ІНФРАСТРУКТУ́РА (від інфра… і структура — сукупність специфічних форм, методів і процесів, а також різноманітних споруд та комунікацій, що забезпечують загальні умови і нормальне функціонува­н­ня економічної, соціальної, екологічної та інших галузей жит­тєдіяльності су­спільства, його від­творе­н­ня і роз­виток. Ці умови створюються комплексом галузей економіки, системою техніко-технологічних, організаційних, соціальних, комунікаційних взаємозвʼязків усіх елементів І. Термін «І.» в економічній та гео­графічній літературі вживають від кінця 1940-х років. До інфра­структури належать галузі та види діяльності, що обслуговують як виробничі, так і невиробничі сфери економіки (транс­порт, звʼязок, енергетика, комунальне господарство, водопо­стача­н­ня, торгівля, освіта, охорона здоровʼя, кредитно-банківська система тощо), а також допомагають при­скорити оборот товарів, капіталів, усіх цін­ностей, збільшити обсяги виробництва завдяки ефективному викори­стан­ню науково-технічних досягнень, людського та природно-ресурсного потенціалів. Завдяки випереджувальному інвестуван­ню інфра­структурних галузей в остан­ні десятилі­т­тя роз­винуті країни змогли пере­бороти від­става­н­ня інфра­структури від власне виробництва, від­булася т. зв. сервізація економіки — зро­ста­н­ня у ній ролі сфери послуг та інтелектуального капіталу. Основне зав­да­н­ня інфра­структури — сприя­н­ня роз­виткові народного господарства, інтеграції виробництв, зро­стан­ню добробуту населе­н­ня.

Від­повід­но до при­значе­н­ня у су­спільстві й економіці роз­різняють виробничу та соціальну (також виділяють регіональні, ін­новаційні тощо) І. Такий умовний поділ повʼязаний з тим, що низка галузей і виробництв економіки обслуговують як потреби під­приємств (організацій, установ, компаній), так і населе­н­ня. До виробничої інфра­структури належать під­роз­діли під­приємства, які не беруть без­посередньої участі у створен­ні профільної продукції, але своєю діяльністю забезпечують необхідні умови для роботи основних виробничих цехів (допоміжні і обслуговуючі цехи, дільниці й господарства, комунікаційні мережі, засоби збира­н­ня та обробле­н­ня інформації, природо­охорон­ні споруди, склади та ін.), а також інжиніринг, матеріально-технічне забезпече­н­ня, оптова торгівля тощо. Соціальна інфра­структура забезпечує соціально-побутові і культурно-освітні потреби працівників під­приємства (громадського харчува­н­ня, спортивні, освітні, культури й від­починку заклади, установи охорони здоровʼя, житлово-комунальне господарство). Особливе місце тут посідають установи соціального захисту населе­н­ня (інваліди, особи, які проходять соціальну реабілітацію тощо). Крім того, важливою складовою інфра­структурної системи є інформаційна інфра­структура, що забезпечує зберіга­н­ня та пере­дава­н­ня накопиченої виробничої, наукової, соціальної, екологічної та іншої інформації.

За сучасних умов господарюва­н­ня у сфері технічного обслуговува­н­ня виробництва на різногалузевих під­приємствах працюють близько 50 від­сотків від загальної кількості персоналу. Це зумовлено не лише значними обсягами робіт із обслуговува­н­ня основного виробництва, а й складним процесом механізації допоміжних операцій. Зро­ста­н­ня ролі та значе­н­ня виробничої інфра­структури пояснюється тим, що під­вище­н­ня рівня механізації та автоматизації виробничих процесів збільшує обсяги і складність робіт із ремонту й налагоджува­н­ня устаткува­н­ня, потребує роз­шире­н­ня номенклатури інструменту, оснастки та при­стосувань; пере­хід до нових технологій та інтенсифікація технологічних режимів роботи устаткува­н­ня під­вищують вимоги до якості та збільшують потребу в різних видах енергії; ускладне­н­ня виробничих процесів і по­глибле­н­ня внутрішньовиробничих звʼязків між під­роз­ділами збільшують обсяги робіт із транс­портува­н­ня вантажів; навантаже­н­ня на комунікаційні мережі та природо­охорон­ні споруди по­стійно зростають. Для досягне­н­ня високих виробничо-господарських результатів важливо сформувати соціальну інфра­структуру, яка б активно функціонувала, — комфортне соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат у трудовому колективі й соціальна мотивація праці. Усе це без­посередньо впливає на рівень продуктивності праці та кінцеві результати діяльності під­приємства. Успішне господарюва­н­ня у ринкових умовах забезпечується збалансованим роз­витком основного виробництва та виробничої і соціальної інфра­структури під­приємства. Значне місце у сучасній роз­виненій економіці за­ймає інфра­структура, повʼязана із функціями державного регулюва­н­ня економіки (зокрема ін­ституції, механізми регулюва­н­ня зайнятості та ринку праці), а також із ступенем участі та роллю держави у науково-технічному роз­витку, у захисті населе­н­ня від природних, техноген­них та інших аварій і катаклізмів.

О. В. Савченко

Інфра­структура військова

Інфра­структура військова (І. в.) — система стаціонарних обʼєктів та споруд, що забезпечують поточну військову діяльність (бо­йову й оперативну під­готовку), стратегічне роз­горта­н­ня Збройних Сил, веде­н­ня воєн­них дій і здійсне­н­ня військової мобілізації. Поня­т­тя «інфра­структура» почали використовувати в економіці країн Заходу на­прикінці 1940-х років на по­значе­н­ня комплексу під­приємств, споруд і заходів, що забезпечують функціонува­н­ня промисловості й сільського господарства, згодом воно набуло пошире­н­ня і у воєн­но-економічному сенсі. І. в. країн НАТО обʼ­єд­нує пункти управлі­н­ня, ракетні позиції, аеро­дроми, системи звʼязку, сховища боє­припасів і паливно-мастильних матеріалів, військово-морські бази, полігони, трубо­проводи, залізниці й інші споруди, які належать до оперативного облаштува­н­ня театрів воєн­них дій. Зарубіжний досвід веде­н­ня локальних війн і збройних конфліктів кінця 20 — початку 21 ст. засвідчив вагомість і роль заходів, повʼязаних зі створе­н­ням і роз­витком І. в., зокрема для проведе­н­ня операції «Буря в пустелі» (1991) країни-учасники коаліції (США і союзники) більше місяця працювали над налагодже­н­ням взаємодії різних систем забезпече­н­ня як у ра­йоні конфлікту, так і на транс­порт­них комунікаціях (з цією метою залучено значні людські, фінансові, матеріально-технічні ресурси).

Після здобу­т­тя незалежності України 1991 упорядковано системи функціонува­н­ня І. в., зокрема скорочено чисельність її обʼєктів, змінено режим їхньої господарської діяльності, пере­дано звільнені від поточних військових потреб обʼєкти у народне господарство та ін. Складовими І. в. України є бо­йова, тилова, виробничо-технічна, науково-освітня і соціальна інфра­структури. До бо­йової інфра­структури належать обʼєкти та комунікації, які беруть без­посередню участь в оперативній і бо­йовій під­готовці й воєн­них діях: пункти та системи бо­йового управлі­н­ня, ракетні позиції, аеро­дроми військово-повітряних сил, бази військово-морських сил, полігони для бо­йової під­готовки тощо; до тилової — обʼєкти і комунікації, при­значені для тилового забезпече­н­ня Збройних Сил у мирний та воєн­ний час: бази й сховища матеріально-технічних засобів різноманітного при­значе­н­ня, організації і під­роз­діли з їхнього транс­портува­н­ня та ін.; до виробничо-технічної — обʼєкти, які у мирний і воєн­ний час виробляють матеріально-технічну продукцію для Збройних Сил або надають повʼязані з цим послуги: під­приємства і організації будівельних матеріалів і будівельно-монтажних робіт, ремонту озброє­н­ня та військової техніки, сільськогосподарські під­приємства із забезпече­н­ня військ продовольством тощо; до науково-освітньої — наукові установи, на­вчальні заклади й наукові під­роз­діли у них, які здійснюють наукові дослідже­н­ня та кон­структорські роз­робле­н­ня і під­готовку кадрів для Збройних Сил: Національний університет оборони України, Центральний науково-дослідний ін­ститут озброє­н­ня і військової техніки Збройних Сил України та ін.; до соціальної — установи і заклади, що надають послуги військовослужбовцям Збройних Сил та членам їхніх родин: шпиталі, санаторії, будинки від­починку, туристичні бази, магазини, їдальні, військові містечка тощо. У повсякден­ній практиці до тилової інфра­структури інколи від­носять обʼєкти виробничо-технічної і соціальної інфра­структур.

В. Й. Ольшевський, І. В. Барановська

Інфра­структура екологічна

Інфра­структура екологічна (І. е.) — комплекс природних територій, природно-антропоген­них і штучних споруд та технологічних систем, що забезпечує умови довготривалого під­трима­н­ня й від­новле­н­ня високо­якісного середовища життя людини. Здорове, високо­якісне середовище життя є основним фактором у задоволен­ні першочергових та інших потреб людини, під­вищен­ні якості життя, формуван­ні гармонійного соціального середовища. Середовище життя — це динамічна соціально-екологічна (геосоціальна) система природних, природно-антропоген­них, техноген­них, соціально-психологічних і соціально-економічних чин­ників, які взаємодіють між собою та з людиною, позитивно чи негативно впливаючи на неї. Тому створе­н­ня динамічної, здорової та стійкої І. е. повин­но бути головним напрямом усієї діяльності у містах і на всіх територіях країн, метою містобудува­н­ня.

Дослідже­н­ня у галузі І. е. присвячено праці М. Реймерса (формулюва­н­ня поня­т­тя; екологізація діяльності та потреб; екологічні права та обовʼязки жителів; адаптивна геосоціальна система), О. Тетіора (зміст екологічної інфра­структури; екологізація діяльності та потреб; екологічні права та обовʼязки жителів; основи створе­н­ня екологічного міста з високо­якісним середовищем життя), В. Владимирова (екологічний каркас і коридори), M. Вак­кернаґеля («екологічний слід»), Ф. Беркеса, Л. Ґундерсона (адаптивна геосоціальна система), А. Ісаченка, В. Бокова (ландшафти, що охороняються), Р. Реґістера, Ванґа Русонґа (основи створе­н­ня екологічного міста з високо­якісним середовищем життя).

І. е. є під­системою соціально-екологічної системи та може бути стійкою («пружною»), нескінчен­но довго зберігати середовище життя, або не­стійкою, допускати негативні зміни характеристик середовища життя. Пружність І. е. та середовища життя — це їхня здатність витримувати зовнішні і внутрішні впливи без змін основних функцій. Адаптивна здатність природного компонента І. е. та середовища життя повʼязана, як правило, зі збереже­н­ням екологічно об­ґрунтованого обʼєму природи, з генетичним і біо­логічним різномані­т­тям. Адаптивна здатність їхнього соціального компонента залежить від низки соціальних факторів, зокрема рівноправності, задоволе­н­ня потреб, швидкого реагува­н­ня. Її важко під­тримувати, оскільки в світі зберігається матеріальна нерівність, бідність, злочин­ність; необхідна одній людині площа природної території для задоволе­н­ня її потреб («екологічний слід») різниться при­близно у 10 разів для жителів бідних і багатих країн. Широка І. е., що зберігає середовище життя людини, містить: екологічно об­ґрунтований обʼєм компонентів природних ландшафтів (атмо­сфера, літо­сфера, гідро­сфера, біо­сфера); екологічно об­ґрунтований комплекс усіх видів територій, що охороняються (заповід­ники, заказники, національні і природні парки тощо); екологічний каркас природних, культурних і штучних територій з екологічним зонува­н­ням та екологічними коридорами; екологічні поселе­н­ня, які задовольняють потреби жителів; природозберігаючі та природо­охорон­ні будівлі і споруди; гармонійне, здорове та красиве архітектурно-ландшафтне середовище міста; екологічні, маловід­ходні, «мʼякі» міські та сільські технології, системи енергетики, транс­порту, водопо­стача­н­ня, видале­н­ня від­ходів; споруди, під­приємства, які попереджують та ліквідують не­сприятливі явища природи та соціального дис­комфорту, регулюють екологічні ситуації (моніторинг, управлі­н­ня якістю середовища, очище­н­ня тощо).

До І. е. входять елементи традиційної інфра­структури за умови їхньої глибокої та системної екологізації: системи видобува­н­ня та по­стача­н­ня ресурсів; системи видале­н­ня й утилізації від­ходів; системи на­да­н­ня матеріалів (окрім корисних копалин) і умов для пере­бігу виробничих процесів (вода, повітря, температура, тиск, вібрація тощо); будівлі та інженерні споруди, транс­портери, склади та інші засоби, що забезпечують виробничі процеси; енергетика, транс­порт, звʼязок, шляхи тощо.

Глибока екологізація компонентів інфра­структури — це ієрархічна система (від глобальної до локальної) знань, заходів і рішень зі збереже­н­ня середовища життя, під­трима­н­ня екологічної рівноваги, скороче­н­ня негативних впливів людської діяльності на природне середовище та по­ступового пере­ходу до позитивної взаємодії, спрямованої на збереже­н­ня та від­новле­н­ня природи і середовища життя, з викори­ста­н­ням природозберігаючих і природовід­новлювальних методів господарюва­н­ня, з під­вище­н­ням ефективності викори­ста­н­ня ресурсів і пере­важним спожива­н­ням від­новлювальних ресурсів. Для цього слід системно досліджувати такі обʼєкти глибокої екологізації: всі компоненти порушених природних ландшафтів (атмо­сфера, літо­сфера, гідро­сфера, біо­сфера); комплекс природних територій, що охороняються; всі напрями людської діяльності — архітектура, будівництво, промисловість, енергетика, транс­порт, водопо­стача­н­ня, видале­н­ня та пере­робле­н­ня від­ходів; природозахисні будівлі і споруди; на­йоптимальніші системи будівель та інтелектуальні будівлі; архітектурно-ландшафтне та етнічне середовище міста; система моніторингу, управлі­н­ня якістю середовища, система очище­н­ня; соціально-психологічне і соціально-економічне середовище; екологічне задоволе­н­ня першочергових та всіх інших жит­тєвих потреб.

О. Н. Тетіор

Інфра­структура інформаційна

Інфра­структура інформаційна (І. і.) — комплекс про­грамно-технічних засобів, організаційних систем та нормативних баз, що забезпечує організацію взаємодії інформаційних потоків, функціонува­н­ня та роз­виток засобів інформаційної взаємодії та інформаційного простору країни (організації). І. і. значно впливає на ефективний роз­виток країни (організації), їхню конкуренто­спроможність тощо. Важливу роль щодо її роз­витку ві­ді­грає кон­структивна державна політика, при від­сутності якої є за­гроза інформаційній без­пеціСеред основних зав­дань І. і. організацій, які нині активно використовують компʼютерні технології, — організаційні (ви­значе­н­ня структури документів і маршрутів їхнього руху, від­повід­альності та правил роз­робле­н­ня про­грам і структури бази даних, способи фінансува­н­ня тощо), технічні (при­дба­н­ня, встановле­н­ня і технічне обслуговува­н­ня устаткува­н­ня, створе­н­ня кабельної мережі) та інші заходи. 1995 група роз­винених країн світу за­пропонувала впровадже­н­ня глобальної І. і. — інтегрованої світової інформаційної мережі масового обслуговува­н­ня населе­н­ня планети на базі обʼ­єд­на­н­ня та ко­ординації глобальних і регіональних інформаційно-комунікаційних систем, а також супутникових та цифрового телебаче­н­ня і радіомовле­н­ня систем, пере­сувного звʼязку тощо.

І. Р. Ковалів

Інфра­структура соціальна

Інфра­структура соціальна (І. с.) — комплекс галузей, без­посередньо повʼязаних зі створе­н­ням загальних умов для від­творе­н­ня робочої сили і забезпече­н­ня нормальної жит­тєдіяльності людей. Саме в І. с., що є похідною величиною від роз­витку виробництва та роз­міще­н­ня галузей народного господарства, набуває конкретного значе­н­ня соціальна політика держави, реалізуються соціальні і громадянські права людини. Вона становить самобутнє, ускладнене за організацією упорядковане ціле, єдине у своїх сутності, якості та при­значен­ні, але багатофункціональне в силу складності та багато­значності процесу від­творе­н­ня диференці­йованих соціальних субʼєктів. Інтегрована група галузей І. с. сформувалася у структурі су­спільного виробництва роз­винутих країн світу на­прикінці 1950-х — у 1960-х рр. В основу її побудови покладено комплексно-блочний принцип, згідно з яким виділено функціональні блоки: до­шкільні установи, народна освіта, наука, охорона здоровʼя, спорт, туризм. З урахува­н­ням негативного впливу на здоровʼя та умови жит­тєдіяльності населе­н­ня екологічних параметрів довкі­л­ля остан­нім часом до І. с. включають таку складову, як організації екологічної сфери, що здійснюють контроль за станом довкі­л­ля та продовольчою без­пекою (див. Економічна без­пекаТривалий час в економічній літературі цю галузь людської діяльності включали до невиробничої сфери поряд з такими її ланками, як держ­апарат, парт­апарат, управлі­н­ня громадських рухів, армія, міліція. Однак у сфері І. с. створюють послуги, що задовольняють соціальні й духовні потреби людей, сприяють при­множен­ню су­спільного багатства. Праця, затрачена на певну соціальну послугу, су­спільно необхідна і корисна. Вона рівно­значна праці у сфері матеріального виробництва, тому є продуктивною. І. с. активно впливає на темпи економічного роз­витку та зро­ста­н­ня продуктивності праці, від­творе­н­ня робочої сили. Це важливе джерело на­громадже­н­ня нематеріальних форм су­спільного багатства, нарощува­н­ня кадрового й освітнього потенціалів, роз­витку інтелектуальних і фізичних здібностей членів су­спільства. Обʼєктивна закономірність роз­витку І. с. у сучасних умовах — випереджальне зро­ста­н­ня чисельності працівників невиробничих галузей господарства.

В Україні І. с. як багатогалузевий сектор економіки пред­ставлена широкою мережею НДІ, закладів вищої освіти, культури та мистецтва, шкіл, під­приємств пасажирського транс­порту і звʼязку, житлово-комунального, побутового і торговельного обслуговува­н­ня. З метою ви­значе­н­ня місця галузей І. с. у від­творюваному процесі її поділяють на дві групи: соціально-побутову і соціально-культурну. В остан­ню включають освіту, культуру, охорону здоровʼя, фізичну культуру і спорт, соціальне забезпече­н­ня. Динамічний стан І. с. має чітко виражені регіональні особливості, у звʼязку з чим роз­різняють місцеві, муніципальні, регіональні обʼєкти І. с. Вони мають велике значе­н­ня для проведе­н­ня регіональної соціальної політики і прямо під­порядковані регіональним органам влади. І. с. окремих регіонів має різний ступінь роз­витку соціально-територіальної спільноти. Регіони, що роз­вивають І. с., повин­ні насамперед оптимізувати соціальні індикатори свого роз­витку: величину прожиткового мінімуму, від­соток осіб, які знаходяться за межею бідності, поляризацію доходів, пере­лік і обсяг медичних послуг (за умови до­ступності для населе­н­ня), кількість без­робітних, показники дитячої смертності та народжуваності. Роз­виток І. с. регіону — сукупність само­стійного від­творе­н­ня явищ і організованих су­спільством про­гресивних змін. Складність структури І. с. об­умовлює необхідність до­статньо роз­винутої системи управлі­н­ня, однак її головним субʼєктом залишається держава. Оскільки важливим орієнтиром для роз­витку національної економіки України є соціально орієнтоване ринкове господарство, саме у соціальній сфері виникають умови для соціального та правового захисту населе­н­ня, роз­витку демократії, нові норми й зразки поведінки, можливості вільного вибору місця роботи та посадового росту, роз­витку приватної власності й під­приємництва (таким чином складаються і реалізуються соціальні, економічні та правові Ін­ститути). З цього по­гляду до І. с. правомірно також від­нести ін­ституційні умови су­спільного життя. Як важлива складова економіки галузі І. с. ві­ді­грають під­порядковану роль щодо базових галузей, оскільки вона не може, за ви­значе­н­ням, бути обʼєктом прямих економічних від­носин у ви­гляді купівлі-продажу. В остан­ні роки зросла роль І. с. у вдосконален­ні пропорцій та формуван­ні якісних факторів су­спільного від­творе­н­ня, роз­ширен­ні мас­штабів економічної діяльності, роз­витку головної продуктивної сили су­спільства — сукупної робочої сили. Від рівня і темпів роз­витку І. с. вирішальною мірою залежить створе­н­ня оптимальних умов праці та від­починку людей, поліпше­н­ня житлових і комунальних умов, зміцне­н­ня здоровʼя населе­н­ня, під­несе­н­ня його освітніх і культурних рівнів. Ефективність І. с. ви­значається у соціальних показниках роз­витку су­спільства та впливає на вдосконале­н­ня сукупної робочої сили, що має своїм кінцевим результатом ріст продуктивності су­спільної праці та економічної ефективності виробництва. Джерело роз­витку І. с. — національний дохід, створений у сфері матеріального виробництва. Саме за рахунок національного доходу покривають витрати на оплату праці, викори­ста­н­ня матеріальних, фінансових і трудових ресурсів І. с. Роз­різняють галузеві і територіальні принципи територіального роз­міще­н­ня обʼєктів І. с. На основі за­стосува­н­ня остан­нього повніше забезпечується пропорційність і комплексність у роз­витку І. с., раціональне викори­ста­н­ня фінансових і матеріальних ресурсів. У сучасній соціології І. с. є предметом дослідже­н­ня як один із сукупних механізмів задоволе­н­ня, від­творе­н­ня і роз­витку соціальних потреб людей та як різновид професійної діяльності.

О. Г. Стегній, В. І. Куценко