Класика

КЛА́СИКА (від. лат. classicus — взірцевий) — видатні художні твори, які є зразками для певної національної та світової літератури, музики, образотворчого мистецтва, архітектури тощо. Термін «К.» від­носно літ-ри вперше вжив рим. письмен­ник М. Фронтон (бл. 100–170) у творі, уривок з якого вміщено у 20-том. збірнику бесід і роз­думів «Nocted Atticae» («Ат­тичні ночі») Авла Гел­лія (2 ст.). К. для європейців доби Просвітництва означала насамперед грец. і рим. літературу, образотворче мистецтво й арх-ру часів античності, в основі яких — уявле­н­ня про красу і гармонію Всесвіту, принцип естет. довершеності та ін. Такій К. властивий орган. звʼязок із міфологією, прагне­н­ня до монументальності і статичності образів, нормативності та спів­мірності елементів, пряме вираже­н­ня естет. ідеалу. Сусп. і морал. орієнтирами антич. К. в літературі є доблесть, благочестя, справедливість, пафос громадян. обовʼязку, ідея морал. від­повід­альності людини за вільно обране ріше­н­ня. Прикладом класич. зразка в Рим. імперії вважали культуру т. зв. золотого віку (1 ст. до н. е. — 1 ст. н. е.). Теор. засади К. найповніше викладено у пр. «Poihtikh/» («Поетика») і «Rhtorikh/» («Риторика») Аристотеля (заг. теорія літ-ри і мистецтва, естетика, наука про наслідува­н­ня — мімезис), кн. «De arte poetica» («Наука поезії») Горація (принцип «золотої середини»). Серед антич. письмен­ників-класиків найпомітніші — Есхіл (трагедія), Софокл (драма), Аристофан (комедія), Геродот (наук.-філос. й істор.-оповід­на проза), Сократ і Платон (драм. діалоги), Цицерон (теорія оратор. стилів), Вергілій (епіка), Горацій та Овід­ій (лірика), Марціал (епі­грама). У сучас. зх. літературо­знавстві замість поня­т­тя «К.» дедалі частіше використовують термін «канон». Критерієм від­несе­н­ня до «канону» амер. літературо­знавець Г. Блум ви­значив «не­звичність» («strangeness») творчості певного письмен­ника, що під­носить його над панорамою сучасників. До сучас. канону європ. літ-ри зараховують письмен­ників різних літ. шкіл, напрямів і стилів, які втілили у творчості осн. зміст та ідеали су­спільно-істор. і худож. роз­витку (Данте Алігʼєрі, Дж. Бок­кач­чо, Ф. Петрарка, Дж. Чосер, Ф. Рабле, М. Монтень, В. Шек­спір, М. де Сервантес, Ж.-Б. Мольєр, Дж. Свіфт, Й. Ґете, Ф. Шіл­лер, В. Вордсворт, Дж. Байрон, В. Гюґо, О. де Бальзак, О. Пушкін, Ч. Дік­кенс, Ф. Достоєвський, Л. Тол­стой, А. Чехов, Дж. Джойс, М. Пруст та ін.).

Класиками в нац. літ-рах вважають значно ширше коло письмен­ників від тих, що реально уві­йшли від цієї літ-ри до європ. чи світ. канону. Особливо ця про­блема стосується літ-р народів із колоніал. минулим, письмен­ники яких пере­бували на маргінесах уваги між­нар. літ. спільноти й читачів ін. країн через від­сутність їхніх держав на політ. карті світу та упослідженого статусу мов, якими вони творили (Т. Шевченко є центр. по­ста­т­тю укр. канону, але його творчість мало ві­дома за межами України).

В укр. літературі класич. вважають твори письмен­ників, які найповніше виражають ідейно-художні тенденції різних періодів її роз­витку і від­значаються великою естет. цін­ністю (Г. Сковороди, І. Котляревського, Г. Квітки-Основʼяненка, Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Карпенка-Карого, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Зерова, М. Рильського, М. Хвильового, М. Куліша, В. Під­могильного, М. Бажана та ін.).

У період рад. тоталітаризму до «укр. рад. К.» зараховували твори, по­значені від­даністю ідеол. вимогам правлячого режиму, під­порядковані меті його прославля­н­ня й утвердже­н­ня. Вжива­н­ня терміна «К.» щодо творчості окремих сучас. письмен­ників має здебільшого ненаук. характер. Водночас спроби сформувати канон сучас. укр. письмен­ників наражаються на брак усталених критеріїв формува­н­ня його.

У музиці термін «К.» дещо звужений. Під ним найчастіше ро­зуміють інструм. та вокал. твори композиторів 18 — поч. 20 ст., починаючи від Й.-С. Баха, К. Ґлюка і В.-А. Моцарта і закінчуючи часом, коли в музиці починають утверджуватися модерніст. тенденції (ві­домий вираз: «Г. Малер — остан­ній класик»). Щодо творів композиторів ранішого часу (К. Монтеверді, А. Вівальді та ін.) частіше використовують терміни «старовин­на музика», «музика епохи Від­родже­н­ня», «музика бароко» тощо. Стосовно творів ви­знач. композиторів 20 ст. (С. Прокофʼєв, Д. Шостакович та ін.) вживають також термін «сучасна К.». У цьому «звуженому» каноні класич. музики центр. по­статями є В.-А. Моцарт, Л. ван Бетговен, Дж. Верді, Р. Ваґнер, М. Мусоргський, П. Чайковський, які залишили неперевершені взірці інструм. і вокал. музики. До канону укр. композиторів зараховують А. Веделя, Д. Бортнянського, М. Березовського, М. Лисенка, Л. Ревуцького, Б. Лятошинського та ін. Під поня­т­тям «класична музика» також ро­зуміють будь-які муз. твори, що за естет. рівнем потребують від слухача певного рівня під­готовки й освіченості.

В образотвор. мистецтві і арх-рі термін «К.» вживають у роз­ширеному значен­ні найцін­ніших, найбільш естетично досконалих зразків мист. на­дба­н­ня минулих століть та у звуженому значен­ні — твори доби класицизму (18 — поч. 19 ст.), орієнтов. на естет. зразки античності.

Завантажити статтю