І́СТИНА — 1) при характеристиці зна­н­ня — твердже­н­ня або сукупність тверджень, що від­повід­ають дійсності в найширшому ро­зумін­ні цього слова. Так, дійсним є твердже­н­ня «дощ іде» тоді і тільки тоді, коли справді дощ іде; дійсності від­повід­ає твердже­н­ня «два рази по два буде чотири» в тому ро­зумін­ні, що на­справді 2 × 2 — не 5 і не 7, а саме 4, хоча природа чисел не така, як природа дощу. У цьому ро­зумін­ні істина обʼєктивна, тобто залежить від реального стану справ, а не тільки від наших уявлень чи бажань. Наведене «інтуїтивне» ро­зумі­н­ня істин­ності належить до «здорового ґлузду», але вимоги високої теорії повин­ні узгоджуватися зі здоровим ґлуздом у тих випадках, коли їх за­стосовують до повсякден­ного досвіду. Критерієм істин­ності, тобто способом, за допомогою якого істин­ні твердже­н­ня від­різняються від хибних, є доказ. Формальні властивості доказу ви­вчає логіка; доказ можна роз­глядати також як математичний обʼєкт і ви­вчати його математичні властивості (математична теорія доказу). Формальні ви­значе­н­ня істин­ності полягають у встановлен­ні множини речень (тверджень), що можуть бути доведені згідно з прийнятими нормами доказу. У логіко-математичній практиці ви­значити поня­т­тя «істина» — вказати множину істин­них речень, тобто задати певним способом обʼєм поня­т­тя «істина» в цій теорії, а не зміст цього поня­т­тя, не сукупність його істотних ознак. Для сфери повсякден­ного досвіду, де немає точно встановлених правил доказу, діє інтуїція доведе­н­ня: твердже­н­ня вважається доведеним, якщо неможливе жодне протилежне йому припуще­н­ня. Доказ може бути прямим і непрямим, але в будь-якому випадку істина встановлена тільки тоді, коли всі альтернативні гіпотези, що їх можна висунути з цього приводу, від­кинуті як хибні. Так, вина людини встановлена, якщо доведено, що ніхто, крім неї, не міг скоїти цього злочину; якщо ж є хоч найменша можливість припустити, що все могло бути інакше, справа під­лягає додатковому роз­слідуван­ню. Таке ро­зумі­н­ня не суперечить і точним логічним та математичним ви­значе­н­ням. Вираз «практика — критерій істини» є не більше, ніж красива метафора; його можна викори­стати також і як засіб демагогії замість конкретного доведе­н­ня: замість встановле­н­ня вини і від­повід­альності конкретної особи чи групи осіб вин­ним проголошують будь-кого з соціально чи етнічно «чужих», заявляючи, ніби «практика довела», що «вони» завжди у всьому винні. Так само єдино істин­ною проголошують доктрину на тій під­ставі, що в неї вірить багато людей, і ця віра допомагає їхній практиці. Від­різне­н­ня істини як твердже­н­ня, що має доказ, від віри як твердже­н­ня або їх сукупності, що при­ймаються без спроб доведе­н­ня, є одним із засадових завоювань світової цивілізації. Проти обʼєктивності істини нерідко висувають аргументи, що базуються на факті від­носності наших знань. Від­носність істини ґрунтується на тій об­ставині, що вся сукупність знань роз­членована на більш-менш від­особлені, цілісні й за­мкнені, краще чи гірше упорядковані теорії, кожна з яких до­зволяє зна­йти від­повіді на пита­н­ня, що ставляться від­повід­ною практичною сферою і входять у межі її компетенції. Теорія будується так, щоб у ній можна було зна­йти від­повіді засобами аналізу, шляхом теоретичних міркувань та роз­рахунків, без без­посереднього зверта­н­ня до практики; якщо такої від­повіді немає, теорія ви­значає, як її шукати на практиці, в спо­стережен­ні та екс­перименті. У такому випадку одержаний у практиці результат формулюється мовою теорії і використовується як елемент доказу. Бажано побудувати теорію в такий спосіб, щоб максимальна кількість питань одержувала роз­вʼяза­н­ня шляхом теоретичного аналізу, тобто якомога більше істин були аналітичними. Ідеальна теорія організована так, що всі її (аналітичні) істини можна поділити на дві множини: істини, які при­ймають як аксіоми, та істини, які доводять на основі аксіом та правил доказу. Вибір аксіом із множини істин довільний, сукупність істин може бути організована різним способом. Така теорія називається дедуктивною. Встановлено, що тільки найбідніші теорії задовольняють вимогам ідеальної аналітичності (точніше, дедуктивно повні); навіть формалізована арифметика містить істини, які не можуть бути її засобами доведені. Зміст чи смисл тверджень, що формулюються засобами теорії, теж — від­носно і частково — ізольовані від сукупності людських знань. У теорії свій світ можливого, і вона власними засобами намагається роз­вʼязати пита­н­ня, що в цьому світі можливе, а що ні. Кожне припуще­н­ня, прийняте чи від­кинуте твердже­н­ня мають смисл, зро­зумілий тільки в рамках певної теорії, на основі явно чи неявно прийнятих нею припущень. Унаслідок системної організації знань неможливо ставити пита­н­ня і шукати смисл від­повід­ей поза контекс­том теорії, і в цьому ро­зумін­ні істин­ними, можливими або хибними можуть бути сьогодні цілі теорії швидше, ніж їх окремі елементи — рече­н­ня (твердже­н­ня) та їх сукупності. Тому якщо звичне кожному школяреві твердже­н­ня класичної механіки про суму швидкостей тіл виявляється невірним у теорії від­носності, тут немає драми, оскільки в цій остан­ній теорії основні поня­т­тя мають дещо інший смисл. Реальна про­блема виявилась у тому, що основні твердже­н­ня високоабстрактних теорій сформульовані складною математичною мовою і від­носяться до фрагментів реальності, над­звичайно від­далених від того, що до­ступне нашому зору та уяві. У результаті виявляється принципово неможливим без­посередньо спів­ставити твердже­н­ня таких теорій з тим, що спо­стерігається у повсякден­ному досвіді, ніби під­важується фундамент І. На­справді критерії доказовості продовжують діяти в математизованому абстрактному природо­знавстві — фізиці елементарних частинок, космології — не менш ефективно, ніж в інших галузях зна­н­ня. Якою мірою наші теорії доведені, які є можливі їм альтернативи — це сучасна наука усві­домлює краще, ніж у минулому. Труднощі виникають у встановлен­ні адекватного смислу загальних тверджень теорій високої міри абстрактності, які так чи інакше роз­вʼязують шляхом встановле­н­ня звʼязку високих абстракцій з цілісною сукупністю людських знань та людського досвіду. Від­носні й більш-менш однобічні, але істин­ні теорії можуть різною мірою описувати один і той самий фрагмент реальності; догматичне ігнорува­н­ня конкуренції (від­носно) істин­них теорій повʼязане з не­примирен­ністю, не­здатністю до взаєморо­зумі­н­ня і ком­промісів у соціальному житті, повний релятивізм — зі втратою гуманітарної цін­ності істини, духовною всеядністю і без­принципністю. Яскравим прикладом філософії не­примирен­ності в об­стоюван­ні істини, хоч би й із трагічними наслідками, в українській культурі є творчість Лесі Українки; так, у «Кас­сандрі» опонент пророчиці Гелен об­стоює моральний і лінгвістичний релятивізм («Ти думаєш, що правда родить мову? Я думаю, що мова родить правду»). Саме він пере­конаний, що критерієм істин­ності є практика («Що правда? Що неправда? Ту брехню, що справдиться, всі правдою зовуть»). Логіко-математична теорія істини роз­вивалася у Львівсько-варшавській школі (праці А. Тарського). У Києві про­блеми логіко-математичної теорії істини досліджував з точки зору про­блем «машин­ного інтелекту» В. Глушков; філософські аспекти теорії істини — в логіко-методологічному напрямку, заснованому у 1960-х роках П. Копніним.

2) У загальному і метафоричному ро­зумін­ні істини — «справжній», ідеальний, справедливий порядок речей, що ви­значає смисл людських шукань у житті («правда»). Слова української мови «істина» і «правда» мали в старословʼянській різне значе­н­ня: «ісь-то» по­значало «те, що існує» і ближче було до характеристики пі­знавальних результатів; «правда» означала «праве», «пряме», «правильне», на від­міну від «кривди». Цей більш метафоричний і архаїчний смисл ідеї «істини»-«правди» від­повід­ає насамперед іншим, не пі­знавальним, не когнітивним вимірам комунікації. Рече­н­ня чи взагалі вираз, що містять спонука­н­ня до дії чи вказівку на спосіб дії, не може оцінюватися на істин­ність чи хибність так, як рече­н­ня, яке кон­статує певний стан справ у дійсності. Однак, воно може бути спів­від­несене з певною реальністю, а саме: дія оцінюється залежно від її результату як ефективна або ні, від її загального смислу — як добра або зла, від її від­повід­ності до прийнятих норм — як правильна або неправильна. «Життя по істині» в такому ро­зумін­ні є життя у від­повід­ності або до прийнятих у су­спільстві норм, або до творе­н­ня добра людям і собі, або ж його можна ро­зуміти як життя діяльне, тобто ефективне і результативне. Бажано, щоб усі ці три виміри збігалися, але часто це неможливо через недосконалість прийнятих норм або через трудність ви­значе­н­ня, де добро, а де зло, чи через неефективність доброї дії. Для широкого кола екс­пресивних форм комунікації або виразів у знаках найрізноманітнішої природи, зокрема й мови, внутрішнього стану людини, від най­простіших вигуків до витворів мистецтва, можна говорити про від­повід­ність до реальності лише як про щирість і адекватність виразу внутрішнього стану (напр., правдивість гри актора). Під «правдою мистецтва» мають на увазі нерідко ту ж істин­носну характеристику, яка від­носиться до пі­знавальних образів; і дійсно, якщо мистецький твір спотворив реальність, про яку роз­повід­ав, він сказав неправду, від­ступив від І. Літературні твори, у яких наявна цінна інформація про минуле і сучасне, мають велику художню цін­ність. Хоча не можна повністю від­ділити мистецтво від пі­зна­н­ня, взагалі екс­пресивні акти від когнітивних, функція мистецтва полягає все ж не в пові­домлен­ні істини про дійсність — для цього існує пі­зна­н­ня, наука. Мистецтво організує внутрішній світ людини, роз­виває способи естетичної оцінки, від­чу­т­тя гармонії навколишньої реальності, і хоча не має права говорити про реальність неправди, воно не зобовʼязане разом з тим взагалі говорити про неї, — реальність для мистецтва і для екс­пресивного виміру комунікації в цілому є лише засіб для виразу внутрішнього багатства людини.