ІНЖЕНЕ́РНО-ПЕДАГОГІ́ЧНА ОСВІ́ТА — різновид освіти, що забезпечує під­готовку, пере­підготовку та під­вище­н­ня кваліфікації викладачів фахових і загальнотехнічних дисциплін для закладів системи до­професійної (на­вчально-виробничі комбінати, профільні класи загальноосвітніх шкіл, технічні ліцеї), професійно-технічної (вищі професійні училища, на­вчальні центри та від­діли виробничого на­вча­н­ня промислових під­приємств) та вищої професійної (вищі на­вчальні заклади 1–2 рівнів акредитації) освіти. І.-п. о. має низку специфічних рис. По-перше, вона по­єд­нує в собі педагогічні, інженерно-технічні та виробничо-технологічні компоненти. І.-п. о. роз­вивається на межі інженерної та педагогічної освіти, при цьому є якісно новим видом знань, якому властиві взаємо­проникне­н­ня однієї галузі знань в іншу, раціональна інтеграція психолого-педагогічних та інженерно-технічних складових у під­готовці фахівця. По-друге, будучи частиною системи народної освіти, вона повʼязана з певною галуз­зю виробництва. Взаємодія на­вчально-виховних та виробничих процесів формує новий тип на­вчального процесу — виробничо-педагогічний. По-третє, специфіка І.-п. о. полягає у тісному взаємозвʼязку із системою професійно-технічної освіти. З одного боку, система І.-п. о. впливає (через своїх випускників) на якість під­готовки робітничих кадрів у системі професійно-технічної освіти та ефективне функціонува­н­ня цієї системи, з іншого — вона залежить від вимог на­вчального процесу в системі професійно-технічної освіти і повин­на по­стійно коригувати під­готовку випускників від­повід­но до її запитів.

Про­блемам роз­витку системи І.-п. о. та під­готовки інженерно-педагогічних кадрів, зокрема історичних, методологічних, методичних, соціально-педагогічних, психологічних, присвячені праці таких вчених, як С. Батишев, С. Артюх, Н. Ничкало, О. Коваленко, П. Лузан, М. Лазарев, О. Щербак та ін. Протягом усього періоду її становле­н­ня та роз­витку тривають дис­кусії щодо кваліфікаційних вимог до інженерно-педагога та змісту їхньої освіти. У само­стійну галузь ви­окремилася в 1960-х роках у звʼязку з різким зро­ста­н­ням кількості професійно-технічних закладів. 1961 Рада Міністрів УРСР ухвалила по­станову «Про подальший роз­виток і покраще­н­ня під­готовки кваліфікованих робітничих кадрів у професійно-технічних закладах Української РСР», у якій з ініціативи Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР за­пропоновано організувати в технічних та сільськогосподарських ВНЗах інженерно-педагогічні факультети або від­діле­н­ня з під­готовки інженерно-педагогічних працівників для ПТУ. 1970–1980-і роки стали періодом становле­н­ня І.-п. о. як специфічної галузі освіти. На початку цього періоду домінувала концепція, згідно з якою випускник інженерно-педагогічної спеціальності повинен бути рівно­значно під­готовленим як до багато­профільної інженерної, так і до педагогічної діяльності. Від­повід­но до такої концепції у засвоєн­ні інженерного компонента, закладеного у на­вчальний план будь-якої інженерно-педагогічної спеціальності, використовували досвід організації під­готовки від­повід­них інженерних спеціальностей, а педагогічний компонент під­готовки пере­бував на стадії становле­н­ня і не мав чітко ви­значеної спрямованості. Від середніх 1970-х років набула пошире­н­ня інша концепція, згідно з якою педагогічний компонент був чітко зорієнтований на під­готовку викладача спеціальних і загальнотехнічних дисциплін, а інженерна складова була змістовою базою для на­вча­н­ня фахівця як викладача та методиста. Ця концепція ви­знавала пріоритет педагогічної складової освіти, про що свідчили й назви кваліфікації випускників, напр., «інженер-викладач електро­енергетичних дисциплін». Усередині 1980-х років професійні на­вчальні заклади виявилися пере­насиченими викладацькими кадрами, у звʼязку з чим по­стало пита­н­ня про під­готовку комплексного фахівця для системи професійно-технічної та вищої освіти, який міг би виконувати функції як викладача спеціальних дисциплін, так і майстра виробничого на­вча­н­ня. Випускники інженерно-педагогічних спеціальностей почали отримувати кваліфікацію «інженер-педагог». Згодом у СРСР склалася дворівнева система під­готовки інженерно-педагогічних кадрів, що перед­бачала під­готовку майстрів виробничого на­вча­н­ня (середня кваліфікація) в індустріально-педагогічних технікумах та інженерно-педагогів (вища кваліфікація) в інженерно-педагогічних вищих на­вчальних закладах і на інженерно-педагогічних факультетах технічних вищих на­вчальних закладів. Після прийня­т­тя Закону України «Про освіту» 1998 роз­почався новий етап роз­витку І.-п. о. За­проваджено чотирирівневу освіту, яка перед­бачала такі освітньо-кваліфікаційні рівні, як молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Від­булися також зміни в під­готовці інженерно-педагогів, повʼязані з новими вимогами до під­готовки робітничих кадрів. Роз­виток ринку праці, поява нових робітничих професій при­звели до від­кри­т­тя на базі технічних, педагогічних та аграрних вищих на­вчальних закладів нових інженерно-педагогічних спеціальностей. Нині під­готовку фахівців інженерно-педагогічного профілю здійснюють спеціалізовані вищі на­вчальні заклади 4 рівня акредитації (Українська інженерно-педагогічна академія, Харків; Кримський інженерно-педагогічний університет, Сімферополь); від­повід­ні факультети вищих на­вчальних закладів 3–4 рівнів акредитації, зокрема Бердянських, Глухівських, Дрогобицьких, Полтавських педагогічних університетів, Національного університету будівництва і архітектури, Національного університету біо­ресурсів і природокористува­н­ня України (обидва — Київ), Приазовського технічного університету (Маріуполь) та ін.; вищі на­вчальні заклади 1–2 рівнів акредитації (Дні­пропетровські, Донецькі, Коломийські, Харківські індустріально-педагогічні технікуми, Київські професійно-педагогічні, Севастопольські індустріально-педагогічні коледжі, Індустріально-педагогічний технікум Конотопського ін­ституту Сумського університету та ін.). Сучасний етап роз­витку І.-п. о., повʼязаний із при­єд­на­н­ням України до Болонського процесу та реформува­н­ням усієї системи освіти в країні, викликав необхідність кардинального пере­гляду складових інженерно-педагогічної під­готовки, роз­робле­н­ня нових державних стандартів цієї галузі освіти.