Іпатьєв Володимир Миколайович

ІПА́ТЬЄВ Володимир Микола­йович (Ипатьев Владимир Николаевич; 09(21). 11. 1867, Москва — 29. 11. 1952, Чикаґо) — російський і американський хімік, військовий інженер, один із організаторів радянської хімічної промисловості. Акад. (1916, у 1936 по­збавлений зва­н­ня, 1990 від­новлено посмертно) С.-Петербур. АН (у подальшому — РАН і АН СРСР), чл. Нац. АН США (1939), Париз. АН і низки наук. т-в. Ленін. премія (1927). Медаль ім. А. Лавуазьє Франц. хім. товариства (1939). Закін. Михайлів. артилер. академію у С.-Петербурзі (1892), де й працював (деякий час — у С.-Петербур. університеті в О. Фаворського та у хім. лаб. Мюнхен. університету в А. фон Байєра): від 1899 — екс­траординар., від 1902 — ординар. проф., від 1909 — зав. хім. лаб. Від 1914 — генерал-лейтенант. У листопаді 1914 був направлений на Донбас, де очолював Комісію з ви­вче­н­ня можливості виробництва бензолу, толуолу та ксилолу; брав участь у скла­дан­ні плану будівництва там бензол. заводів. 1915–16 — керівник Комісії з виготовле­н­ня вибух. речовин, 1916–18 — Хім. комітету Гол. артилер. управлі­н­ня. За його без­посеред. участі до 1918 в Україні модернізовано або збудовано 10 заводів, які випускали сірчану кислоту, роз­роблено та створ. лабораторну установку для виробництва азот. кислоти з аміаку на Макіїв. бензол. заводі (нині Донец. обл.), споруджено завод з виготовле­н­ня азот. кислоти в Юзівці (нині Донецьк). Від 1918 керував Комісією з демобілізації хім. промисловості, від 1921 — Гол. хім. упр. Вищої ради нар. господарства. 1923–26 — голова Хім. комітету при Рев­військраді. Водночас від 1920 — директор Держ. ін­ституту наук.-тех. досліджень (Петро­град, нині С.-Петербург), який був створ. на базі колиш. Центр. лаб. Військ. ві­домства. 1927 заснував і до 1930 очолював Лаб. (від 1929 — Держ. ін­ститут) високих тисків. 1930 під час участі у 2-му Між­нар. енергет. кон­гресі в Берліні вирішив не повертатися в СРСР через за­грозу ре­пресії (ді­знався з газет про роз­кри­т­тя «контр­рев. шкідниц. і шпигун. організації у воєн. промисловості» та страту В. Михайлова, В. Дим­мана, В. Диханова, М. Височанського). Від­тоді — у США, де працював у фірмі «Universal Oil Products Company», проф. Чиказ. університету, проф. і дир. Лаб. каталізу та високих тисків (нині носить його імʼя) Пн.-Зх. університету в Еванстоні. 1937 І. по­збавили рад. громадянства. У післявоєн­ні роки неодноразово намагався повернутися в СРСР. Один із основоположників нафтохімії та творець основ сучас. нафтопереробле­н­ня. Основний напрям наукових досліджень — каталіз при високих т-рах і тисках. Сконструював (1904) прилад («бомба І.») — прообраз за­стосовуваних нині в хім. практиці автоклавів і реакторів. Від­крив (1901) реакцію отрима­н­ня цикло­пропанів (реакція І.). До поч. 1940-х рр. роз­робив спосіб отрима­н­ня високооктан. бензинів, що забезпечило у роки 2-ї світової війни пере­вагу амер. і британ. авіації над авіацією противника. РАН від 1994 присуджує премію ім. І. за ви­значні заслуги в хімії та хім. технології. Автор спогадів «Жизнь одного химика» (Нью-Йорк, 1945, т. 1–2).

Пр.: Глинозем как катализатор в органической химии. Ленин­град, 1927 (спів­автор); Каталитические реакции при высоких температурах и давлениях. 1900–1933. Москва; Ленин­град, 1936.

Літ.: Кузнецов В. И., Максименко А. М. В. Н. Ипатьев. Москва, 1992; Зальцберг М. Три жизни академика Ипатьева // Химия и жизнь. 1992. № 10; Соловьев Ю. И. Почему академик В. Н. Ипатьев не стал Нобелевским лауреатом // Вест. РАН. 1997. Т. 67, № 7.

А. І. Шушківський

Завантажити статтю