Норма

Визначення і загальна характеристика

НО́РМА (лат. norma — правило, взірець, мі­ра, закон, від давньогрец. kanwn — косинець, висок, мас­штаб). Тер­мін «норма» вперше за­стосовано в будівельній справі як «правильність ко­­синця». Поня­т­тя «Н.», витлумачене таким чином, поширюється й на сферу духовно-практичної діяльності людини. Зокрема, Цицерон у філософії права за­стосував по­­ня­т­тя «norma» поряд із «regula», трактуючи закон за допомогою метафорики, запозиченої із будівельної справи, тобто як «мас­штаб права чи без­правʼя» (regula inris atque iniuriae). Інтер­претація Н. як закону має і де­скриптивний, і (насамперед) пре­скриптивний зміст, що від­дзеркалює не лише те що є, а й те, що повин­но бути. Можливість дескрипції міститься в самому бутті, природі, су­спільстві, у фактичності того, що є. Можливість прескрипції закладена в контрфактичності того, що має бути. Саме поня­т­тя «норма» містить у собі як фактичний, онтолог., так і контрфактичний, транс­цендентал. зміст. Про це свідчить і поня­т­тя «нормальне», най­простішим ви­значе­н­ням якого є від­повід­ність Н. Проте, зваживши на походже­н­ня цього слова, виявимо й ін. зміст. Так, у Стародав. Греції поня­т­тя «нормальне» по­єд­нувалося із поня­т­тям «природа». Нормальним було те, що від­повід­ає природі. Отже, поня­т­тя «нормальне» набуває по­двійного значе­н­ня, властивого й самому поня­т­тю природи. При­рода тлумачиться (про це свідчать твори Гіп­пократа) з одного боку, як середній «природний» стан чи властивість, з іншого — як те, що притаман­не здоровому стану тіла та його органам, тому від­повід­ає ідеал. стану, від­новле­н­ня якого і є зав­да­н­ням та ме­­тою лікувал. терапії. Такий по­­гляд властивий і ро­зумін­ню Н. загалом, зокрема в Цицерона Н., як мас­штаб, не походить без­посередньо ані з природи (хоча сама природа роз­глядається на зразок будівничого, чиї інструменти мають бути викори­стані у людській дяльності), ані зі всезаг. за­­кону ро­зуму. Закон є найвищим ро­зумом, що від­дзеркалює природу, він схожий на розум, якщо утверджується й викри­сталізовується як дух людини. Взаємо­відноше­н­ня де­скриптив. та пре­­скриптив. аспектів Н. характерне, зокрема, й для істор. роз­вит­ку поня­т­тя «нормальне», що по­­­значилося на істор.-філос. його тлумачен­ні. Від­повід­но до тих чи ін. історичних умов домінує де­скриптивний чи нормативний зміст поня­т­тя «норма». Де­скриптив. зміст Н. по­стає у ви­гляді таких понять, як «нормальне», «повсякден­не», «звичне», «природне». За пре­скриптивним значе­н­ням «норма» є приписувальним правилом чи законом, що вимагає точного й без­умовного до­­трима­н­ня, не припускаючи заперечень. Отже, хоча Н. виникають серед людей і для людей, тобто в емпірич. світі їхнього життя, вони вже за своїм ви­значе­н­ням мають приписувал. й зобовʼязувал. спрямува­н­ня. Тому за своєю суттю Н. мають насамперед не де­скриптивний, а пре­скриптивний характер. Як слушно наголосив фін. філософ Ґ.-Г. фон Вріґт, «норми приписують, а не описують». Проте за своїм змістом вони певною мірою «щось і описують», однак не суто емпірич. (феноменал.) світ, а світ ноуменальний (ідеальний).

Функціональний аспект Н. полягає в тому, що вона є засобом соціальної інтеграції поведінки людей та соціальних груп у певну цілість. Завдяки Н. вимоги та становле­н­ня су­спільства, соц. груп транс­формуються в еталони, моделі, стандарти модального й обовʼязкового в поведінці пред­ставників цих груп, виконуючи функцію мотивації, орієнтації та легітимації. Н. як керівне на­чало є необхід. умовою під­порядкува­н­ня діяльності людей сусп. (груповим, класовим) вимогам. Вона не може бути здійснена без певного обмеже­н­ня, що регламентує діяльність, сві­домість та пере­жива­н­ня індивіда. Тому на­­ука про су­спільство, зокрема соціологія, як за­уважив амер. філософ Ф. Фукуяма, «врешті-решт, є на­­укою, присвяченою ви­вчен­ню соціальних норм». Поня­т­тя «Н.» як взірець, стандарт ви­значає такий рівень взаєм. очікувань, що по­­стає у своєму су­спільно усталеному, роз­виненому, заг. ви­гляді, тобто як «ґенералізоване ви­значе­н­ня очікува­н­ня». Н. утворюють систему, що складається з таких видів: категоричні Н. (значущість їх є абсолютною, навіть коли вони не завжди й не скрізь реалізуються), імплікативні (їх значущість залежить від істор. умов), консенсуальні (значущість стверджується лише шляхом розум. (демократ.) ріше­н­ня, зміст якого формується на під­ставі доброї волі учасників).

А. М. Єрмоленко

Норма соціальна

Норма соціальна (Н. с.) — ідеальний тип або абстрактна формула того, що повин­но бути, у всьому, що припускає оціночне судже­н­ня (ідеал, правило, мета, модель), залежно від конкретного випадку соціальної поведінки. Згідно із заг. ви­значе­н­ням поня­т­тя норми у філософії, вона не обовʼязково є законом або роз­порядже­н­ням, а може бути ідеалом без будь-якого характеру обовʼязковос­ті, або, точніше, без примус. характеру. У соціології це соціально об­умовлені способи дії чи думки, санкціоновані су­спільством. Норма є соц., коли ін. чл. су­спільства її поділяють і під­тримують санкції, накладені на порушників цієї норми. Віра у Н. с. з боку чл. су­спільства надає їм легітимності. Гол. причини виникне­н­ня та функціонува­н­ня Н. с.: необхідність під­тримки рівноваги між інтересами різних груп соціальних, зниже­н­ня неви­значеності та ризику соц. життя, під­вище­н­ня перед­бачуваності повсякден. життя. Завдяки Н. с. поведінка людей у групі є до­статньо про­гнозованою, вони сприяють економії часу і сили, убезпечують від не­продуктив. витрат їх на узгодже­н­ня правил поведінки у повсякден. житті, також допомагають шукати моделі поведінки в типових ситуаціях, уникати конфліктів.

Одним із перших докладно дослідив поня­т­тя і механізми функціонува­н­ня Н. с. Е. Дюркгайм. На його думку, обовʼязковість Н. с. зумовлена тим, що вона є найвигіднішим і най­ефективнішим засобом успішного вижива­н­ня пред­ставників різних соц. груп у су­спільстві. Водночас він наголошував на примус. характері Н. с. Обовʼязковість її дотрима­н­ня має складний контекст, оскільки вона ніколи не буває гарантована, на це можна лише сподіватися, чекаючи від субʼєктів дій викона­н­ня певних правил, прийнятих формально чи неформально у соц. середо­вищі. Крім того, Н. с. — модель поведінки, що може бути недосконалою з по­гляду моралі чи ін. абстракт. і теор. людських міркувань, але ідеальною з по­гляду вижива­н­ня людства або конкрет. соц. групи. За Е. Дюркгаймом, нормальною слід вважати таку поведінку, що ви­знана зразковою більшістю людей у су­спільстві. Автор генет. концепції Н. с. швейцар. психолог і філософ Ж. Піаже описав перший етап формува­н­ня норм як сенсорно-мотор­ну регуляцію правил поведінки, що у процесі соціалізації виникає у ран­ньому дитинстві як без­посередня імітація поведінки дорослих. На на­ступ. етапі рефлексії та усві­домленого прийня­т­тя Н. с. у майбут. зрілої особистості по­ступово формується певна система цін­ностей, що керує напрямом її соц. дій і цілей. У 20 ст. дослідники по-різному оцінювали соц. значе­н­ня Н. с., зокрема пред­ставники структурного функціоналізму вважали її гол. ідеал. типом, завдяки якому су­спільство під­тримує соц. порядок; натомість для пред­ставників пост­модернізму нормативність вже не є ви­значал. принципом нового типу інформаційного су­спільства. У структур. функціоналізмі зміст Н. с. ви­значає домінуюча у су­спільстві культура, що транс­формує їх у системи цін­ностей, спіл. для усього духов. життя су­спільства, а також у ви­гляді засвоєної і усталеної системи Н. с. по­стійно від­творює чин­ний порядок су­спільства, що є під­ставою для інтеграції соц. структур. Н. с. ґрунтуються на цін­ностях су­спільства, на тому, що для субʼєктів соц. дій є важливим або неважливим, позитивно або негативно цін­ним, привабливим або від­разливим, належним чи неналежним. У такому випадку їх можна ви­значити як правила поведінки, що пропонують або забороняють конкретні вчинки у конкрет. ситуаціях. Цін­ності су­спільства — соціально бажані орієнтири поведінки або кінц. мета життя (існува­н­ня) людини/групи/су­спільства.

У структур. функціоналізмі з поня­т­тям «Н. с.» тісно повʼязане поня­т­тя «соц. девіації» (див. Девіантна поведінка). Саме завдяки девіації (від­хиле­н­ня від Н. с.) їхня дія у су­спільстві має більш інтенсив. і напружений характер, ніж у ситуаціях нормал. поведінки. У повсякден. житті люди за­звичай не звертають увагу на Н. с., якщо не починають діяти чин­ники, що змушують їх при­ймати несподівані ріше­н­ня або робити ризиковані за результатами вчинки. Очевидно, що чим більш поширена соц. девіація у су­спільстві, тим актуальнішим стає пита­н­ня Н. c. Теоретики структур. функціоналізму доводять аналіз тематики девіації до рівня всеосяж. соц. теорії, натомість постмодерністи від­кидають ідею девіації взагалі. На їхню думку, соц. реальність по­збавлена будь-якого порядку і певних Н. с., тому поня­т­тя «девіації» як від­хиле­н­ня від них втрачає сенс. В індустр. су­спільстві джерелом Н. с. є механізм легітимації, створ. владою, у постмодерн. су­спільстві домінуючим джерелом легітимації стає інформація, що призводить до втрати чіткої нормативності су­спільства та кризи знан­ня. Панівної культури, що б ви­значала та під­тримувала примус. дію Н. с., у постмодерні не існує. Локальна детермінація руйнує можливість створе­н­ня і ефектив. функціонува­н­ня класич. систем упр. у ви­гляді централізов. системи Н. с., влада стає дис­персною і її механізми змінюються. На думку більшості постмодерністів, час дії заг. Н. с. закінчився, нормативна централізов. регуляція соц. життя ві­ді­йшла у минуле і роз­почалася ера креатив. спонтан­ності. На від­міну від них, М.-П. Фуко вважав, що у сучас. су­спільстві дія Н. с. тотальна і більш спланована, ніж у традиц. су­спільстві. Хоча сучасна влада і втрачає централізованість, але від того вона є більш гнучкою і ефективною, використовує тонші й опосередковані механізми впливу, спирається на стратегію нормалізації всього су­спільства.

Н. Б. Отрешко

Норма права

Норма права (Н. п.) — загально­обо­вʼязкове, формально ви­значене правило поведінки, встановлене су­спільством або державою, закріплене й опубліковане в офіційних актах, спрямоване на врегулюва­н­ня су­спільних від­носин шляхом ви­значе­н­ня прав і обо­вʼязків їх учасників. Н. п. належить до найважливіших категорій права. Її характеризують певні ознаки, зокрема те, що вона повʼязана з державою; має владний характер; ви­значає модель можливої та/або необхідної поведінки субʼєктів; формально ви­значена (закріплена у певному норматив. акті); гарантована державою (наявність системи гарантій реалізації норми та можливість за­стосува­н­ня держ. примусу до субʼєктів, які порушують нормативні приписи). Н. п. має внутр. структуру — логічно погоджену внутр. будову, зумовлену фактич. сусп. від­носинами, що характеризується єд­ністю та взаємо­дією її елементів і реально виражена в нормативно-правовому акті. Елементами Н. п. є гіпотеза, дис­позиція та санкція. Гіпотеза — частина Н. п., що вказує на конкретні жит­тєві об­ставини (умови), за наявності або від­сутності яких і реалізується дис­позиція. Дис­позиція — елемент Н. п., що містить саме правило поведінки, згідно з яким до­зволено, рекомендовано або заборонено здійсне­н­ня певних дій. Санкція встановлює невигідні наслідки у випадку поруше­н­ня правила, ви­значеного в дис­позиції. У конкрет. ста­т­тях нормативно-правових актів не завжди присутні всі три елементи правової норми. Це свідчить про те, що Н. п. і ста­т­тя нормативно-правового акта не завжди збігаються. Певна ста­т­тя остан­нього ви­ступає або як зовн. форма виразу Н. п., або як зовн. форма нормативно-правового припису — вміщеного в стат­ті нормативно-правового акта логічно й граматично завершеного деонтичного (зобовʼязального) судже­н­ня заг. характеру. В одній стат­ті нормативно-правового акта може бути викладено: пов­ністю один норматив. припис, декілька (мінімум два) норматив. приписів, лише частину припису (інші його частини перед­бачено в ін. ста­т­тях або норматив. актах). Ста­т­тя нормативно-правового акта та Н. п. збігаються лише тоді, коли у стат­ті від­ображено всі три структурні елементи Н. п. Роз­різняють прямий, від­сил., бланкет. способи викладу правових норм у нормативно-правових актах. Н. п. класифікують за субʼєктами правотворчості (норми глави держави, законодав., виконав., судових органів влади, органів місц. самоврядува­н­ня та ін.), предметом правового регулюва­н­ня (кон­ституц., цивіл., труд., адм., кримінал., екол. та ін. галузей права), методом правового регулюва­н­ня (імперативні, дис­позитивні, рекомендац., за­охочувал.), функціями, які норми виконують у су­спільстві (регулятивні, охорон­ні), характером правил поведінки (уповноважуючі, зобо­вʼя­зуючі, забороняючі), ступенем ви­значеності викладе­н­ня елементів Н. п. у ста­т­тях нормативно-правових актів (абсолютно або від­носно ви­значені, альтернативні), колом осіб (заг., спец.), часом дії (по­стійні, тимчас.). Ви­окремлюють також спеціалізов. (некласичні) Н. п., до яких, зокрема, належать норми-засади, норми-зав­­да­н­ня, норми-принципи, норми-строки, норми-презумпції, норми-преюдиції, норми-фікції.

С. П. Коталейчук

Норма мовна

Норма мовна (Н. м.) — сукупність правил усної і писемної форм функціонува­н­ня мови, загальнови­знаних на певному історичному етапі. Серед Н. м. вирізняють орфоепічні, акцентологічні, орфо­графічні, пунктуаційні, лексичні, фразеологічні, граматичні, стилістичні. Встановле­н­ня (ухвале­н­ня) й систематизацію за­значених норм називають кодифікацією мови (термін зі сфери юриспруденції запозичили пред­ставники Празького лінгвістичного гуртка). Кодексом Н. м. є словники (орфоепічні, орфо­графічні, морфемні, термінологічні, тлумачні тощо), довід­ники, правописи, граматики, під­ручники. З їх допомогою забезпечують функціонува­н­ня й роз­виток мови у су­спільстві. Кодифіковану нормами мову її носії спри­ймають як стандарт, зразок на рівні загальнонародного спілкува­н­ня. Будь-яка роз­винена мова має конкретно-історичну, соціально детерміновану норму. Вона впорядковує складну мовну структуру, консолідує національний про­стір. Проте ступінь кодифікації мови неоднаковий у різні періоди її роз­витку. Н. м. стосується літературного, народнорозмовного, діалектного та соціолектного різновиду національної мови, проте кодифікація Н. м. властива лише літературній мові. М. н. є кон­ститутивною ознакою літературної мови.

Норма літературної мови формується на основі низки чин­ників, серед них — від­повід­ність мовній системі (внутрішнім законам мови), регулярна вживаність, територіальна поширеність, авторитетність у звʼязку з творами письмен­ників, працями науковців, публіцистів, типовість в межах соціально-історичних реалій, прихильність до певних мовних традицій чи тенденцій, вплив панівної ідеології, мовної політики, між­мовних контактів тощо. Сукупність різних критеріїв формува­н­ня Н. м. породжують її гетероген­ність, або варіативність (напр., поїзд — потяг, писатиму — буду писати, від­термінувати по­їздку — пере­нести візит, радості — радости, ба́йдуже — байду́же). Водночас серед Н. м. виділяють стійкі (сильні), що не мають варіативних форм. Говорять також про слабку Н. м. — ту, що здатна за­ступатися ненормативним варіантом, тобто від­хилятися від правила, порушувати його. Гетероген­ність, стійкість і слабкість — вияв аксіологічної природи Н. м., що полягає у виражен­ні цін­нісного ставле­н­ня су­спільства до мовних явищ: те, що народ цінує в мові, він внормовує, а те, що вважає недоцільним, лишає за межами норми. Отже, Н. м. — це результат від­бору мовних елементів (лексичних, морфологічних, синтаксичних, орфоепічних) із пере­ліку наявних у мові одиниць у процесі їх соціальної оцінки.

Роз­різняють період становле­н­ня літературної норми та її функціонува­н­ня впродовж певних історичних періодів роз­витку. Нормована літературна мова забезпечує ефективність су­спільної комунікації перед­усім у писемній формі спілкува­н­ня, проте по­стійна взаємодія мови усної і мови писемної спонукає динаміку (зміну) літературної норми. Н. м. спирається на узус — мовну практику народу, а кодифікується лінгвістами. Для будь-якого соціуму властиві фахові дис­кусії довкола Н. м., інколи вони загострюються в період важливих соціально-політичних змін. Саме такий етап свого роз­витку характерний для сучасної української мови, що отримала статус державної після від­новле­н­ня незалежності України. Напр., нині часто полемізують щодо необхідності від­родже­н­ня норм української мови часів початку 20 ст., оскільки сучасні словники й правопис є спадком радянської доби, коли українська мова за­знала зросійще­н­ня. Протилежна точка зору полягає в тому, що русифікація, зумовлена пере­бува­н­ням України під впливом Російської імперії і Радянського союзу, хоч і має ознаки лінгвоциду, є окремим етапом у роз­витку української мови, нехтувати яким все ж науково не коректно (свого часу, окрім русифікації, українська мова за­знавала латинізації, полонізації, германізації тощо, а нині пере­буває під активним впливом англійської мови). Незалежно від тієї чи іншої позиції, багато сучасних лінгвістів погоджуються, що нині існує потреба ревізії М. н. української мови. Прийня­т­тя нової редакції «Українського правопису» (2019) та дис­кусії навколо нього це під­тверджують.

Ви­окремлюють два основні під­ходи щодо ви­вче­н­ня Н. м. — де­скриптивний і пре­скриптивний. Перший полягає в описі мовних засобів, завдяки чому зʼясовують їх обʼєктивну нормативність (напр., на під­ставі поширеності, частотності вжива­н­ня або), другий під­хід є за­провадже­н­ням норм, в основі якого — орієнтація на історію і традиції, узус ви­значних письмен­ників чи окремого прошарку су­спільства, мовнополітичні преференції та ін., що перед­бачає певну домовленість мово­знавців. Де­скриптивний під­хід за­звичай породжує варіативність Н. м., що спричинено внутрішньою будовою людської мови. Пре­скриптивний під­хід, маючи імперативний характер, навпаки, забезпечує строгість, чіткість правил вжива­н­ня мови, однак здатний породжувати не­вдоволе­н­ня ними окремої частини носіїв мови (напр., через не­вживаність нормативних засобів мови на певній території її пошире­н­ня).

Н. м. в сучасній українській літературній мові, зокрема на етапі становле­н­ня, — цілком пре­скриптивна, адже ґрунтується на мовотворчості видатних українських письмен­ників — Г. Сковороди, І. Котляревського, Г. Квітки-Основʼяненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Рильського та багатьох ін. Найбільшу роль серед них від­дають Т. Шевченку, діяльність якого повʼязують зі сприя­н­ням нормалізації (внормуван­ню) української літературної мови на основі говірок Середньої Над­дні­прянщини. Проте заслугою поета називають те, що він від­мовився від вузькодіалектних особливостей та орієнтувався на значно ширший мовний ареал, ніж його попередники, сприяючи роз­ширен­ню чин­ників формува­н­ня Н. м. Це, поруч із суголосністю Шевченкового слова думкам українців, посилювало зро­зумілість, популярність його творчості серед народу й утверджувало його мову як певний зразок. Не менша роль Т. Шевченка полягає і в тому, що його мовотворчість впливала на інших українських письмен­ників — сучасників і на­ступників (сприяла навіть самій появі багатьох із них), які по­ступово вдосконалювали Н. м. до сучасного рівня.

На від­міну від літературної мови Н. м. в українських діалектах — де­скриптивна, оскільки базується винятково на наукових роз­відках, повʼязаних з описом діалектних явищ, завдяки чому можна від­різняти мовні засоби одних говірок, говорів і наріч від інших. Попри те, що існує чимало діалектних словників, вони, власне, мають де­скриптивний характер і не претендують на кодифікацію Н. м. в діалектах. В українському мово­знавстві одними з перших праць, що пред­ставляють Н. м., є так звані граматики, ві­домі ще із 16 ст., — Лаврентія Зизанія (1596), Мелетія Смотрицького (1619), Івана Ужевича (1643), Олексія Па­вловського (1818) та ін. Особливе значе­н­ня в роз­витку Н. м. української мови за­ймає період 20—30-х рр. 20 ст., коли було засновано Комісію скла­да­н­ня словника української живої мови ВУАН, ви­дано низку термінологічних і пере­кладних словників, академічний російсько-український словник за ред. А. Кримського, опубліковано під­ручники й посібники — М. Грунського і Г. Сабалдиря (1920), О. Синявського (1923), М. Наконечного (1928), за­проваджено «Український правопис» (1928), що вперше став офіційним й уніфікованим для всієї України. Нині норми сучасної української літературної мови засвідчені в «Українському правописі» (К., 2019), «Словникові української мови» в 11 т. під ред. І. Білодіда (1970—80), «Словникові української мови» за ред. В. Жайворонка (К., 2012), «Орфоепічному словникові української мови» у 2-х т. М. Пещак (2001), «Українському орфо­графічному словникові» у 9-ти пере­вид. (К., 1994—2009), «Граматичному словникові української літературної мови» за ред. Н. Клименко (К., 2011), «Словникові дієслівного керува­н­ня» Л. Колібаби і В. Фурси (2017) тощо. Граматичні й стилістичні норми пред­ставлено низкою академічних праць К. Городенської, І. Вихованця, А. Загнітка, С. Єрмоленко С. Бибик, Т. Коць та ін. У наш час ви­вче­н­ня Н. м. по­глиблюється завдяки технологіям і здобуткам корпусної лінгвістики, компʼютерної лінгвістики, математичної лінгвістики., що зумовили появу ін­новаційного кодифіканта Н. м. і джерела для ви­вче­н­ня мови — національного мовного корпусу.

М. Г. Железняк, О. С. Іщенко

Норма санітарно-гігієнічна

Норма санітарно-гігієнічна (Н. с.-г.) — якісно-кількісні показники стану навколишнього сере­довища, додержа­н­ня яких гарантує без­пеку або оптимальні умови існува­н­ня людини. Складається із сан. та гігієн. норм. Сан. норми встановлюють мін. та (або) граничні значе­н­ня кількіс. показників, що характеризують чин­ники навколиш. середовища. Нормативи гігієнічні — кількісні показники чин­ників навколиш. середовища, що характеризують без­печні умови їхнього впливу на стан здоровʼя та гігієн. умови життя населе­н­ня. Н. с.-г. є основою сан. на­гляду. Осн. нормами є гранично допустимі концентрації, орієнтовно допустимі концентрації, допустимі залишкові концентрації, максимально допустимі рівні, гранично допустимі викиди та ін. Встановлюють їх на принципах збереже­н­ня сталості внутр. сере­довища організму (гомео­стазу) і збереже­н­ня його єд­ності з навколиш. середовищем, залежності реакції організму від інтенсивності й тривалості впливу чин­ників навколиш. середовища, пороговості у прояві не­сприятливих ефектів. Критерії, за якими встановлюють Н. с.-г.: у повітрі — тривалість дії та ймовірність рефлектор. реакцій; у воді — вплив на здоровʼя людини, сан. режим водойм, органолептичні якості; у ґрунті — ймовірність за­брудне­н­ня рослин, води і повітря у суміж. середовищах. Див. також Санітарно-епідеміологічний на­гляд Державний.

М. М. Мірошниченко

Норма у гірничій справі

Норма у гірничій справі — встановлена у директивному порядку, регламентована величина, міра чи допустима межа певного показника, що характеризує ті чи інші корисні копалини щодо їхньої придатності для викори­ста­н­ня. Н. якості — гранич. вміст корис. компонента в осн. продукті збагаче­н­ня корис. копалин; для вугі­л­ля, навпаки, — гранично можливий вміст золи, сірки та вологи як шкідливих або баласт. домішок. Н. взаєм. засміче­н­ня — гранично допустимий вміст сторон. компонентів або фракцій у кожному з продуктів збагаче­н­ня. Н. показників якості роз­роб­ляють гірн. під­приємства окремо для кожного продукту пере­робле­н­ня, що випускається, з урахува­н­ням прийнятої технології і умов виробництва товар. продукції. Їх оформлюють від­повід­но до чин­них стандартів і пере­глядають не рідше одного разу на рік, а також у випадку різкої зміни якості сировини, що надходить на пере­робле­н­ня. Методика роз­роб­ле­н­ня Н. показників якості для звичай. вугі­л­ля на шахтах і карʼє­рах базується на результатах опробува­н­ня вугіл. пластів. Пласт. проби ви­значають якісну характеристику вугі­л­ля в пласті до його видобува­н­ня, а екс­плуатаційні — характеристику видобутого вугі­л­ля. Н. встановлюють на такі показники якості за зольністю, вологістю, сірчистістю та ін. Н. часу встановлюють для викона­н­ня певної роботи в рац. організац.-тех. умовах, для доціл. викори­ста­н­ня обладна­н­ня з урахува­н­ням про­гресив. організації праці. Напр., у нафтогазовидобув. промисловості та бурін­ні Н. часу за­стосовують в процесі нормува­н­ня технол. операцій з ремонту й обслуговува­н­ня свердловин, під час бурі­н­ня стовбура свердловини. Між Н. часу та Н. виробітку є зворот. звʼя­зок. У разі під­вище­н­ня Н. виробітку Н. часу знижується. Н. часу також пере­глядають залежно від удосконале­н­ня техніки та технологій, покраще­н­ня організації праці та виробництва.

В. С. Білецький

Завантажити статтю