоленкo А. M. Комунікативна практична філософія: Підруч. К., 1999; Гьосле В. Практична філософія в сучас­ному світі / Пер. з нім. К., 2003; Фукуя­ма Ф. Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку / Пер. з англ. К., 2005; Єрмоленко А. М. Нор­мативна когерентність філософського дискурсу // ФД. 2019. № 5.

А. М. Єрмоленко

Норма соціальна (Н. с.) – ідеальний тип або абстрактна формула того, що повинно бути, у всьому, що припускає оціночне судження (ідеал, правило, мета, модель), залежно від конкретного випадку соціальної поведінки. Згідно із заг. визначенням поняття норми у філософії, вона не обов'язково є законом або розпорядженням, а може бути ідеалом без будь-якого характеру обов'язковос­ті, або, точніше, без примус. характеру. У соціології це соціально обумовлені способи дії чи думки, санкціоновані сусп-вом. Норма є соц., коли ін. чл. сусп-ва її поділяють і підтримують санкції, накладені на порушників цієї норми. Віра у Н. с. з боку чл. сусп-ва надає їм легітимності. Гол. причини виникнення та функціонування Н. с.: необхідність підтримки рівноваги між інтересами різних груп соціальних, зниження невизначеності та ризику соц. життя, підвищення передбачуваності повсякден. життя. Завдяки Н. с. поведінка людей у групі є достатньо прогнозованою, вони сприяють економії часу і сили, убезпечують від непродуктив. витрат їх на узгодження правил поведінки у повсякден. житті, також допомагають шукати моделі поведінки в типових ситуаціях, уникати конфліктів. Одним із перших докладно дослідив поняття і механізми функціонування Н. с. Е. Дюркгайм. На його думку, обов'язковість Н. с. зумовлена тим, що вона є найвигіднішим і найефективнішим засобом успішного виживання представників різних соц. груп у сусп-ві. Водночас він наголошував на примус. характері Н. с. Обов'язковість її дотримання має складний контекст, оскільки вона ніколи не буває гарантована, на це можна лише сподіватися, чекаючи від суб'єктів дій виконання певних правил, прийнятих формально чи неформально у соц. середо­вищі. Крім того, Н. с. – модель поведінки, що може бути недосконалою з погляду моралі чи ін. абстракт. і теор. людських міркувань, але ідеальною з погляду виживання людства або конкрет. соц. групи. За Е. Дюркгаймом, нормальною слід вважати таку поведінку, що визнана зразковою більшістю людей у сусп-ві. Автор генет. концепції Н. с. швейцар. психолог і філософ Ж. Піаже описав перший етап формування норм як сенсорно-мотор­ну регуляцію правил поведінки, що у процесі соціалізації виникає у ранньому дитинстві як безпосередня імітація поведінки дорослих. На наступ. етапі рефлексії та усвідомленого прийняття Н. с. у майбут. зрілої особистості поступово формується певна система цінностей, що керує напрямом її соц. дій і цілей. У 20 ст. дослідники по-різному оцінювали соц. значення Н. с., зокрема представники структурного функціоналізму вважали її гол. ідеал. типом, завдяки якому сусп-во підтримує соц. порядок; натомість для представників пост­модернізму нормативність вже не є визначал. принципом нового типу інформаційного суспільства. У структур. функціоналізмі зміст Н. с. визначає домінуюча у сусп-ві культура, що трансформує їх у системи цінностей, спіл. для усього духов. життя сусп-ва, а також у вигляді засвоєної і усталеної системи Н. с. постійно відтворює чинний порядок сусп-ва, що є підставою для інтеграції соц. структур. Н. с. ґрунтуються на цінностях сусп-ва, на тому, що для суб'єктів соц. дій є важливим або неважливим, позитивно або негативно цінним, привабливим або відразливим, належним чи неналежним. У такому випадку їх можна визначити як правила поведінки, що пропонують або забороняють конкретні вчинки у конкрет. ситуаціях. Цінності сусп-ва – соціально бажані орієнтири поведінки або кінц. мета життя (існування) людини/групи/сусп-ва. У структур. функціоналізмі з поняттям «Н. с.» тісно пов'язане поняття «соц. девіації» (див. Девіантна поведінка). Саме завдяки девіації (відхилення від Н. с.) їхня дія у сусп-ві має більш інтенсив. і напружений характер, ніж у ситуаціях нормал. поведінки. У повсякден. житті люди зазвичай не звертають увагу на Н. с., якщо не починають діяти чинники, що змушують їх приймати несподівані рішення або робити ризиковані за результатами вчинки. Очевидно, що чим більш поширена соц. девіація у сусп-ві, тим актуальнішим стає питання Н. c. Теоретики структур. функціоналізму доводять аналіз тематики девіації до рівня всеосяж. соц. теорії, натомість постмодерністи відкидають ідею девіації взагалі. На їхню думку, соц. реальність позбавлена будь-якого порядку і певних Н. с., тому поняття «девіації» як відхилення від них втрачає сенс. В індустр. сусп-ві джерелом Н. с. є механізм легітимації, створ. владою, у постмодерн. сусп-ві домінуючим джерелом легітимації стає інформація, що призводить до втрати чіткої нормативності сусп-ва та кризи знан­ня. Панівної культури, що б визначала та підтримувала примус. дію Н. с., у постмодерні не існує. Локальна детермінація руйнує можливість створення і ефектив. функціонування класич. систем упр. у вигляді централізов. системи Н. с., влада стає дисперсною і її механізми змінюються. На думку більшості постмодерністів, час дії заг. Н. с. закінчився, нормативна централізов. регуляція соц. життя відійшла у минуле і розпочалася ера креатив. спонтанності. На відміну від них, М.-П. Фуко вважав, що у сучас. сусп-ві дія Н. с. тотальна і більш спланована, ніж у традиц. сусп-ві. Хоча сучасна влада і втрачає централізованість, але від того вона є більш гнучкою і ефективною, використовує тонші й опосередковані механізми впливу, спирається на стратегію нормалізації всього сусп-ва.

Літ.: С. Bicchieri. The Grammar of Society: The Nature and Dynamics of Social Norms. Cambridge, 2006; Покровская Н. Н. Со­циальные нормы как предмет социологического анализа: должное и действительное // Журн. социологии и соц. антропологии. 2007. Т. 10, № 1.

Н. Б. Отрешко

Норма права (Н. п.) – загально­обо­в'язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене суспільством або державою, закріплене й опубліковане в офіційних актах, спрямоване на врегулювання суспільних відносин шляхом визначення прав і обо­в'язків їх учасників. Н. п. належить до найважливіших категорій права. Її характеризують певні ознаки, зокрема те, що вона пов'язана з державою; має владний характер; визначає модель можливої та/або необхідної поведінки суб'єктів; формально визначена (закріплена у певному норматив. акті); гарантована державою (наявність системи гарантій реалізації норми та можливість застосування держ. примусу до суб'єктів, які порушують нормативні приписи). Н. п. має внутр. структуру – логічно погоджену внутр. будову, зумовлену фактич. сусп. відносинами, що характеризується єдністю та взаємо­дією її елементів і реально виражена в нормативно-правовому акті. Елементами Н. п. є гіпотеза, диспозиція та санкція. Гіпотеза – частина Н. п., що вказує на конкретні життєві обставини (умови), за наявності або відсутності яких і реалізується диспозиція. Диспозиція – елемент Н. п., що містить саме правило поведінки, згідно з яким дозволено, рекомендовано або заборонено здійснення певних дій. Санкція встановлює невигідні наслідки у випадку порушення правила, визначеного в диспозиції. У конкрет. статтях нормативно-правових актів не завжди присутні всі три елементи правової норми. Це свідчить про те, що Н. п. і стаття нормативно-правового акта не завжди збігаються. Певна стаття останнього виступає або як зовн. форма виразу Н. п., або як зовн. форма нормативно-правового припису – вміщеного в статті нормативно-правового акта логічно й граматично завершеного деонтичного (зобов'язального) судження заг. характеру. В одній статті нормативно-правового акта може бути викладено: пов­ністю один норматив. припис, декілька (мінімум два) норматив. приписів, лише частину припису (інші його частини передбачено в ін. статтях або норматив. актах). Стаття нормативно-правового акта та Н. п. збігаються лише тоді, коли у статті відображено всі три структурні елементи Н. п. Розрізняють прямий, відсил., бланкет. способи викладу правових норм у нормативно-правових актах. Н. п. класифікують за суб'єктами правотворчості (норми глави держави, законодав., виконав., судових органів влади, органів місц. самоврядування та ін.), предметом правового регулювання (конституц., цивіл., труд., адм., кримінал., екол. та ін. галузей права), методом правового регулювання (імперативні, диспозитивні, рекомендац., заохочувал.), функціями, які норми виконують у сусп-ві (регулятивні, охоронні), характером правил поведінки (уповноважуючі, зобо­в'я­зуючі, забороняючі), ступенем визначеності викладення елементів Н. п. у статтях нормативно-правових актів (абсолютно або відносно визначені, альтернативні), колом осіб (заг., спец.), часом дії (постійні, тимчас.). Виокремлюють також спеціалізов. (некласичні) Н. п., до яких, зокрема, належать норми-засади, норми-зав­дання, норми-принципи, норми-строки, норми-презумпції, норми-преюдиції, норми-фікції.

Літ.: Коталейчук С. П., Пісной П. Я. Теорія держави та права: Навч. посіб. К., 2011.

С. П. Коталейчук

Норма мовна (Н. м.) – сукупність загальновизнаних на певному історичному етапі правил функціонування усної і писемної форм мови. Серед Н. м. вирізняють орфоепічні, акцентологічні, ор­фографічні, пунктуаційні, лексичні, фразеологічні, граматичні, стилістичні. Встановлення (ухвалення) й систематизацію зазнач. норм називають кодифікацією мови (термін зі сфери юрис­пру­денції запозичили представники Праз. лінгвіст. гуртка). Кодексом Н. м. є словники (орфоепічні, орфогр., морфемні, термінол., тлумачні тощо), довідники, правописи, граматики, підручники. З їх допомогою забезпечують функціонування й розвиток мови у сусп-ві. Кодифіков. нормами мову її носії сприймають як стандарт, зразок на рівні заг.-нар. спілкування. Будь-яка розвинена мова має конкретно-істор., соціально детермінов. норму. Вона впорядковує складну мовну структуру, консолідує нац. простір. Проте ступінь кодифікації мови неоднаковий у різні періоди її розвитку. Н. м. стосується літ., народнорозмов., діалект. та соціолект. різновиду національної мови, проте кодифікація Н. м. властива лише літературній мові. Н. м. є конститутив. ознакою літ. мови. Норма літ. мови формується на основі низки чинників, серед них – відповідність мовній системі (внутр. законам мови), регулярна вживаність, територ. поширеність, авторитетність у зв'язку з творами письменників, працями науковців, публіцистів, типовість у ме­жах соц.-істор. реалій, прихильність до певних мовних традицій чи тенденцій, вплив панів. ідеології, мовної політики, міжмов. контактів тощо. Сукупність різних критеріїв формування Н. м. породжують її гетерогенність, або варіативність (напр., поїзд – потяг, писатиму – буду писати, радості – радости, б́айдуже – бай­ду́же). Водночас серед Н. м. виділяють стійкі (сильні), що не мають варіатив. форм. Говорять також про слабку Н. м. – ту, що здатна заступатися ненорматив. варіантом, тобто відхилятися від правила, порушувати його. Гетерогенність, стійкість і слабкість – вияв аксіол. природи Н. м., що полягає у вираженні цінніс. ставлення сусп-ва до мовних явищ: те, що народ цінує в мові, він унормовує, а те, що вважає недоцільним, лишає за межами норми. Отже, Н. м. – це результат відбору мовних елементів (лексич., морфол., синтаксич., орфоепіч.) із переліку наяв. у мові одиниць у процесі їх соц. оцінки. Розрізняють період становлення літ. норми та її функціонування впродовж певних істор. періодів розвитку. Нормов. літ. мова забезпечує ефективність сусп. комунікації передусім у писем. формі спілкування, проте постійна взаємодія мови усної і мови писемної (див. Мова усна – мова писемна) спонукає динаміку (зміну) літ. норми. Н. м. спирається на узус – мовну практику народу, а кодифікується лінгвістами. Для будь-якого соціуму властиві фахові дискусії довкола Н. м., інколи вони загострюються в період важливих соц.-політ. змін. Саме такий етап свого розвитку характерний для сучас. укр. мови, що отримала статус державної після відновлення незалежності України. Напр., нині часто полемізують щодо необхідності відродження норм укр. мови часів поч. 20 ст., оскільки сучасні словники й правопис є спадком рад. доби, коли укр. мова зазнала зросійщення. Протилежна точка зору полягає в тому, що русифікація, зумовлена перебуванням України під впливом Рос. імперії та Рад. союзу, хоч і має ознаки лінгвоциду, є окремим етапом у розвитку укр. мови, нехтувати яким все ж науково не коректно (свого часу, окрім русифікації, укр. мова зазнавала латинізації, полонізації, германізації тощо, а нині перебуває під актив. впливом англ. мови). Незалежно від тієї чи ін. позиції, багато сучас. лінгвістів погоджуються, що нині існує потреба ревізії Н. м. укр. мови. Прийняття нової редакції «Українського правопису» (2019) та дискусії навколо нього це підтверджують. Виокремлюють два осн. підходи щодо вивчення Н. м. – дескриптивний і прескриптивний. Перший полягає в описі мовних засобів, завдяки чому з'ясовують їх об'єк­тивну нормативність (напр., на підставі поширеності, частотності вживання), другий підхід є запровадженням норм, в основі якого – орієнтація на історію і традиції, узус визнач. письменників чи окремого прошарку сусп-ва, мовнополіт. преференції та ін., що передбачає певну домовленість мовознавців. Дескриптив. підхід зазвичай породжує варіативність Н. м., що спричинено внутр. будовою людської мови. Прескриптив. підхід, маючи імператив. характер, навпаки, забезпечує строгість, чіткість правил вживання мови, однак здатний породжувати невдоволення ними окремої частини носіїв мови (напр., через невживаність норматив. засобів мови на певній тер. її поширення). Н. м. в сучас. укр. літ. мові, зокрема на етапі становлення, – цілком прескриптивна, адже ґрунтується на мовотворчості видат. укр. письменників – Г. Сковороди, І. Котляревського, Г. Квітки-Осно­в'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Рильського та багатьох ін. Найбільшу роль серед них віддають Т. Шевченку, діяльність якого пов'язують зі сприянням нормалізації (внормуванню) укр. літ. мови на основі говірок Серед. Наддніпрянщини. Проте заслугою поета називають те, що він відмовився від вузькодіалект. особливостей та орієнтувався на значно ширший мовний ареал, ніж його попередники, сприяючи розширенню чинників формування Н. м. Це, поруч із суголосністю Шевченкового слова думкам українців, посилювало зрозумілість, популярність його творчості серед народу й утверджувало його мову як певний зразок. Не менша роль Т. Шевченка полягає і в тому, що його мовотворчість впливала на ін. укр. письменників – сучасників і наступників (сприяла навіть самій появі багатьох із них), які поступово вдосконалювали Н. м. до сучас. рівня. На відміну від літ. мови Н. м. в укр. діалектах – дескриптивна, оскільки базується винятково на наук. розвідках, пов'язаних з описом діалект. явищ, завдяки чому можна відрізняти мовні засоби одних говірок, говорів і наріч від інших. Попри те, що існує чимало діалект. словників, вони, власне, мають дескриптив. характер і не претендують на кодифікацію Н. м. в діалектах. В укр. мовознавстві одними з перших праць, що представляють Н. м., є т. зв. граматики, відомі ще із 16 ст., – Л. Зизанія (1596), М. Смотрицького (1619), І. Ужевича (1643), О. Павловського (1818) та ін. Особливе значення в розвитку Н. м. укр. мови займає період 1920–30-х рр., коли було засн. Комісію для складання словника української живої мови ВУАН, видано низку термінол. і переклад. словників, академ. рос.-укр. словник за ред. А. Кримського, опубліковано підручники й посібники – М. Грунського і Г. Сабалдиря (1920), О. Синявського (1923), М. Наконечного (1928), запроваджено «Український правопис» (1928), що вперше став офіц. й уніфіков. для всієї України. Нині норми сучас. укр. літ. мови засвідчені в «Українському правописі» (2019), «Словникові української мови» в 11-ти т. за ред. І. Білодіда (1970–80), «Словникові української мови» за ред. В. Жайворонка (2012), «Орфоепічному словникові української мови» у 2-х т. М. Пещак (2001), «Українському орфографічному словникові» (1994–2009, 9 перевид.), «Граматичному словникові української літературної мови» за ред. Н. Клименко (2011), «Словникові дієслівного керування» Л. Колібаби і В. Фурси (2017; усі – Київ) тощо. Грамат. й стиліст. норми представлено низкою академ. праць К. Городенської, І. Вихованця, А. Загнітка, С. Єрмоленко, С. Бибик, Т. Коць та ін. У наш час вивчення Н. м. поглиблюється завдяки технологіям і здобуткам корпусної лінгвістики, комп'ютер­ної лінгвістики, математичної лінгвістики, що зумовили появу інновац. кодифіканта Н. м. і джерела для вивчення мови – нац. мовного корпусу.

Літ.: Сулима М. Проблема літературної норми в українській мові // Шлях освіти. 1928. № 4; Синявський О. Норми української літературної мови. Л., 1941; Кобилянський Б. Фонетико-орфо­епічні норми української літературної мови. Л., 1971; Москаленко А. Нормалізація української літературної мови. О., 1974; Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. К., 1976; Струганець Л. В. Динаміка лексичних норм української літературної мови ХХ ст. Т., 2002; Тараненко О. О. Сучасні тенденції до перегляду нормативних засад української літературної мови і явище пуризму (на загаль­нослов'янському тлі) // Мовознавство. 2008. № 2/3; Клименко О. С. Прескриптивна лінгвістика: французький досвід мовного внормування впродовж XX століття. С., 2009; Карпіловська Є. Норма в сучасному українському словотворенні: зразок і реальність // Культура слова. 2011. Вип. 74; Єрмоленко С. Я., Бибик С. П. та ін. Літературна норма і мовна практика. Ніжин, 2013; Фаріон І. Д. Мовна норма: знищення, пошук, віднова (культура мовлення публічних людей). 3-є вид. Ів.-Ф., 2013; Селігей П. О. Стильова норма як різновид мовної норми // Наук. зап. Нац. ун-ту «Києво-Могилян. академія». Сер. Філол. науки. 2016. Т. 189; Харченко С. Синтаксичні норми української літературної мови ХХ – початку ХХІ ст. К., 2017; Бас-Кононенко О. Вимовні норми як мірило милозвучності української мови (на матеріалі орфоепічних словників) // Укр. мова. 2019. № 1.

М. Г. Железняк, О. С. Іщенко

Норма санітарно-гігієнічна (Н. с.-г.) – якісно-кількісні показники стану навколишнього сере­довища, додержання яких гарантує безпеку або оптимальні умови існування людини. Складається із сан. та гігієн. норм. Сан. норми встановлюють мін. та (або) граничні значення кількіс. показників, що характеризують чинники навколиш. середовища. Нормативи гігієнічні – кількісні показники чинників навколиш. середовища, що характеризують безпечні умови їхнього впливу на стан здоров'я та гігієн. умови життя населення. Н. с.-г. є основою сан. нагляду. Осн. нормами є гранично допустимі концентрації, орієнтовно допустимі концентрації, допустимі залишкові концентрації, максимально допустимі рівні, гранично допустимі викиди та ін. Встановлюють їх на принципах збереження сталості внутр. сере­довища організму (гомеостазу) і збереження його єдності з навколиш. середовищем, залежності реакції організму від інтенсивності й тривалості впливу чинників навколиш. середовища, пороговості у прояві несприятливих ефектів. Критерії, за якими встановлюють Н. с.-г.: у повітрі – тривалість дії та ймовірність рефлектор. реакцій; у воді – вплив на здоров'я людини, сан. режим водойм, органолептичні якості; у ґрунті – ймовірність забруднення рослин, води і повітря у суміж. середовищах. Див. також Санітарно-епідеміологічний нагляд Державний.

М. М. Мірошниченко

Норма у гірничій справі – встановлена у директивному порядку, регламентована величина, міра чи допустима межа певного показника, що характеризує ті чи інші корисні копалини щодо їхньої придатності для використання. Н. якості – гранич. вміст корис. компонента в осн. продукті збагачення корис. копалин; для вугілля, навпаки, – гранично можливий вміст золи, сірки та вологи як шкідливих або баласт. домішок. Н. взаєм. засмічення – гранично допустимий вміст сторон. компонентів або фракцій у кожному з продуктів збагачення. Н. показників якості розроб­ляють гірн. підпр-ва окремо для кожного продукту перероблення, що випускається, з урахуванням прийнятої технології і умов вироб-ва товар. продукції. Їх оформлюють відповідно до чинних стандартів і переглядають не рідше одного разу на рік, а також у випадку різкої зміни якості сировини, що надходить на перероблення. Методика розроб­лення Н. показників якості для звичай. вугілля на шахтах і кар'є­рах базується на результатах опробування вугіл. пластів. Пласт. проби визначають якісну характеристику вугілля в пласті до його видобування, а експлуатаційні – характеристику видобутого вугілля. Н. встановлюють на такі показники якості за зольністю, вологістю, сірчистістю та ін. Н. часу встановлюють для виконання певної роботи в рац. організац.-тех. умовах, для доціл. використання обладнання з урахуванням прогресив. орг-ції праці. Напр., у нафтогазовидобув. пром-сті та бурінні Н. часу застосовують в процесі нормування технол. операцій з ремонту й обслуговування свердловин, під час буріння стовбура свердловини. Між Н. часу та Н. виробітку є зворот. зв'я­зок. У разі підвищення Н. виробітку Н. часу знижується. Н. часу також переглядають залежно від удосконалення техніки та технологій, покращення орг-ції праці та вироб-ва.

В. С. Білецький


Покликання на статтю