Істинно-православна церква (ІПЦ)

Визначення і загальна характеристика

І́СТИН­НО-ПРАВОСЛА́ВНА ЦЕ́РКВА (ІПЦ) Ін. назва — Катакомбна Церква. Першим після синодал. періоду й остан­нім патріархом ІПЦ, чиє канон. та юрид. становище ніхто не заперечував, був патріарх Московський і всієї Росії Тихон (Бєлавін; канонізов. РПЦ 1989). Під­ставою існува­н­ня ІПЦ після його смерті 1925 був затв. ним Указ № 362 від 20 листопада 1920, згідно з яким утворилася дуже складна система спадкоємності вищої церк. влади в РПЦ, що за умов богоборчої, ате­їстично налаштов. влади над­звичайно ускладнило по­ступ. Дублюючи по­станову Політбюро РКП(б), ще 14 липня 1922 Політбюро ЦК КП(б)У прийняло ріше­н­ня: «При­знать необходимым прои­звести развал церкви по клас­совому, национальному и тер­риториальному делению». Після смерті патріарха Тихона офіцери спец­служб зверталися до кожного з місцеблюстителів патріаршого престолу і їхніх за­ступників, що здебільшого пере­бували в увʼязнен­ні, з пропозицією ви­ступити із декларацією лояльності Церкви до рад. влади. Не­зважаючи на те, що РПЦ в СРСР була практично поза законом, а її числен­ні клірики ре­пресовані, проте від­повід­ал. пред­ставники вищої церк. влади від­мовилися від пропозиції щодо «рятівної» декларації, яка начебто могла дати шанс на офіц. існува­н­ня Церкви. 29 липня 1927 митрополит Нижньогородський Сергій (Страгородський) і 8 близьких до нього єпис­копів ви­ступили з заявою: «Мы хотим быть Православными и в то же время со­знавать Советский Союз нашей граж­данской родиной, радости и успехи которой — наши радости и успехи, а неудачи — наши неудачи», — від­тоді почалася історія офіційної РПЦ, інтереси якої мали дедалі більше спільного з інтересами світської влади, та історія ІПЦ, що такій позиції протистояла, існуючи, крім того, в режимі роз­колів та поділів. Напр., одна з чільних течій, йосифляни, одержала свою назву від імені митрополита Ленін­градського Йосифа (Петрових, 1872–1937), пере­міщеного 17 вересня 1927 на одес. кафедру, куди, однак, не ви­їхав, а на запит екзарха України, митрополита Київського і Галицького Михаїла (Єрмакова), від­повів, що це пере­міще­н­ня неканонічне. Церк. діячі ІПЦ прагнули в усій чистоті зберегти засади догматики, морал., порівнял., пастир. й осн. богословʼя, а також православ. обрядовості. У сфері ІПЦ широко роз­винулася церк. публіцистика, самвидав. Можна припустити, що охорон­на чи консе­рвативна суть самого явища ІПЦ сприяла тому, що її соц. стрижнем у тій чи ін. місцевості власне й були консе­рвативно налаштовані особи. Влада у 1920–30-х рр. наказувала під­ривати всі храми, що належали ІПЦ, а 1961 Рада у справах релігій опублікувала ін­струкцію, якою забороняла реєстрацію й легалізацію її парафій. Закономірно, що довгий час діяльність ІПЦ носила суворо кон­спіратив. характер, напр. віруючі від­відували церкви, де від­правляли особисто зна­йомі їм священики старшого поколі­н­ня. Натомість ЗМІ до остан. років існува­н­ня СРСР друкували контр­пропагандист. матеріали під виразними на­звами «Міф про “катакомбну церкву”» тощо, зокрема стверджуючи: «Керівники ІПЦ напучували віруючих, мовляв, Радянська влада ніщо інше, як “породже­н­ня сатани”, що вона знаменує собою на­ста­н­ня “кінця світу” і “страшного суду”. Вони закликали свою паству від­мовлятися від роботи в колгоспах і радгоспах, на радянських під­приємствах і в установах, забороняли дітям віруючих від­відувати школу» (г. «Вечірній Київ» від 7 січня 1982). Навіть документи РПЦ 1943–48 виявляють приховану полеміку з прибічниками ІПЦ. Через втрату багатьох документів осн. джерелами для висвітле­н­ня історії ІПЦ є архівно-слідчі справи. Станом на 1996 парафії ІПЦ належали до 5-ти юрисдикцій і деяких ін. течій: юрисдикція Рос. Православ. Вільної Церкви; Катакомбна Церква Істин­но Православ. Християн в юрисдикції архі­єпис­копа Афінського Авксентія; юрисдикція Синоду архі­єпис­копа Андрія (ІПЦ Греції); Сибір. митрополія ІПЦ (автономна Церква, главу якої, єпис­копа Ішимського та Єнісейського Варуха, при­значив Синод УПЦ КП); Ген­надіїв. гілка ІПЦ — послідовники митрополита Ген­надія (Сікача). Нині в Україні ІПЦ має 9 єпархій: Київ. та Галиц., Донец., Дні­проп. та Запоріз., Дні­продзерж., Черкас. та Одес., Луган., Херсон. та Микол., Волин., Крим., до яких входять 17 зареєстров. і 56 незареєстров. парафій.

Літ.: Андреев (Андреевский) И. М. Заметки о катакомбной церкви в СССР. Джор­данвилль, 1947; Польский М., протоиерей. Каноническое положение Высшей Церковной Власти в СССР и за­границей. [Jordanville, N.Y.,] 1948; Manuil (Lemesevskij), Metropolit. Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965: Bio-Bibliographie. Erlangen, 1989. Teil 6; Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и Всея Рос­сии, позднейшие документы и пере­писка о каноническом преемстве высшей церковной власти, 1917–1943: Сб. в 2 ч. Москва, 1994; Осипова И. И. «Сквозь огнь мучений и воды слез...». Москва, 1998; Шкаровский М. В. Иосифлянство: Течение в РПЦ. С.-Петербург, 1999; Журавский А. В. К во­просу о клас­сификации оп­позицион­ных движений и групп митрополиту Сергию (Страгородскому) // Рус­ская Церковь: ХХ век. Кн. 1: Мат. конф. «История РПЦ в 20 веке (1917–1933 гг.)». Мюнхен, 2002; Беглов А. Л. Эволюция церковной жизни в условиях подполья: Итоги двадцатилетия (1920-е — 1940-е гг.) // Альфа и омега. 2003. № 2(36); Мазырин Ал., о. Высшие иерархи о преемстве власти в Рус­ской Православной Церкви в 1920-х — 1930-х годах. Москва, 2006; Білокінь С. І. Анатолій Жураковський і київські йосифляни. К., 2008.

С. І. Білокінь

Завантажити статтю