Керівництво

КЕРІВНИ́ЦТВО — спрямува­н­ня діяльності когось або чого-небудь у певному напрямі, спонука­н­ня чи примушува­н­ня до дій, вчинків. Терміном К. по­значають також ідеали, принципи, цін­ності, міркува­н­ня без­пеки, згідно з якими спрямовують свою і чужу діяльність; посібник, ін­струкцію, на­станову, поясне­н­ня, вказівку в різних галузях діяльності; кер., керів. склад або керівні органи певної організов. спільноти, які управляють кимось або чимось (під­леглими, від­ділом, установою). У сучас. су­спільстві функції К. (спрямува­н­ня діяльності керованого соц. обʼєкта) за­звичай здійснює спеціально уповноваж. керівник або керів. орган. Від­так субʼєкти, які пере­бирають на себе К. або уповноважені здійснювати його, несуть адм., екон., юрид. від­повід­альність за керований обʼєкт. К. під­леглими особами, групами, організаціями полягає у про­гнозуван­ні, плануван­ні, організації, мотивації та контролі виконав. діяльності керованого обʼєкта. Запорукою успіш. К. є вольові та ділові якості кер. або особового складу керів. органу, компетентність, заповзятливість, ініціативність, роз­винена інтуїція і творче мисле­н­ня, зна­н­ня про виконав. можливості та обмеже­н­ня керованого обʼєкта, поточна інформація про об­ставини його виконав. діяльності тощо. Роз­різняють К. одноосібне (здійснює одна особа) та колегіал. (група осіб узгоджено), без­посереднє й опосередк., формал. (адмініструва­н­ня) і неформал. (лідерство). У наук. дослідж. К. значну увагу зосереджено на його стилях — певних усталених заг. взірцях керів. дій, що втілюються у стосунках кер. і під­леглих. У 1940-х рр. К. Левін ви­значив характеристики авторитар., демократ. та ліберал. стилів К.: авторитарне К., як цілковите само­вла­д­дя кер., най­ефективніше щодо обсягів і якості викона­н­ня робіт під­леглими, але обтяжене напруженими стосунками, агресивністю, низькою мотивацією, тривожністю, залежністю і покірністю під­леглих; ліберал. К. притаман­не зня­т­тя кер. від­повід­альності із себе та зрече­н­ня влади на користь під­леглих (характеризується найменшими обсягами і якістю викона­н­ня робіт під­леглими, від­сутністю цілеспрямованості у них); демократ. К. властиві частк. делегува­н­ня кер. своїх повноважень під­леглим, середні обсяги та якість викона­н­ня робіт під­леглими, найкращі стосунки у середовищі під­леглих, а також між ними і керівником. У подальшому стилістику К. досліджували Д. Мак-Ґрегор, Р. Лайкерт та ін. Ф. Фідлер започаткував ситуац. під­хід, згідно з яким ви­окремлюють три найважливіших параметри К.: лояльність стосунків між кер. і під­леглими; рівень структурованості зав­да­н­ня, що виконується; обсяг посад. повноважень керівника. Збільше­н­ня лояльності у стосунках, структурованості зав­дань і обсягу керів. повноважень роз­ширює можливості контролю над під­леглими. Від­повід­но до теорії жит­тєвого циклу П. Герсі й К. Бланшара, вагомим ситуац. чин­ником К. є ступ. профес. і психол. зрілості під­леглих — міра фахової спроможності й особистого бажа­н­ня виконувати зав­да­н­ня керівника. Враховуючи ситуативні параметри, а також ступ. профес. і психол. зрілості своїх під­леглих, кер. обирає прийнятний стиль К. Роз­виток ситуац. під­ходу до К. повʼязаний із працями Р. Хауза, Т. Мітчела, В. Врума, Ф. Йет­тона та ін. К. як діяльність і субʼєкт, що спонукає до дії, ви­значає зміст і напрями роз­витку соц. життя.

Завантажити статтю