Коцюбинський Михайло Михайлович

КОЦЮБИ́НСЬКИЙ Михайло Михайлович (05(17). 09. 1864, Він­ниця — 12(25). 04. 1913, Київ, похований у Чернігові) — письмен­ник, громадсько-культурний діяч. Брат Хоми, батько Юрія, Ірини та Романа, дід Флоріана, дядько Наталії і Ми­хайлини Коцюбинсь­­ких, З. Коцю­бинської-Єфименко. Кла­­сик української літератури.

Наро­дився в сімʼї дрібного урядовця, який служив у різ­­них містах Поді­л­ля. Закінчив двокласну школу в м. Бар (1875), на­вчався у Шаргородській бурсі (обидва — нині Він­ницької обл.). Захопився літературою. Особливе вра­же­н­ня, за його спогадами, справили «Коб­­зар» Т. Шевченка та оповіда­н­ня Марка Вовчка. Твори Л. Фоєрба­­ха і Ф.-Ш. Фу­рʼє привертали увагу до су­спільно-політичної думки і «симпа­­тії до соціалізму». 1881 вступив до Камʼя­нець-Подільської духовної семіна­рії (ни­ні Хмельницької обл.), де потра­пив у товариство народницьки налаштованої сту­дентської молоді, яка читала нелегальну літературу. Закінчити на­вча­н­ня не зміг: скрутне матеріальне становище родини змусило шукати заробіток. 1891 склав екзамен на народного вчи­теля. Працював на Поділ­лі, де зби­рав український фольклор. У ж. «Дзві­нок» на­друковано його опо­ві­дан­ня «Харитя», «Нюренберзьке яй­це», «Ялинка», «Маленький гріш­ник». У них особливо чарівні пос­таті укр. дітвори з вираз. нац. колоритом у психіці й емоц. ладі. Оповіда­н­ня пере­йняті атмо­сфе­рою душевності й доброти, їхня поет. правда морально змістов­на й зворушлива. На жаль, К. рід­ко звертався до жанру дит. опові­­дань.

Повість «На віру» (написана 1891, на­друкована 1892 у ж. «Правда») — спроба молодого письмен­ника сер­йозно за­глибитися в значні й характерні явища нар. побуту та звичаєвості, засвоївши тверезі по­гляди селянина-трудівника. Йшлося про нову форму шлюбу, що поширилася в ті роки на селі, — спів­жи­т­тя «на ві­ру», тобто без до­зволу церкви й цивіл. влади; воно зумовлювало­ся різноманіт. причинами, часто екон. порядку, і було складним соц.-психол. феноменом, знаме­н­ням часу. Від героя повісті Ігната починається довга низка улюблених персонажів К., одер­жимих «клятими пита­н­нями». Де мужиц. щастя, в чому воно? — ця думка не дає спокою Гнатові (і це характерно для персонажів К.). Його турбують не так фіз. тяготи селян. життя, як гостро від­чувані ним власна «незрячість», «темнота», кривди його морал. по­ня­т­тю, почу­т­тю справедливо­сті й совісті (як у героїв І. Нечуя-Левицького й Панаса Мирного — Миколи Джері й Чіпки).

На­ступ. значним твором К. бу­ло велике оповіда­н­ня «Ціповʼяз», на­­писане 1883 у Він­ниці. Історія двох братів, протилежних прагнен­­ня­­ми і вдачею, близька до нар. оповід­ок про «правду» і «кривду». В образі правдошукача Семена ді­став роз­виток окреслений у повісті «На віру» нар. характер, що пробуджується до політ. мис­ле­н­ня, з властивим певному се­лян. типові філос. складом ро­зуму, прагне­н­ням «докопатися» до суті. Семен — із тих, хто не про себе думає і турбується, а про громаду, в певному сенсі про біди людства взагалі, і це свідоцтво тієї високої людяності, тієї здатності до соц. почут­тів, що їх уміла побачити й поцінувати в селянинові укр. класична літ-ра. Тоді як Роман — по­стать сільс. глитая: К. уважно придивлявся до процесів соц. роз­шарува­н­ня на селі. В оповідан­ні «Ціповʼяз» уперше в К. про­звучав мотив бо­ротьби за нац. пробудже­н­ня, про­тесту проти нац. пригніче­н­ня й роз­­тлі­н­ня.

У 1890-і рр. спо­стерігалося деяке під­несе­н­ня нац. руху — після погрому, вчиненого царатом у 1870–80-і рр. У різних молодіж. гуртках та організаціях, часто напів­­легал. характеру, побували май­же всі укр. письмен­ники — від Лесі Українки до В. Самійленка й П. Тичини. Одним із таких гурт­ків було «Братство тарасівців», ор­га­нізоване 1892 студентом Хар­ків. університету І. Липою. У його складі були В. Самійленко, Є. Тимченко, В. Ше­мет, брати Міхновські, Віра Дейша (майбутня дру­жина К.) та ін. Того ж 1892 чл. «Братства» став і К. Осн. своїм зав­дан­ням «Братство» ставило «плекан­ня нації» — шляхом куль­тур. роботи, політ. освіти й особистого прикладу. Великого зна­че­н­ня надавали тарасівці ви­дан­ню кни­жок для нар. чита­н­ня та просвітн. роботі серед селян і робітництва.

«Братчики» допомогли К. 1892 увійти до складу філоксер. комісії по боротьбі зі шкідниками вино­граду в Бес­сарабії й Криму. В різних філоксер. загонах він працював до 1897. Нові вражен­ня і великий жит­тєвий досвід ляг­ли в основу низки творів. Герой оповіда­н­ня «Для загального доб­ра» Тихович, сповід­уючи ідею ро­боти серед народу, їде боротися з філоксерою, думаючи, що він буде корисний бідним «молдуванам». Проте стає їхнім ворогом, бо, знищуючи хворі вино­градни­ки, по­збавляє їх єдиного джерела існува­н­ня. «Молдуванин» Зем­фір не вірить, щоб існувала в світі така жорстокість, яка б по­збавляла бідняка остан. шмат­ка хліба. А виявляється, вона є, ще й зветься піклува­н­ням про «за­гальне добро». В оповідан­ні показано як не­спроможність народ­ниц. ілюзій інтелігента Тиховича, так і протилежність інтересів мол­дав. селянства й цар. адміністра­ції.

У період найбільшого зближе­н­ня з «тарасівцями» К. написав казку «Хо» — сатир. твір, пере­йнятий публіцист., полеміч. мотивами й молодечим азартом боротьби. За словами самого К. (в його лис­ті до В. Лукича), гол. фігура опо­ві­да­н­ня — «страх людський». Не­випадково цей феномен обрано для сарказму, полеміки й деміс­тифікації. Адже страх був одним з осн. знарядь деспотизму. К. «роз­­чакловує» фігуру страху — казкового «діда Хо», зводить йо­го з рівня демона до побутового, чия уявна гіпнотична сила — породже­н­ня люд. фантазії або ж хитра вигадка людей для виправ­да­н­ня влас. слабкості. Казка-оповіда­н­ня потішно висміює цей страх і немовби за­прошує зблизька подивитися на цього нікчем. «діда Хо». Гумор і сарказм пере­межовано лірикою і сатирою, пере­даючи узагальне­ний «образ» страху, його «історію», «соціологію» і «психологію». Зокрема наголошено, що «укра­їнофільський» страх породжений по­стій. пере­слідува­н­нями «мазепинців» та «сепаратистів»; йому проти­ставлено емоц. тон без­страш. виклику, самовід­даності й альтруїзму, характерних для мо­лоді з кола «тарасівців». Однак їхня позитивна про­грама залишалася доволі риторичною; соц. та нац. по­гляди К. ще будуть по­­глиблюватися і конкретизувати­ся.

1897 К. пере­їхав до Житомира і деякий час працював у г. «Во­лынь», ведучи від­діл «Свет и те­ни рус­ской жизни». Прикметні його ви­ступи на захист національностей, особливо окраїн­них. «Как это ни дико звучит в наш век гуманизма и толерантности, — саркастично пише він у од­ній зі статей, — однако приходит­ся со­знаться, что инородцы, жи­ву­щие на наших окраинах, пред­­ставляют из себя пасынков ес­ли не Рос­сии, то, по крайней ме­ре, судьбы. Стоит лишь вспомнить картину современ­ного бы­та северных инородцев... го­лод, обеднение, эксплуатация, водка, сифилис и, наконец, вы­мирание целого народа, вы­зван­ное не физиологическими причинами, а экономической рутиной». Наводячи факти, що спро­стовували офіц. версію царизму про його цивілізатор. місію, К. говорив, що тільки під­несе­н­ням місц. культури, а не навʼязуван­ням своєї, хоча б і вищої, можна досягти такого роз­витку ок­раїн. інородців, щоб вони, як губ­ка, вбирали в себе досягне­н­ня європ. цивілізації. Цей висновок лежить у річищі гол. напряму укр. демократ. сусп. думки з нац. пи­та­н­ня, пред­ставленої іменами Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, М. Павлика, Лесі Укра­їнки та ін.

Цензурні пере­шкоди змусили К. 1898 залишити г. «Волынь». Пе­ре­їхав до Чернігова, де одержав місце в земстві. Не припиняв громад. діяльності. Ініціатор та актив. учасник багатьох нац.-культур. починань, літ. ви­дань.

Роз­ширив тематику творчості. Значне місце посів інонац. матеріал — життя молдав. селян, крим. татар, а також міського люду, духівництва, інтелігенції. З чуйною «вжитістю» в чужу духовну культуру й психіку змальо­вував побут і звичаї, традиції й характери молдаван і татар, по­мічав нові соц.-екон. та сусп. про­цеси в їхньому краї, спів­чутливо пере­повід­ав біди простолюду, який страждає від політ., екон. і нац. гнобле­н­ня. Не для екзотики звертався К. до інонац. тематики; його повага і уважне ставле­н­ня до ін. народів усували будь-яку ідеалізацію чи афектацію, пере­д­бачали тверезість і поважність дослідж.; він з любовʼю від­значав мудрість деяких їхніх нац. звичаїв і водночас із болем писав про негуман­ність окремих ре­ліг. приписів («В путах шайтана» та ін.).

Робота над інонац. матеріалом була також важливим складовим елементом у цілеспрямов. і послідов. зуси­л­лях К. та ін. укр. пись­мен­ників роз­ширити ідейно-темат. горизонти й збагатити ху­дожню палітру укр. прози. У січ­ні 1903 з нагоди 100-літ. ювілею нової укр. літ-ри та від­кри­т­тя в Полтаві памʼятника її зачинателю І. Котляревському К. та М. Чернявський звернулися до колег зі своєрід. маніфестом, у якому за­к­ликали вийти за межі звичних, пере­важно сільс. тем і образів, звертатися до життя всіх сфер су­спільства, від­повід­ати на запити ін­телігент. читача, вихованого на кращих зразках нової європ. літ-ри.

Із найбільшою повнотою по­стій­не зро­ста­н­ня твор. сил і можли­востей К. виявилося в пору рев. під­несе­н­ня 1905–07. Величезний і разючий за новизною соц. досвід революції, нові соц. явища, класові зі­ткне­н­ня, етичні колізії, глибокий істор. та люд. зміст сусп. процесів потребували худож. інтер­претації і знаходили її в соц.-психол. прозі К. Завдяки повноті й про­зрін­ню жит­тєвих шляхів та соц. поведінки пред­ставників різних класових і сусп. груп (особливо се­лянства й інтелігенції), багатоманітності групових та індивіду­ал. порт­ретів учасників рев. зру­шень, творчість К. склала своє­­рід. соц.-психол. літопис революції 1905–07.

Велику пі­знавал. й естет. цін­ність становлять оповіда­н­ня К., напи­сані в остан­ні роки життя, зокре­ма ті, в яких висвітлено шляхи інтелігенції в революції, подвиж­ників-революціонерів із середо­вища молоді та їхніх антиподів — при­стосуванців і прислужників режиму. По­стать профес. революціонера — кон­спіратора, під­пільника — оточена загадковістю, ореолом або наклепами, притягувала в ті роки заг. увагу і водночас була психол. «неві­домим», що потребувало і психол. осягне­н­ня. В етюді «Неві­домий» К. пере­дав динаміку са­мопочува­н­ня «смертника», який добровільно взявся виконати рев. присуд високому цар. сановнику, публічно застрелив йо­го і тепер у тюрмі чекає кари смер­ті. Виразне від­творе­н­ня не­звич. психол. станів, що від­повід­ають винятковому становищу героя, гострота й без­жалісність його спо­стережень та само­аналізу, властиві людині на межі остаточ. роз­рахунку з жит­тям у найвищому роз­витку своїх духов. сил, — дивовижно спів­мір­ні з атмо­сферою ентузіазму й пафосом самозрече­н­ня, з висотою етич. самопочува­н­ня героя й усві­домле­н­ням сусп. значущості своєї місії: «Я — гнів на­роду і його кара, диха­н­ня уст прав­ди, вогонь з чорної хмари людської кривди, стріла з його лука...». Така інтер­претація по­статі революціонера демонстра­тивно протистояла офіц. і обивател. об­бріхуван­ню й ненависті, хоч як це дивно, вона полемічно-актуальна й нині.

Одним із найдраматичніших і най­місткіших, а водночас і етич­но глибоких творів К. є оповідан­ня «В дорозі», присвяч. актуал., модній у роки після поразки ре­волюції й торжества реакції те­мі «спокуше­н­ня» революціонера — вибору між колиш. ідеалами бо­ротьби, яка тепер здається мар­ною, і від­мовою від них заради особистого благополуч­чя. Темою і фабулою воно пере­гукується із голосною тоді повістю Л. Андреєва «Тьма» (ж. «Шиповник», 1907, кн. 7), але протилежне ду­хом і глибше етич. сутністю, ос­кільки мотив вірності товарис. зобовʼяза­н­ням і громадян. обо­вʼязку роз­ширюється до мотиву вірності своєму люд. покликан­ню, кращим люд. якостям.

Зацікавившись особою профес. революціонера, К. звертається до образів його антиподів — охо­ронців режиму царизму. В оповідан­ні «Persona grata» змалював по­стать профес. ката-вішальни­ка. Не заради епатації звернувся письмен­ник до такого не­звичай. обʼєкта оповіді — він від­чував потребу порушити про­блему від­­повід­альності за узаконені потворності сусп. побуту. К. дослі­див роз­тлін. вплив політ. деспотизму на соц. психологію й морал. тонус су­спільства, яке живе за умов без­правності й принижено­сті. Всі мотиви, емоції й роз­думи в оповідан­ні сфокусовано в питан­ні: хто він, той гол. кат, кат-повелитель, який діє руками катів-виконавців. Це пита­н­ня по-сво­єму ставить і «рядовий кат» Лазар, який починає від­чувати себе не лише катом, а й жертвою, «сокирою в чужій руці» — і хоче побачити цю руку, придумує кару катові-повелителю (Лазар «знає, як це зробити, його на­вчили»). Його примітивне, але по-своєму слушне уявле­н­ня стає завершал. штрихом у картині то­го царства деспотизму, де кожен із вірнопід­даних є водночас несві­домим катом і жертвою; де важко уявити облич­чя «найголов­нішого» ката (хоч він цілком при­родно ототожнюється з са­мо­дер­жцем), — бо це сама сліпа без­ли­ка сила деспотизму, саме су­спільство, яке допускає деспотизм і дає йому силу.

В оповідан­ні «Подарунок на іме­нини» (1912) тему катівства по­дано в оточен­ні інакших соц.-психол. про­блем та озвучено но­вими мотивами. Фабула, здавалося б, ґротескна. Околоточний на­глядач Карпо Петрович Зай­чик, бажаючи зробити па­мʼят. сюр­приз синові в день йо­го іменин, приводить його в тюр­му подивитися повіша­н­ня рево­люціонерки. Однак цей гіркий ґротеск виявляє глибокий трагізм буден­ності, «нормальності» і навіть своєрідної, що реально складається в житті, «людяності» страхітливо нелюдяного. Адже катівство, узагальнено взяте, як суть самої системи царизму, уявляється в цьому су­спільстві працею «необхідною і корисною», ша­нованою владою. Воно має свої будні і свята, свої еталони і профес. «добросовісність». Ця «нормальність» катівства всели­ла в Зайчика пере­кона­н­ня в плід­ності прожитого життя, чесно ви­конаного перед «отечеством» обовʼязку. Він навіть не здогадується про існува­н­ня інакшого життя, інакших людей, ін. вимірів. І свій катів. жит­тєвий під­сумок, свій катів. світ і свою катів. гідність він ладен пере­дати дітям як кращий спадок, як батьків. по­дарунок. Але з подарунком і ви­й­шов у Карпа Петровича Зайчика конфуз, що обернувся родин. трагедією. Замість спів­чутливого чи вдяч. сприйня­т­тя такого «подарунка», син падає в гарячку від гидкої «місії» батька і зрікається його. Від­тепер він не ви­знавати­ме в батькові на­вчителя життя; йому потрібен інакший шлях.

У роз­пал чорносотен. погромів 1906 К. написав оповіда­н­ня «Він іде» і «Сміх». У першому з них як організаторів євр. погромів показано цар. владу та її агентуру серед покидьків су­спільства (з глибоким спів­чу­т­тям ставився К. до жертв погромів — євр. бідноти); у другому — про «полюва­н­ня» чорної сотні на інтелігенцію — явище, характерне для сусп. жит­тя Росії того часу й культивоване царизмом, який умів душити ру­ками нібито народу «сеятелей крамолы и врагов отечества». Ще один важливий принциповий мо­тив оповіда­н­ня «Сміх» — криза видимої гармонії між народом і «лівою» інтелігенцією та ліберал. панством: ідеться про сувору пе­ревірку жи­т­тям показового народолюбства остан­ніх. Адвокат Валерʼян Чубинський був приголомшений, коли, поскаржившись робітниці Варварі, що «па­нів бʼють», і шукаючи в неї спів­чу­т­тя, у від­повідь почув зухвалий сміх і від­повідь: «...І хай бʼють... Годі панувати... Слава тобі, господи, діждались люди...». Він був приголомшений, бо, як йому зда­валося, він та його сімʼя ставилися до Варвари щонайкраще, вона платила їм тим самим, і всі були задоволені. Та тільки тепер цей несподіваний сміх багато йому сказав, і він «уперше побачив те, коло чого щодня проходив, як сліпий»: босі потріска­ні ноги, землистий колір облич­чя, синці під очима, зламану си­лу, що йшла на інших... Робота... робота... робота — і все на інших, щоб їм було добре... А він ще хотів від неї спів­чу­т­тя... Опо­ві­да­н­ня «Сміх» часто роз­глядали як просту сатиру на ліберал. ін­телігенцію, що викривала фальш її народолюбства. Але це далеко не вичерпувало про­блематики оповіда­н­ня. Сам К. вважав його не сатирою, а драмою — драмою чубинських.

Оповіда­н­ня «Коні не винні» вже виразніше сатиричне — там, де йдеться про ліберал. (навіть «чер­воного») поміщика Аркадія Петровича Малину, який був прямо-таки «батьком» для навколиш. се­лян і якого спантеличив їхній прихід з метою «по-доброму» по­ділити його землі. Довго не погод­жувався він прийняти карал. загін, надісланий для наве­де­н­ня порядку, та коли йому бу­ло ро­зумно під­казано, що коням потрібен по­стій, він, зрештою, погодився — адже «коні не вин­ні». К. одверто солідаризується із селян. сти­хією, він одвертий у від­творен­ні протилежності й не­­примирен­ності класових інтере­сів селян — і «революційних» та «гуман­них» поміщиків, коли во­ни володіють землею, якої селяни по­збавлені.

Центр. місце у створеному К. соц.-психол. літописі доби бурж.-демократ. революції 1905–07 по­сідає повість «Fata morgana» — від­повідь на пита­н­ня, по­ставлені й не вичерпані в оповідан­нях: про соц. зміст масового се­лян. руху та його форми, світлі й темні сторони. Багатством зміс­ту, глибиною «промірюва­н­ня» се­лян. буття, моноліт. натуральні­стю характерів і повнокровністю пристрастей, роз­махом думки та силою узагальне­н­ня, жорсто­кістю правди повість К. посідає одне з перших місць серед класич. творів про селянство в світ. літ-рі. А місткістю форми їй важ­ко зна­йти щось рівне: адже пер­ша частина повісті (спочатку бу­ла самост. твором, за­ймає ли­ше 30 сто­рінок текс­ту) дає панораму перед­рев. укр. села, увіч­нює його «труди і дні», тяжкі три­воги та гарячкові надії, жорстоку звичайність бід і скупість радос­тей селянина, його травми й потворності під гнітом навʼяза­них нелюдських умов існува­н­ня; показує «золоті роз­сипи» його людяності, його живу душу, любов до землі та праці, жагу вільної праці на вільній землі, якої він так ніколи й не одержав. Перша частина «Fata morgana» спов­не­на суворого драматизму, який наро­стає і в кінці по­стає тривож. запита­н­ням: що буде далі? Від­повідь (правда, не остаточну) дало саме життя, і воно ж під­ка­зало авторові необхідність про­довже­н­ня повісті. Уже в рік опублікува­н­ня 1-ї частини (1904), а ще більше на­ступ. глухі заворуше­н­ня селян. бідноти пере­росли в бунти, пов­ста­н­ня різної міри організованості. Уряд. війська при­душили їх, а багатії довершили самосуди. Однією із жахливих трагедій тих днів була «ви­х­востівська» — самосуд над сім­надцятьма селянами в селі Вихвостів. Під враже­н­ням від цих подій, ви­вчивши велику кількість стосовних до них матеріалів, К. роз­почав роботу над 2-ю частиною «Fata morgana» (закінчив 1910). У ній художнє дослідж. зо­середив на соц.-психол. аспектах бурхливого під­несе­н­ня селян. руху та перших елементах його організованості й цілеспря­мованості. Значне місце в повісті посідає образ молодого селянина Марка Гущі, який ходив на заробітки в місто і в колах фабрич. люду про­йшов деяку школу класової боротьби, тому впливає на земляків у найбурхливіші моменти руху, який має свої злети й паді­н­ня. Сповнена жит­тя, поривів самовід­даності й вибухів дикості, гордої гідності й стидкої слабкості, ініціативи соц. творчості й вибухів анархії, історія селян. руху в повісті закінчується трагічно. Нетривале свя­то свободи захлинулося в крові. Перша ж панічна звістка про на­ближе­н­ня карал. загону паралізувала село і породила ін­стинкт самозбереже­н­ня: виказати призвідців, щоб не загинули всі. З ними багатії і роз­правляю­ться жорстоко, а та селян. маса, яка ще недавно сама обирала «зачинщиків» на громад. справу, тепер мовчить. На її облич­чях письмен­ник знову читає «страх, звичку слухати начальство». І зно­ву все повернулося до колишнього. А проте — чи так уже до колишнього? Величезний істор. урок не мине даром ні для пере­­можених, ні для пере­можців, і новий істор. рух піде по-інак­шому. Такий соц. під­сумок гран­діоз. драми, яку мужньо описав К.

Здоровʼя К., зломлене важкою пра­цею й жит­тєвими негаразда­ми, різко погіршилося, і він кіль­ка разів ви­їздив на лікува­н­ня за кордон, зокрема на о-в Капрі (Італія). Там він по­зна­йомився і зблизився із М. Горьким, який спри­яв популяризації його твор­чості в рос. су­спільстві. Їх зближува­ли демократ. на­становленість, гуманізм, проти­стоя­н­ня декадентщині й ренегатству, які тоді бруд. хвилею затопили «столипін.» Росію. У від­гуку на смерть К. М. Горький тепло писав про його рідкісні душевні якості, лю­бов до України, від­даність ідеям краси і добра, особливо ж — про його романтизм як «найлюдяніший на­стрій», як «жагу добра в людях».

Справді, романтич. тонус дедалі більше заволодівав К. в остан­ні роки життя, всупереч хворобам і втомі. З цим романтич. на­строєм повʼязане й написа­н­ня одного з найчарівніших творів К. — пові­сті «Тіні забутих предків» (1911; інсценізацію повісті здійснено 1989 в Івано-Фр. укр. муз.-драм. театрі ім. І. Франка, однойм. балет 1960 створив В. Кирейко).

К. звернувся до минулого свого народу й написав героїко-романт. повість «Дорогою ціною» (1901). Теми історї визв. бороть­би українського народу не давали йому спокою, вони пере­гукувалися з роз­думами про сучасне й вима­гали втіле­н­ня. Незадовго до смерті вдалося йому викликати до життя «тіні забутих предків». То був світ минулого Гуцульщини, з якою К. був тісно повʼязаний, світ нар. фантазії, краси, повірʼїв і традицій, — то було зверта­н­ня до невичерп. джерел духовності і світос­при­йма­н­ня народу.

Творчість К. склала епоху в укр. прозі і, за ви­зна­н­ням багатьох авторитет. поцінувачів, належить до кращих сторінок у світ. літ-рі. Ще за життя автора його твори пере­кладали багатьма європ. мо­вами, утверджуючи добру сла­ву укр. культури.

К. залишається зразком героїч. служі­н­ня рідній літературі, яка, роз­виваючись за не­ймовірно тяжких політ. та сусп. умов, виявила дивовижну жит­тє­здатність та ди­во по­стій. від­родже­н­ня всупереч усім заборонам, навʼязаному їй провінц. становищу, ком­проме­тації епігонів. У К. плідно по­єд­на­но увагу до літ. традицій, здатність їх засвоє­н­ня і баче­н­ня ново­го в житті й літературі, по­стій. пошук но­­вих худож. рішень і можливос­тей. Почавши з реалізму народ­ниц. штибу, цінуючи епічні полот­на І. Нечуя-Левицького та Пана­са Мирного, він ішов у бік по­глиб­леного соц. психологізму, нео­романтизму та модернізму, зба­гачуючи свою палітру моментами екс­пресії та ім­пресіоніст. пое­ти­кою. Як і Лесі Українці та О. Ко­билянській, йому доводилося почути немало докорів та звинувачень у нібито від­ході від де­мократизму, зневажан­ні народ­ності тощо. Але він ішов обраною дорогою концептуал. та худож. пошуків. Як і всі справжні письмен­ники, К. не просто «від­творю­вав» соц. і житей. дійсність. Із сирого матеріалу дійсності він моделював свій світ, де вирішував свої пита­н­ня і втілював свої мотиви. Це мотиви героїзму й агероїзму, максималізму душі та її маловимогливості, її хизува­н­ня своїм правом на пере­січність; це ситуації жит­тєвого вибору, ідей. та етич., вибору, за яким стоїть вічне і непо­збутнє пита­н­ня про сенс життя, про вмі­н­ня і можливість гідно прожити його — ці та ін. мотиви і колізії є у К. субʼєк­тив. формою пере­жива­н­ня обʼєк­тив. соц. феноменів і свого став­ле­н­ня до них.

К. по-своєму перед­бачив пошу­ки світ. соц.-психол. прози 20 ст. У нього наявні ті психо­аналіт. осяг­не­н­ня та досліди, які, намітившись у реалістів кін. 19 — поч. 20 ст., по-різному роз­вину­ли модерністи (ві­домі як «потік сві­домості»). Так само і деякі ідей­ні та етичні мотиви К. провістили про­блематику на­ступ. поколінь інтелігенції (напр., соціологія і психологія масового страху, яка у 1920–40-і рр. стала однією з гол. тем демократ. та антифашист., гуманіст. літ-ри — від К. Чапека й Б. Брехта до Ф. Каф­ки і Ж.-П. Сартра). Коли йдеться про громадян. про­блему від­пові­дальності письмен­ника за все, що діється в його час у його су­спільстві, коли посилаємося на знамениті слова Ж.-П. Сартра про від­пові­дальність навіть пись­мен­ниц. мов­ча­н­ня, — можемо зга­дати, що на поч. 20 ст. К. у сво­єму шедеврі «Intermezzo» висловив ці думки і цей громадян. на­стрій. Великою силою етич. зо­бовʼязаності написана і 2-а час­тина повісті «Fata morgana» як від­повідь на «вихво­стовщину». Повість «Fata morga­na» інсценізовано, по­ставлено в укр. театрах (зокрема у Київ. театрі ім. І. Фран­ка, 1925; Черніг. театрі ім. Т. Шев­ченка, 1938).

Традиції К. в укр. літературі ще дале­ко не вичерпані. Вони кличуть до широчіні діапазону, глибини осяг­не­н­ня життя і до культури письма, до мудрого художниц. знан­ня «добра» і «зла», яке не дозво­лить помилитися і взяти одне за друге, до по­стій. самовдоскона­ле­н­ня, пошуку і новаторства.

Пере­клав українською мовою деякі твори Г. Гайне, А. Міцкевича, Е. Ожешко, Ф. Достоєвського та ін.; рос. — два оповіда­н­ня І. Франка.

Про творчість К. знято фільми «Михайло Коцюбинський» (1958) та «Родина Коцюбинських» (1970, реж. Т. Левчук). За мотивами творів К. знято фільми «Навздо­гін за долею» (за оповіда­н­ням «Доро­гою ціною», 1927, реж. М. Те­ре­щенко), «Фата моргана» (1931, реж. Б. Тягно), «Пекоптьор» (реж. В. Ка­расьов), «Коні не винні» (реж. С. Комар; усі — Одес. кіностудія худож. фільмів), «Кри­вавий світанок» (реж. О. Швачко; усі — 1956), «Дорогою ціною» (1957, реж. М. Донськой), «Тіні за­бутих предків» (1964, реж. С. Па­раджанов), «Подарунок на іменини» (1991, реж. Л. Осика; усі — Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. Довженка). 1927 засн. Він­ницький літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського, від 1934 діє Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповід­ник М. Коцюбинсько­го, 2011 у смт Симеїз АР Крим від­крито Будинок-музей К. Пись­мен­нику встановле­но погру­д­дя у Чернігові (1939, на могилі) та Харкові (2007), памʼят­ник у Він­ниці (1989). Засн. 1981 Вінн. обл. літ. премію ім. К. (від 1992 — все­укр.). Іменем К. на­звано смт Ми­хайло-Коцюбинське Черніг. обл. і смт Коцюбинське Київ. обл., Ніжин. укр. драм. театр та Вінн. пед. університет.

Завантажити статтю