Ноосфера

НООСФЕ́РА (від грец. νóоς — мудрість і сфера) — сфера ро­зуму; сфера взаємодії су­спільства та природи, в якій ро­зумна діяльність людини стає ви­значальним фактором роз­витку; новий еволюційний стан, на­ступний етап роз­витку органічного світу після біо­сфери, повʼязаний з появою людини; стан світу, коли науковий розум і практична діяльність стають планетарною силою, сумірною з силами природи. Цілісне вче­н­ня про Н. створив природо­знавець і філософ В. Вернадський у 1920–30-х рр. Релігійний (неотомістський) варіант Н. роз­робив французький антрополог і філософ П. де Шарден. Термін «ноо­сфера» за­провадив 1927 французький філософ і математик Е. Леруа. Н., за В. Вернадським, є новим геологічним явищем на планеті, коли людина вперше стала найважливішою геологічною силою; вона може і повин­на власною працею та думкою докорін­но пере­будовувати сферу свого життя. Від­повід­но до оригінальної теорії В. Вернадського, Н. є третьою у послідовності основних фаз роз­витку Землі, як-от: утворе­н­ня гео­сфери (неживої природи) та біо­сфери (живої природи). Н. можна роз­глядати як єд­ність «природи» і культури (у широкому ро­зумін­ні остан­ньої — з техно­сферою включно), особливо від моменту, коли «культура» досягає (за силою впливу на біо­сферу та гео­сферу) потужності «геологічної сили». 

Роз­глядаючи цю єд­ність природи та культури (в їхній взаємодії) у роз­витку Н., доцільно роз­різняти 2 стадії: 

• Н. у стадії її становле­н­ня, в процесі стихійного роз­витку, від моменту виникне­н­ня «людини ро­зумної»; 
• Н., що сві­домо удосконалюється спільними зуси­л­лями людей в інтересах як людства в цілому, так і кожної окремої людини. 

Український учений С. Подолинський, обрахувавши баланс енергії для планети Земля, показав залежність Н. від джерел енергії та їхній культурний вплив на формува­н­ня економіки і соціуму Землі. Це дало поштовх і під­ґрунтя працям В. Вернадського, К. Ціолковського та ін. космістів. 

Становле­н­ня й роз­виток людства як нової сили, що пере­творює природу, призводить до виникне­н­ня нових форм обміну речовиною та енергією в біо­сфері та активізації в ній біо­геохімічних процесів. Ро­зумна людська діяльність, що спирається на наукову думку, стає ви­значальним фактором роз­витку біо­сфери, новою формою біо­хімічної енергії — «енергії людської культури, або культурної біо­геохімічної енергії». Роз­виток науки та виробництва забезпечує входже­н­ня в новий період історії планети. Людина на цьому етапі по­стає як геологічна сила, що пере­будовує «працею й мисле­н­ням» сферу життя. Планомірне і сві­доме пере­творе­н­ня природи «силою наукової думки» має при­звести до торжества ро­зуму і гуманізму. Н. — стан гармонії у від­носинах між людьми, людей з природою і в самій природі. 

Разом з тим В. Вернадський по­стійно роз­мірковував над пита­н­ням: чи зможе людина ро­зумно скори­статися своєю могутністю і поводитися на­стільки зважено, щоб приносити лише користь собі та природному оточен­ню? Як виявилося згодом, «спрямована ро­зумом культурна біо­геохімічна енергія» нерідко виявляється над­звичайно небезпечною для самої ж людини. У звʼязку з цим у наш час класичну концепцію Н. спри­ймають дещо скептично. Людина в сучасному світобачен­ні дедалі менше по­стає як деміург, який сві­домо й послідовно пере­творює біо­сферу в Н. Оскільки ці сподіва­н­ня не справдилися, деякі дослідники на чолі з російським філософом М. Моїсеєвим пере­несли Н. у більш далеке майбутнє, замінивши поня­т­тя «епоха ноо­сфери» на «епоха роз­витку ноо­сфери» (1980-і рр.). Зрештою, оскільки замість глобальної гармонії, що роз­вивається, були від­криті й усві­домлені глобальні про­блеми («утрудне­н­ня людства»), науковці Ін­ституту філософії НАНУ (Київ) ді­йшли висновку, що теорія Н. і теорія глобальних про­блем — одна й та ж теорія, проте на різних етапах свого роз­витку, і що стан Н. дійсно існує і вже склався на Землі, оскільки людська діяльність пере­творилася на планетарну силу; але сутність (ядро) цього стану становить не гармонія, як її ро­зумів В. Вернадський, а сукупність глобальних про­блем, що разом роз­кривають про­блему людини. Жоден із наведених етапів роз­витку теорії вчені не від­кидають, ви­знаючи їх від­повід­но до власних наукових і світо­глядних уподобань. «Геологічний» вплив людства на всі без винятку фрагменти біо­сфери найменше можна оцінити як сві­домий та ро­зумний. 

Нині, попри те, що стан глобальної гармонії видається утопічним, і замість очікуваної гармонії людство, саме завдяки своїй діяльності, опинилося в ситуації екологічної кризи, набуває пошире­н­ня думка, що ноо­сферний під­хід є однією з методологічних під­валин виріше­н­ня глобальних про­блем сучасності загалом і екологічних зокрема. Саме ноо­сферний під­хід допомагає усві­домити, що людина не є зовнішнім для біо­сфери чин­ником, який порушує природну гармонію. За­стереже­н­ня проти технократичної орієнтації, особливо в галузі охорони природного довкі­л­ля, знову ж таки здійснюються в інтересах людини, життя якої є неможливим без належних екологічних умов та збереже­н­ня флори і фауни. На ноо­сферний під­хід покладають сподіва­н­ня як на реалізацію мрій про нову, «екологічну» цивілізацію. Характерною ознакою сучасної біо­сферології є дослідже­н­ня специфіки еколого-культурологічних звʼязків, що є необхідною перед­умовою для подола­н­ня зацикленості цивілізованої людини на стратегії лише економічного успіху, від­мови від орієнтації на кількісний про­грес і створе­н­ня під­валин якісного зро­ста­н­ня.

Завантажити статтю