КОЦЮБИ́НСЬКА Михайлина Хомівна (18. 12. 1931, Він­ниця — 07. 01. 2011, Київ) — літературо­знавець, літературний критик, пере­кладач­ка. Дочка Хоми, племін­ниця Ми­хай­ла Коцюбинських, сестра З. Ко­цюбинської-Єфименко. Кандидат фі­­лологічних наук (1959). Заслужений діяч науки і техніки Укра­їни (2001). Національна премія Укра­їни імені Т. Шевченка (2005; за двотомник «Мої обрії», Київ, 2004). Пре­мії імені В. Стуса (1991), імені О. Бі­лецького в галузі літературно-художньої кри­тики (1992), фундації О. і Т. Ан­тоновичів (1995), імені І. Франка НАН України (2002), Між­народна літературно-мистецька премія імені О. Теліги (2001). Орден княгині Ольги 3-го ступеня (2006). Член НСПУ (1990). Закінчила Київський університет (1954), у якому викладала 1955–57. Від­тоді — науковий спів­робітник Ін­ституту літератури АН УРСР (Київ). Дру­кувалася від 1956. Виключена із КПРС 1966 за активну участь у шістдесятницькому русі під час утисків і ре­пресій після акції протесту проти масових арештів пред­ставників української інтелігенції в кінотеатрі «Україна» (Київ). 1968 під­писала «Лист 139-ти» до генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва проти арештів молодої інтелігенції. Того ж року звільнена з роботи. Редактор видавництва «Вища шко­ла» (Київ, 1969–87). У результаті звинувачень у «політичній не­зрілості» та «ідейних помилках» 1969–87 поз­бавлена можливості за­йматися науковою роботою, її праці були заборонені для друку. Від 1992 — науковий спів­робітник від­ділу рукописних фондів і текс­тології Ін­ституту літератури НАН України. Пріоритетом для К. було подвижницьке служі­н­ня національній ідеї та роз­­витку української культури. Досліджувала поетику художнього твору, зокрема в творчості Т. Шевченка, М. Коцюбинського, П. Тичини, О. Довженка, В. Стефаника, М. Ба­жана, Б. Антоненка-Давидовича, Л. Кисельова, З. Ґеник-Березовської, В. Вовк, В. Стуса, І. Світличного, І. Жиленко. Писа­ла також про своїх однодумців-соратників, сучасників М. Лукаша, Г. Кочура, Є. Сверстюка, Н. Світличну, І. Дзюбу, А. Горську. Роз­глядала теоретичні аспекти естетичних принципів, своєрідність віршованої системи, специфіку творчого мисле­н­ня, народно-поетичне під­ґрунтя слова Т. Шевченка (праця «Образне слово в літературному творі. Пита­н­ня теорії художніх тропів», 1960; «Література як мистецтво слова. Деякі принципи літератур­ного аналізу художньої мови», 1965; В. Стус на­друкував схвальну рецензію «Від слова — до методу» у журналі «Жовтень», 1968, № 1). Заявила про себе як про вдумливого дослідника з власним баче­н­ням аналізу художнього текс­ту, функціонального навантаже­н­ня слів у ньому: можливості контекс­ту й потенціал слова, його звуча­н­ня й смислові навантаже­н­ня, роль деталі у тканині твору, художнє при­значе­н­ня синтаксичних форм, система образотворе­н­ня, конвергенція процесів творчого мисле­н­ня та ін., що допомогло роз­крити індивідуальні ідіостилі письмен­ників. Авторка книги «Етюди про пое­тику Шевченка» (написано у 1960-х роках, опубліковано 1990); роз­різнені шевченко­знавчі публікації зі­брано в 1-му роз­ділі «З ран­нього доробку. Шевченко. Поетична мова» 1-го тому двотомника «Мої обрії». Її шевченкіана по­значена глибоким проникне­н­ням в індивідуальний художньо-образний світ поета, екзистенційну при­роду його творчості. Від 1988 активно за­ймалася під­готовкою до ви­да­н­ня літературної, літературно-критичної та епі­­столярної спадщини В. Стуса: 1990 очолювала комітет із ви­вче­н­ня його спадщини при НСПУ, від 1991 — ініціативну групу з ви­да­н­ня багатотомного зі­бра­н­ня творів в Ін­ституті літератури. Упорядниця першої ви­даної в Україні книги В. Стуса — збірки поезій «Дорога болю» (Київ, 1990); голова редколе­­гії та авторка перед­мови «Поет» до зі­бра­н­ня творів В. Стуса у 4-х томах у 6-ти книгах (Львів, 1994–98), де том 6, книга 1 і книга 2 — епістолярій з її докладними коментарями та ґрунтовною післямовою «Епістолярна творчість Василя Стуса»; написала низку літературо­знавчих досліджень про екзистенційно-світо­глядні витоки та специфіку творчості цьо­го поета. Авторка роз­відки «Зафіксоване і нетлін­не: Роз­думи про епістолярну творчість» (Київ, 2001) з додатком — роз­ділом листів пред­ставників українського культурного материка, пізніше — праці «Листи і люди. Роз­думи про епістолярну творчість» (Київ, 2009). Доказово й виважено спростувала думку про нібито бідність української епістолярної спадщини; довела, що для виробле­н­ня нової української епістолярної мови вирішальне значе­н­ня мали Т. Шевченко й П. Куліш, справедливо вважаючи, що якби в українській новітній епістолярії були тільки три феномени цього жанру — лис­ти В. Стефаника, К. Білокур та В. Стуса — то й тоді ми мали б під­ставу говорити про вагомий внесок української епістолярної творчості в духовну скарбницю людства. Написала перед­мову до зі­бра­н­ня творів М. Коцюбинського у 3-х томах (Київ, 1965). Упорядкувала книгу «Гра­ні культури. Бароко. Романтизм. Модернізм» З. Ґеник-Березовської (Київ, 2000). З ініціативи К. ви­дано книги «У мене — тільки слово: Ви­бране» (Харків, 1994) та «Голос доби» (2001, книга 2) І. Світличного, зі­бра­н­ня творів В. Чорновола (2002, том 1–10), «З живучого племені Дон Кіхотів: Ви­брані праці» І. та Н. Сві­тличних (2008; усі — Київ). К. то­лерантно, виважено характери­зувала тенденції, що найвиразніше про­ступали на літературному тлі епохи; належно оцінювала кожне явище, ви­значаючи місця й позиції в літературі молодих імен. Опублікувала доповідь «Шевченко в англійських пере­кладах» // «Збір­ник праць 4-ї Наукової шев­ченківської конференції» (Київ, 1956); ст. «Майстерність худож­нього синтезу: До 100-річчя з дня народже­н­ня М. Коцюбинського» // «Дні­про», 1964, № 9; «Читаю­чи Стефаника» // «Вітчизна», 1971, № 5; «Кругообіг образів» // «В сімʼї вольній, новій: Шевченків­ський збірник» (Київ, 1989); «Від бульвару Шевченка, 14 до вул. Грушев­ського, 4» // «Ін­ститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Сторінки історії: 1926–2001» (Київ, 2003); «Моральний імператив і виклик часу: Промова на випуск­­них урочистостях в Українсько­му католицькому університеті» (Львів, 2004). Пере­клала з англійської мови тво­ри канадської письмен­ниці П. Джон­сон (Текагіонвейк) «Ви­брані поезії» (Львів, 1962), із французької — поезії Ж. Превера «Видовище» (Київ, 1993, спільно з О. Жупанським, авторка перед­мови та більшості пере­кладів), із білоруської — де­­які твори У. Караткевіча, з російської — С. Аверинцева.