Ковалевський Максим Максимович

КОВАЛЕ́ВСЬКИЙ Максим Максимович (27. 08(08. 09). 1851, Харків — 23. 03(05. 04). 1916, Петро­град, нині С.-Петербург) — соціолог, право­знавець, історик, громадсько-політичний діяч. Акад. С.-Петербур. АН (1914), професор (1880). У 1868 закін. 3-ю Харків. г-зію, 1872, зі ступ. канд. права, — Харків. університет, де залишений професор. стипендіатом каф. держ. права європ. держав. Деякий час по­глиблював освіту в Берлін. університеті, згодом слухав лекції у навч. закладах Відня та Парижа, працював у б-ці Британ. музею та Держ. архіві Лондона. Після поверне­н­ня з від­рядже­н­ня пере­вівся до Моск. університету, склав магістер. іспити і 1878 захистив дис. на ступ. магістра держ. права. Від 1878 працював на каф. держ. права і порівнял. історії права Моск. університету. 1880 захистив дис. на ступ. д-ра держ. права за моно­графією «Обществен­ный строй Англии в конце средних веков», від­тоді — ординар. проф. цієї кафедри. 1881–82 — у закордон. від­ряджен­ні. Брав участь у роботі багатьох наук. т-в, став спів­засн. Моск. психол. товариства (1884). У 1887 звільнений з Університету за звинуваче­н­ням у негатив. ставлен­ні до рос. держ. ладу та ви­їхав за кордон. Від­тоді мешкав і працював у Франції, Великій Британії, США, Італії, Бельгії, Швеції. 1901 зі своїми однодумцями (Є. де Роберті, Ю. Гамбаров та ін.) заснував у Парижі Рос. вищу школу сусп. наук, що сприяла роз­по­всюджен­ню соціол. ідей у рос. су­спільстві. 1905 повернувся у Росію. Обраний ординар. професор кафедри держ. права С.-Петербур. політех. ін­ституту (1906) та позаштат. ординар. проф. однойм. каф. С.-Петербур. університету (1907), де й працював до остан­ніх днів життя. У різний час також був проф. Петрогр. вищих жін. курсів, Психоневрол. ін­ституту, Пед. академії. 1906 обраний чл. 1-ї Держ. думи Росії від Харків. губ. (по курії земле­власників), 1907 — чл. Держ. ради Росії від АН і університетів. Вважався одним із лідерів і провід. ораторів лівої частини Держ. ради, об­стоював ідеали про­гресив. роз­витку та кон­ституц. демократії. 1885 став чл. масон. ложі «Вірні друзі» шотланд. обряду, у роки рев. подій 1905–07 заснував масон. осередки у Москві та С.-Петербурзі. Проте внаслідок внутр. боротьби серед лідерів організації 1911 К. виключили з масонства. Учасник земського руху, засн. і кер. Партії демократ. реформ (1905–07), голова багатьох громад. обʼ­єд­нань. 1879–80 — видавець-ред. (разом із В. Міл­лером) ліберал. часопису «Критическое обозрение. Журнал на­учной критики и библио­графии в области наук историко-филологических, юридических, экономических и государствен­ных», 1878–92 — спів­ред. «Юридического вестника» (орган Моск. юрид. товариства), 1906–07 — ред. г. «Страна», від 1909 — ред.-видавець і завідувач від­ділу сусп. та юрид. наук часопису «Вѣстник Европы». Також вміщував публікації у багатьох ін. зарубіж. й вітчизн. ви­да­н­нях. К. спів­чував укр. руху, був особисто зна­йомий з М. Грушевським, С. Петлюрою та ін. його провід. діячами, спів­працював з укр. думською громадою, боровся проти утисків української мови, став спів­ред. першого наук. довід­ника з україно­знавства «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (т. 1–2, С.-Петербург, 1914–16), очолював благодійне товариство ім. Т. Шевченка (допомагало студентам із Пд. Росії, які навч. у С.-Петербурзі).

Входив до кола провід. діячів Між­нар. ін­ституту соціології — най­старішого між­нар. обʼ­єд­на­н­ня профес. соціологів, засн. 1893 у Парижі (деякий час виконував обовʼязки його віце-голови та голови). З поч. 1-ї світової війни до лютого 1915 утримувався як заручник у м. Карлсбад (нині Карлови Вари, Чехія), згодом повернувся до Петро­града. Згідно із заповітом, значну частину спадщини К. роз­поділено між різними навч. закладами, зокрема Моск. і Харків. університетами, для за­провадже­н­ня імен­них премій і стипендій. У науці К. ви­ступав послідов. позитивістом-еволюціоністом, у політиці — теоретиком соц., або «нового», лібералізму, що перед­бачав мирне реформува­н­ня Росії, модернізацію су­спільства, роз­шире­н­ня громадян. прав і свобод. Найважливішим інтеграл. здобутком К. є вче­н­ня про соц. роз­виток су­спільства від­повід­но до осн. соціол. закону — закону про­гресу. Він приділяв значну увагу класовій боротьбі, але вважав її антитезою солідарності, ознакою не­зрілості чи виродже­н­ня су­спільства, що доводив на прикладі Англії, Франції та ін. Роз­глядаючи революції як трагіч. наслідок соц. нерівності, ви­ступав за мирний кон­ституц. шлях роз­витку, об­стоював кон­ституц. («нар.») монархію як єдину форму правлі­н­ня, коли влада може слугувати посередником між класами і захистити інтереси народу загалом. У цьому полягало принцип. роз­ходже­н­ня К. з марксизмом, хоча він високо оцінював його наук. значе­н­ня в галузі теор. політ­економії та екон. історії. Генетична соціологія К., що базувалася на конкрет. етногр. ві­домостях, стала попередницею сучас. соціокультур. антропології. По­єд­нуючи істор. аналіз з юрид., фахово опрацьовував пита­н­ня походже­н­ня держави і права, їхнє спів­від­ноше­н­ня та первісні форми. На думку К., виникне­н­ня держави повʼязане з т. зв. добровіл. рабством, не­здатністю більшості людей до творчості або виявле­н­ня особистої ініціативи. Тому ініціатором створе­н­ня держави не на під­ставі договору з під­владними, а завдяки своєму впливу на натовп, що шукає чужого кер-ва, стає певна харизматична особистість. Цей висновок ґрунтувався на влас. концепції колектив. (соц.) психології К., що була подібна до аналог. по­глядів франц. соціолога і криміналіста Ґ. Тарда. К. зробив свій внесок у роз­виток концепції правової держави, акцентуючи увагу на таких її перед­умовах і елементах, як закон­ність упр., поділ влади, народоправство, система пред­ставництва. У діяльності К. значне місце посідали пита­н­ня ін­ституціоналізації рос. соціології, створе­н­ня ін­ститутів під­готовки соціологів, ви­да­н­ня літ-ри й транс­ляції соціол. зна­н­ня. 1908 разом із Є. де Роберті він створив першу в Росії каф. соціології в Психоневрол. ін­ституті (С.-Петербург). Зуси­л­лями цих вчених ви­дано 4 вип. зб. «Новые идеи в социологии». Учнями К. була низка провід. соціологів, зокрема П. Сорокін.

Завантажити статтю