Ікона

ІКО́НА (від грец. εἰκών — картина, зображе­н­ня, образ) — прийнятий у церковній традиції та новітній історії мистецтва термін на по­значе­н­ня порт­ретних і сюжетних зображень сакрального змісту. Найширше використовують у малярстві на дереві, полотні та ін. основах, також рельєфах на металі, камені, кістці, дереві, рідше — у монум. малярстві (живописі), вишивці, золотарстві. Із вина­йде­н­ням друкува­н­ня зʼявилися граві­йовані І., здебільшого від­тиски на папері (іноді — тканині), згодом також ре­продукції конкрет. шанованих І. Церква трактує І. як від­творе­н­ня духов. начала буття, виводячи їх від від­битка лику Ісуса Христа на тканині (апокрифіч. «Нерукотворний Образ», надісланий цареві Едес­си Абгарові). Історія цієї І. стала основою шанува­н­ня ікон чудотворних, насамперед числен. Богородичних, які від­творювали з прижит­тєвого зображе­н­ня авторства євангеліста Луки (уявле­н­ня про нього як маляра поза­історичне, усі приписані йому І. пізні). Іконопис склався у реліг. мист. культурі православ. Сх. із ви­зна­н­ням християнства держ. релігією Рим. імперії й роз­винувся на основі репертуару форм та засобів ел­лініст. мист. культури. Тоді найчастіше за­стосовували енкауст. техніку малюва­н­ня на тонких дошках змішаними з ро­зі­грітим вос­ком фарбами; згодом утвердили класичну для середньовіч­чя (втім і українського) темперну техніку (використовували й укр. майстри) з яєчним жовтком із накладе­н­ням фарб поверх просушеного поперед. шару. Від 17 ст. в Україні поширилася роз­роблена в зх.-європ. малярстві техніка з різноманіт. оліями як вʼяжучим матеріалом (спочатку у по­єд­нан­ні з темперою), від­тоді за основу почали використовувати полотно. В І. за­стосовували золото (зображе­н­ня виконували на золотому тлі, ним оздоблювали одяг, пере­давали світло на на­йосвітленіших місцях); в Україні його вживали рідше, від 16 ст. поширилася імітація золота лаками на сріблі. Класич. період роз­витку І. тривав до кін. 16 ст. Із паді­н­ням Візантії від 16 ст. І. по­ступово під­падала під вплив зх. малярства, в якому реалізм вищої, духов. сутності замінив «приземлений» реалізм «світу цього». Від поч. 17 ст. цей процес поширився й в Україні. Тут на ґрунті оригін. синтезу традиції та композиц. і тех. запозичень з арсеналу зх. культури утверджено своєрід. стиль профес. малярства, наділеного властивою сх.-християн. світові духов. глибиною у по­єд­нан­ні з елементами сприйнятого через неї реалізму зх. зразка. У 17–18 ст., від­ходячи від істор. першооснови, укр. І. на профес. рівні найдовше у православ. світі зберігала й творчо роз­вивала самобутні традиції під всезростаючим на­пливом світських тенденцій із Зх., а на Лів­обереж­жі — й реформованого на його взірець у 18 ст. рос. Сх. Під їхнім натиском у процесі внутр. змін від 19 ст. укр. І. остаточно ві­ді­йшла від влас. істор. досвіду, вступивши у притаман­ний сх.-християн. світу стан глибокої кризи.

На православ. Сх. І. збереглися від 4 ст., поодинокі від 6 ст. — у монастирі св. Катерини Александрійської на Синай. п-ові (Єгипет; серед них — «Богородиця», «Іван Предтеча», «Св. Сергій і Вакх», «Мученик і мучениця» — у Нац. музеї мистецтв ім. Б. та В. Ханенків, Київ). У православ.світі шанува­н­ня І. отримало всебічне об­ґрунтува­н­ня за часів іконоборства у Візантії (726–843), засн. на старозавіт. засаді недо­ступності Бога, а, отже, неможливості його зображати, що при­звело до нище­н­ня І. Прихильники шанува­н­ня І. виходили з ідеї втіле­н­ня Ісуса Христа, виправдовуючи зображе­н­ня Бога, який «стався чоловіком», у Його «земній» іпостасі. У теол. системі І. із Святим Письмом були доказом втіле­н­ня, що надало їм винятк. значе­н­ня у церк. традиції та забезпечило по­всюдне утвердже­н­ня. Саме за цих умов стався від­хід від закоріненого в ел­лініст. епосі ран­ньохристиян. досвіду й опрацьовано основи І. як виду церк. мистецтва, роз­роблено норми для сх.-християн. реліг. іконографії, ви­значаючи заг. теологічно об­умовлені засади трактува­н­ня поодиноких сюжетів. Із пошире­н­ням візант. християнства на словʼян. світ ця система утвердилася і в Україні, давши початок новому від­галужен­ню християн. мистецтва.

З огляду на візант. родовід укр. християнства найдавніші укр. І. теж походили з Візантії. З них зафіксовано лише поодинокі новіші — втрачене 1718 «Успі­н­ня» 11 ст. (Успен. собор у Києві); у літописі — Кон­стантиноп. І. «Богородиця За­ступниця» Києво-Поділ. церкви Богородиці Пирогощої, шанува­н­ня якої започаткувало роз­роблену від 2-ї пол. 12 ст. знану за пізнішими зразками іконо­графію Покрови Богородиці. Частково збереглася привезена разом із нею у серед. 12 ст. «Богородиця Страсна» («Вишгородська Богородиця»; не­вдовзі вивезена до Владимира — «Владимирська Богородиця»; зберігається у ДТГ, Москва). Візант. та поствізант. І. надходили в Україну різними шляхами регулярно, а рівень конкрет. зразків засвідчують «Холмська Богородиця» кон­стантинопол. школи кін. 11 ст. з собору Різдва Богородиці в м. Холм (нині Польща) та «Спас» (злам 15–16 ст.) із Троїц. церкви в с. Річиця Зарічнен. р-ну Рівнен. обл. Візант. спадщина була гол. орієнтиром для укр. майстрів доби середньовіч­чя. Ці звʼязки зберігалися й на початк. етапі творе­н­ня зверненого уже до європ. Зх. нового малярства 17 ст., поки з утвердже­н­ням такої орієнтації сприйнятий насамперед через графіку елемент зх. походже­н­ня, замінивши традиц. прориси, не став осн. зовн. складовою мист. синтезу нової доби.

В 11 ст. у Києві зʼявилися перші І. влас., невізант., традиції — «Св. Гліб і Борис» (1200 їх зафіксовано у Софій. соборі у Кон­стантинополі) та «Св. Антоній і Феодосій Печерські». В Україні вели інтенсивні іконогр. пошуки, концентровані на спіл. сх.-християн. темах і сюжетах, нерідко самобутньо інтер­претованих. Поза тематикою святих влас. традиції оригін. іконо­графію в Україні майже не роз­робляли: набула пошире­н­ня лише тема Покрови Богородиці у пере­осмисленій від 2-ї пол. 15 ст. влас., київ., версії 13 ст. та в запозиченому від 2-ї пол. 17 ст. із Європи укладі за схемою композиції «Мадон­на милосердя».

Показовим здобутком нац. традиції став оригін. варіант ансамблю І. в інтерʼєрі храму. Від 14 ст. на основі візант. пів­фігур. (в Україні не ві­домі) «Молінь» (влас. термін традиції «Деісус») із ви­браними святими склався комплекс І. з цілофігур. «Молі­н­нями» у верх. ярусі та «Спасом» (нерідко винятковим для сх.-християн. світу на повний зріст, виведеним від по­статі на правому пілоні пере­двівтар. арки у візант. системі монум. малярства) чи «Богородицею» й храмовими наміс. образами. Від 2-ї пол. 15 ст. у комплексі з І. пере­двівтар. огорожі зʼявилися монум. «Страсті» та «Страшні суди», що створило три­єдиний ансамбль найважливіших у теол. сенсі тем. Тоді ж одним із найпоказовіших виявів влас. іконогр. пошуків утвердилися не фіксовані за межами України намісні І. «Богородиця з похвалою (пророками)» в парі зі «Спасом у славі» та «Нерукотворний Образ» над цар. вратами, найкраще знані на пере­мишл. ґрунті та Волині. Від поч. 16 ст. комплекс І. пере­творився на багаторядну регулярну структуру, увібравши цикли великих свят, «Молі­н­ня» та пророчий ряд із «Роз­пʼя­т­тям» (у 17 ст. зрідка також «Страсті» та цикл «Пʼятидесятниці»). Він став класич. нац. варіантом огорожі перед вівтарем як «зримий образ незримого світу», допускаючи широку різноманітність конкрет. вирішень, як і версії без верх. рядів та окремих складових елементів. Від 17 ст. утверджено різьблене обрамле­н­ня І. як основу кон­струкції (від­повід­но до заг. тенденцій епохи — зх. іконогр. зразка). Від 16 ст. більшого пошире­н­ня набули І. індивід. поклоні­н­ня та автор. написи і дати (перші — пере­мишл. маляра О. Горошковича 1547, хоча укр. малярі під­писувалися рідко; від 2-ї пол. 17 ст. під­писи набули певного пошире­н­ня у майстрів регіон. осередків пере­мишл.-львів. кола).

Від кін. 11 ст. у Києво-Печер. монастирі працював перший занотований у джерелах укр. маляр св. Алімпій Печерський. Від його творчості фіксується й ансамбль пере­двівтар. огорожі у складі пʼяти І. «Молі­н­ня» та двох намісних (одна з них — «Богородиця»). Із цього середовища збереглася також найдавніша укр. І. влас. іконо­графії — «Богородиця зі св. Антонієм та Феодосієм Печерськими» зі Свен. Успен. монастиря побл. м. Бранськ (Польща; зберігається у ДТГ). В Україні середньовічні І. вціліли лише в зх. регіоні, а також на суміж. укр. етніч. та історично повʼязаних із ними територіях на теренах ниніш. Білорусі, Польщі, Словач­чини, від 17 ст. — на всій етніч. території, від кін. 18 ст. — і в ново­при­єд­наних пд. р-нах. Найбільше укр. І. у Польщі — з давніх Пере­мишл., Холм. і Белз. єпархій; вони зосереджені в Істор. музеї та Музеї нар. будівництва у Сяноці, Нац. музеї у Кракові, Нац. музеї Пере­мишл. землі в Пере­мишлі, Музеї-замку в Ланьцуті, Окруж. музеї в Новому Сончі, регіон. музеях. Найбільші зі­бра­н­ня у Словач­чині — у Шариш. музеї у Бардієві, Музеї укр.-русин. культури у Свиднику, у Білорусі — у Нац. мист. музеї та Музеї давньої білорус. культури ІМФЕ НАН Білорусі в Мінську (насамперед із теренів істор. Володимир.-Берестей. єпархії). Найбільша колекція І. в Україні — в Нац. музеї (бл. 3500, із них бл. 170 — 13–15 ст. та бл. 700 — 16 ст.), галереї мистецтв, Музеї нар. архітектури та побуту, Музеї історії релігії (усі — у Львові), НХМ, Нац. Києво-Печер. істор.-культур. заповід­нику, Нац. музеї нар. архітектури та побуту у Києві, Волин. (Луцьк), Остроз. (Рівнен. обл.) і Рівнен. крає­знав. музеях, регіон. музеях. В остан­ні десятилі­т­тя від­роджено церк. зі­бра­н­ня, найбільшим з яких є колекція львів. монастиря студитів «Студіон» з І. від 14 ст., зʼявилися приватні зі­бра­н­ня. Найдавнішими у Зх. Україні є група ікон «мініатюр. стилю» 2-ї пол. 13 ст.: фрагмент із ви­браними святими з церкви св. Миколи у с. Турʼя Буського р-ну Львів. обл., не зафіксов. походже­н­ня «Покрова Богородиці» (НХМ), «Св. Параскева зі сценами історії» з церкви архангела Михаїла в с. Ісаї Турків. р-ну Львів. обл. (із вираз. елементами зх. стилістич. та іконогр. родоводів; Нац. музей у Львові). Від остан. третини 13 ст. в іконописі Галиц.-Волин. князівства роз­робляли власний варіант монум. стилю ран­ніх Палеологів, до якого належать І. «Богородиця Одигітрія» з Успен. церкви в с. Дорогобуж Гощан. р-ну Рівнен. обл. (Рівнен. крає­знавчий музей) та «Богородиця з Ем­мануїлом» із церкви в с. Ісаї (Нац. музей у Львові), втрачений оригінал «Жидачівської чудотворної ікони Втіле­н­ня» (м. Жидачів Львів. обл., церква Воскресі­н­ня Христового); від 1-ї пол. 14 ст. найдавніші збережені І. з «Молінь»: «Архангели Михаїл і Гавриїл» з церкви св. великомучениці Параскеви в с. Далява Дрогоб. р-ну Львів. обл. та «Св. Георгій» з церкви у с. Турʼя (усі — Нац. музей у Львові). Пізню версію стилю ре­презентують цілофігур. «Спас» із церкви св. Кузьми і Демʼяна біля м. Сянок (Польща; Істор. музей у Сяноці), «Архангел Михаїл із дія­н­нями» з церкви св. Миколи у с. Сторона Дрогоб. р-ну (Нац. музей у Львові). До серед. 14 ст. утвердився варіант стилю зрілих Палеологів, найранішим зразком якого є «Богородиця» з церкви Покрови Богородиці в Луцьку (НХМ). Традиції малярства періоду домінува­н­ня візант. ісихазму (2-а пол. 14 ст.) від­образилися у трактуван­ні висвітлень ликів на І. св. великомучениці Параскеви зі сценами історії з каплиці в с. Кульчиці Самбір. р-ну Львів. обл. (Львів. галерея мистецтв) та двох версіях «Св. Георгія» — з церков св. Йоакима й Анни в с. Станиля (Нац. музей у Львові) й Пере­несе­н­ня мощей св. Миколи у с. Старий Кропивник (обидва — Дрогоб. р-ну; «Студіон»). Ін. напрям пропонує «Преображе­н­ня» з церкви Собору Богородиці в с. Бусовисько Старосамбір. р-ну Львів. обл., до якого близьке «Принесе­н­ня Марії до храму зі сценами історії» з церкви в с. Станиля (обидві — Нац. музей у Львові). Усі вони інтер­претують фундам. сх.-християн. засади на ґрунті влас. культури й (за винятком двох волин.) належать до доробку майстрів пере­мишл. кола. Під­несе­н­ня на зламі 14–15 ст. у Пере­мишлі монум. малярства, реалізованого насамперед у костелах Польщі, зна­йшло від­ображе­н­ня у комплексі І. з церкви св. Параскеви Тирновської у с. Ра­друж у Польщі («Спас Нерукотворний», «Зішестя Святого Духа», «Богоявле­н­ня», «Св. Микола з історією») й «Христі Халкітісі» з церкви Різдва Богородиці в с. Старичі Яворів. р-ну Львів. обл. (усі — Нац. музей у Львові). Із від­новле­н­ням митрополії з центром у Києві (1458) за нових істор. умов входже­н­ня укр. земель до складу Литви і Польщі та занепаду під турец. агресією Візантії зі словʼян. країнами Балкан від 2-ї пол. 15 ст. у руслі заг.-нац. культур. оновле­н­ня роз­почався пізньосередньовіч. період історії І., знаний на початк. етапі насамперед за памʼятками пере­мишл. школи. Тоді ж виразніше по­значилися запозиче­н­ня поодиноких мотивів із зх. іконо­графії, проте поза орнам. оздобле­н­ням тла та обрамлень цю практику не утвердили. Від­тоді активно роз­вивалася пере­двівтарна огорожа: число наміс. І. ді­йшло до традиц. чотирьох, від поч. 16 ст. у ній зʼявився цикл великих свят, від остан. третини столі­т­тя — «Молі­н­ня» із вибр. святими витіснив чин апостолів, поширився пророчий ряд. Від 16 ст. значно ширшою стає гео­графія памʼяток, до яких до­дано також писемні джерела. До заг. картини долучився волин. регіон із ви­знач. зразками — Межиріц. «Богородицею» (с. Межиріч Остроз. р-ну Рівнен. обл.; Троїц. церква Троїц. монастиря), намісними «Спасом» та «Богородицею» із собор. церкви пророка Іллі (м. Камінь-Каширський Волин. обл.), цар. вратами з групою І. однієї майстерні з околиць м. Сарни Рівнен. обл. з намісними І. «Спас» (1592) із Преображен. церкви у с. Великі Цепцевичі Володимирец. р-ну Рівнен. обл. та «Богородиця» (1595) із вкладним написом Анни Мильської з князів Гольшанських із Покров. церкви у смт Нові Стрілища Львів. обл.; виділяють також І. «Покрова Богородиці» (злам 15–16 ст.) із Троїц. церкви в с. Річиця Зарічнен. р-ну (обидві — Рівнен. крає­знавчий музей), храмові «Преображе­н­ня» з церкви у с. Кураш Дубровиц. р-ну Рівнен. обл. (Нац. музей у Львові), «Спас у славі» з церкви архангела Михаїла у с. Промінь Луцького р-ну (Волин. крає­знавчий музей), «Спас Нерукотворний» із Василів. ротонди у м. Володимир-Волинський Волин. обл. (Володимир-Волин. істор. музей), «Богородиця» з церкви св. Миколи в м. Олевськ Житомир. обл. (місце­знаходже­н­ня неві­доме), одинока для середньовіч. Волині І. з історією — храмовий «Пророк Ілля» кін. 16 ст. з церкви в м. Дубно (Дубен. істор.-культур. заповід­ник, Рівнен. обл.). Від поч. 16 ст. уціліли львів. памʼятки, насамперед «Св. Петро та Василій Великий» із «Молі­н­ня» церкви св. Миколи в с. Лисятичі Стрий. р-ну Львів. обл., «Св. Юрій і великомучениця Параскева» з церкви св. Кузьми і Демʼяна в с. Корчин Сколів. р-ну Львів. обл., «Роз­пʼя­т­тя» з Успен. церкви в с. Борщовичі Пустомитів. р-ну (усі — Нац. музей у Львові). За цим колом по­стали «Богородиця» з церкви св. великомучениці Параскеви в с. Красів Микол. р-ну Львів. обл., «Спас» із церкви Різдва Богородиці в с. Ременів Камʼянка-Бузького р-ну Львів. обл. (усі — Нац. музей у Львові). Від серед. 16 ст. І. збереглися на Прикарпат­ті: «Роз­пʼя­т­тя» з церкви архангела Михаїла в с. Грабів Рожнятів. р-ну Івано-Фр. обл. (Івано-Фр. ХМ), «Спас у славі» з Вознесен. церкви в с. Липа Долин. р-ну Івано-Фр. обл. (Нац. музей у Львові), «Іван Предтеча з історією та євангелістами» (м. Рогатин Івано-Фр. обл., церква Зішестя Святого Духа) та група І., повʼязаних з іменем Дмитрія, насамперед із церков Різдва Богородиці та св. Миколи у м. Долина Івано-Фр. обл. (усі — Нац. музей у Львові). Для Закарпа­т­тя найдавнішою І. є «Архангел Михаїл» 1-ї третини 16 ст. з церкви Зішестя Святого Духа в с. Колочава Між­гір. р-ну Закарп. обл.; кін. 16 ст. ре­презентують храмове «Вознесі­н­ня» церкви в с. Ясіня Рахів. р-ну Закарп. обл. та «Похвала Богородиці» з церкви архангела Михаїла у с. Ужок Великоберезнян. р-ну Закарп. обл. Вони належать до доробку майстрів Пере­мишля та їхніх послідовників. 16 ст. датують поодинокі зразки з Холмщини: не зафіксов. походже­н­ня «Воскресі­н­ня — Зішестя до пекла» й «Спас у славі» з церкви Покрови Богородиці побл. м. Грубешів (Польща; обидва — Нац. Києво-Печер. істор.-культур. заповід­ник). До того ж часу належать найдавніші І. Берестейщини: «Роз­пʼя­т­тя» з церкви архангела Михаїла у с. Черськ Маневиц. р-ну Волин. обл. (Нац. музей у Львові). Від поч. 16 ст. група І. збереглася на під­порядк. Пере­мишл. єпархії теренах Пн.-Сх. Словач­чини, здебільшого з доробку пере­мишл. майстрів, зокрема «Страшний суд» О. Горошковича з церкви Пере­несе­н­ня мощей св. Миколи в с. Руська Бистра у Словач­чині (Музей укр.-русин. культури у Свиднику) та їх послідовників із менших осередків. Від серед. 16 ст. виразно простежується наро­ста­н­ня графіч. стилізації, насамперед у провінц. осередках, кількість яких помітно зросла, що стало одним із виявів кризи традиції. До кін. 16 ст. цей процес утвердив на регіон. рівні нар. течію малярства. Водночас майстри-професіонали вели найповніше виявлені у львів. середовищі від 1590-х рр. пошуки нового стилю, орієнтуючись не на сх.-християн., а зх.-європ. іконогр. зразки. Від кін. 16 ст. у Львові на синтезі влас. традиції та окремих елементів європ. походже­н­ня склалася нова мист. система, фіксована від І. «Богородиця з похвалою» (1599) маляра Федора з церкви Покрови Богородиці в с. Ріпнів Буського р-ну Львів. обл. (Львів. галерея мистецтв) й закріплена в іконостасі Пʼятниц. церкви 2-ї пол. 1610-х рр. Засн. на викори­стан­ні зх.-європ. гравюр як іконогр. зразків зі збереже­н­ням традиц. образ. та планово-просторових засад, новий стиль остаточно утвердив іконостас Успен. церкви, виконаний М. Мороховським-Петрахновичем та Ф. Сеньковичем (1616–38, з пере­рвою, пере­несено у с. Великі Грибовичі Жовків. р-ну; Нац. музей у Львові; Рим, Музей Укр. катол. університету св. Климента Папи) та дещо пізніший з Микол. церкви в м. Замостя (Польща, втрачено). На від­міну від волин. та київ. шкіл, у львівській складова зх. походже­н­ня у новій системі малярства ві­ді­гравала меншу роль. У серед. 17 ст. щодо «козац. малярів» П. Алепський від­значив: від Зх. пере­йняли «красу малюва­н­ня ликів і одеж», формал. й тех. засоби; разом із тим зберегли духов. склад образів та послідовно від­межовувалися від європ. реалізму, завдяки чому уникали пере­творе­н­ня І. на картини реліг. тематики.

Посиле­н­ня європ. впливу при­звело до появи напряму, виразніше звернутого до Зх., який ре­презентують Ю. Шимонович-старший, М. Домарацький, анонім. автор іконостаса Успен. церкви побл. Маняв. скиту (Івано-Фр. обл.; «Студіон»). На­прикінці столі­т­тя набрала значе­н­ня школа іконопису у м. Жовква (нині Львів. обл.; Д. Роєвич та І. Руткович). На Волині з її істор. київ. гравітацією вирізнилися повʼязані з Києвом монастир. майстри Луцька та околиць кін. 17 — поч. 18 ст. Тут виділяються намісний «Спас» із церкви Різдва Богородиці у м. Камінь-Каширський (Волин. крає­знавчий музей), спадщина анонім. авторів, зокрема іконостас Успен. церкви у с. Білосток Луцького р-ну Волин. обл. та «Воздвиже­н­ня Хреста» в іконостасі Маняв. скиту (обидва — Нац. музей у Львові). На Рівненщині та Житомирщині панувала нар. чи на­ближена до неї традиція. Ця тенденція характерна для більшості регіонів Прав­обереж­жя, де не склалися профес. школи, а функціонували регіон. центри на зразок пере­мишл. осередку в м-ку Риботичі (Польща) та м. Судова Вишня Львів. обл. На зх. окраїні укр. етніч. тер. у Польщі, Словач­чині та на Закарпат­ті І. для церков дедалі активніше малювали провінц. майстри лат. культур. кола.

У Києві поряд із міськими ремісниками традиційно діяли монастир. малярі. Серед нечислен. найдавніших памʼяток — «Св. Микола» із Софій. собору (Нац. музей у Львові), «Успі­н­ня зі св. Антонієм і Феодосієм Печерськими» з церкви Різдва Христового у Києві роботи гравера І. Щирського (НХМ), «Св. Микола» (церква св. Миколи Набережного у Києві). Окремі І. київ. школи збереглися в околицях Луцька, зокрема «Спас на престолі з ангелами» з церкви Покрови Богородиці у с. Дорогиничі Локачин. р-ну Волин. обл., «Молі­н­ня» з церкви Різдва Богородиці в с. Рудка-Козинська Рожищен. р-ну Волин. обл. та Успен. церкви в с. Твердині Локачин. р-ну (усі — Волин. крає­знавчий музей). Від кін. 17 ст. деякі І. збереглися на Лів­обереж­жі. Чернігівщину ре­презентують намісні «Спас» та «Богородиця» з Успен. церкви Преображен. монастиря у м. Новгород-Сіверський Черніг. обл. (Нац. архіт.-істор. заповід­ник «Чернігів стародавній»), не зафіксованого походже­н­ня «Молі­н­ня» (1690) та «Покрова Богородиці» з церкви в с. Кобижча Бобровиц. р-ну Черніг. обл. (обидві — НХМ), най­старший для регіону втрачений комплекс І. Успен. собор. церкви Єлец. монастиря у Чернігові. Серед памʼяток Полтавщини варто від­значити намісну І. «Богородиця» (приватна збірка) і «Роз­пʼя­т­тя з Богородицею, Іваном Богословом та лубенським полковником Л. Свічкою» з Вознесен. церкви у с. Олексіївка Гребінків. р-ну; із Сумщини примітні «Св. Микола з історією» з Михайлів. церкви у с. Михайлівка Лебедин. р-ну, «Св. Йоаким» та «Св. Анна» з Михайлів. Предтечен. пустині (усі — НХМ), втрачені комплекси І. з Михайлів. надбрам. церкви Сум. чол. монастиря та Микол. церкви в с. Грунь Лебедин. р-ну. Харківщину ре­презентують намісні «Спас», «Богородиця» та храмове «Різдво Богородиці» церкви в с. Дворічний Кут Дергачів. р-ну (втрачені). І. Лів­обереж­жя загалом від­ображають нові тенденції малярства 17 ст., проте майже по­збавлені без­посеред. впливів Зх. Місц. малярство склалося на київ. основі, зуси­л­лями київ. монастир. майстрів та митців, які прибували сюди з пере­селенцями з ін. регіонів. Єдиним зафіксов. значнішим осередком тут ви­ступив Чернігів, спадщина якого майже втрачена. Кін. 17 ст. ознаменований поміт. під­несе­н­ням київ. малярства, хоч його зразки збережено за межами Києва, насамперед на Волині. Уявле­н­ня про нього дають також місц. памʼятки 18 ст. До них належать частини іконостасів Софій. та Успен. соборів у Києві. В Успен. соборі зберігся наміс. ряд із монум. «Спасом» та «Богородицею»; від створеного після пожежі 1718 печер. ансамблю — монум. намісний «Собор святих отців печерських» та «Різдво Христове», «Вʼїзд до Єрусалима», «Тайна вечеря», «Зішестя Святого Духа» циклу великих свят роботи черніг. маляра Я. Глинського (НХМ). Єдиним майже повним у Києві з того часу є комплекс І. Троїц. надбрам. церкви Києво-Печер. лаври. Їх доповнюють окремі І. ансамблів із Покров. церкви у с. Сулимівка Борис­піл. р-ну, намісні «Спас» та «Богородиця» з церкви Різдва Богородиці в с. Мала Бугаївка Васильків. р-ну Київ. обл. (усі — НХМ). Поодинокі київ. І. від­тоді збереглися також у сільс. церквах околиць Луцька. До вже від­значеного доробку двох анонім. майстрів кін. 17 ст. («Покрова Богородиці» автора храмового образу Маняв. скиту в церкві св. Миколи у смт Локачі Волин. обл.), до них слід додати також «Преображе­н­ня» з церкви Казан. ікони Богородиці с. Садів Луцького р-ну (Волин. крає­знавчий музей). Як і спадщина майстра Успен. церкви с. Білосток Луцького р-ну, ці І. стилем, образ. та маляр. трактува­н­ням є попередниками центр. памʼятки Лів­обереж­жя 1-ї пол. 18 ст. — іконостаса Преображен. церкви у с. Великі Сорочинці Миргород. р-ну Полтав. обл. (бл. 1732). Під­креслено монум., наділені внутр. глибиною образів та роз­винутим декор. чу­т­тям його композиції є однією з вершин нац. малярства. Вони ре­презентують ширшу течію мистецтва Лів­обереж­жя, з якої ві­домі ще тільки намісні «Спас», «Богородиця» та «Іван Богослов» із Микол. церкви у с. Куцеволівка Онуфріїв. р-ну Кіровогр. обл. (Дні­проп. ХМ). Іншу стиліст. лінію від­творюють І. з Успен. церкви Спас. монастиря у м. Новгород-Сіверський «Старозавітна Трійця», «Покрова», «Св. Володимир Великий» (Нац. архіт.-істор. заповід­ник «Чернігів стародавній»). Зі збереженої у фото­графіях спадщини Сумщини можна на­звати ансамбль І. Воскресен. церкви у м. Лебедин.

Памʼятки Києва та Лів­обереж­жя від­значені своєрід. під­креслено реаліст. стилем (початки його формува­н­ня не ві­домі), особливістю якого є, на від­міну від тогочас. європ. досвіду, не світська, а істор. духовна складова. Поряд із послідов. уникне­н­ням ви­значал. для зх.-європ. мист. системи пер­спектив. планово-просторових спів­від­ношень це забезпечило самобутність традиції при її формал., тільки зовн., спорідненості з європ. світським малярством. На Прав­обереж­жі у звʼязках із київ. середовищем виділяють майстрів монастир. церков з околиць Луцька. Остан. знач. зразком цього малярства став створений бл. 1722 з участю Й. Кондзелевича комплекс І. церкви Різдва Богородиці Загорів. монастиря (Нац. музей у Львові). Із прийня­т­тям унії істор. київ. звʼязки Волині по­ступово пере­рвалися, київ. орієнтація занепала. Твор. процес ви­значали майстри малих осередків. В істор. пере­мишл.-львів. регіоні на заг. тлі виділявся львів. осередок, проте він так само занепав. У жовків. осередку довше зберігали позиції, на що вказує творчість ви­знаного майстра 1-ї пол. 18 ст. В. Петрановича, але від серед. столі­т­тя вона теж під­далася заг. тенденції. Заключ. період роз­витку нового малярства у 2-й пол. 18 ст. пропонує багатопланову картину продовже­н­ня традиції за умов посиле­н­ня значе­н­ня європ. складової мист. синтезу. На­йорганічніше власну систему роз­вивали у Києві та на Лів­обереж­жі. Тут центр. памʼяткою є І. монум. іконостаса поч. 1760-х рр. Вознесен. церкви у смт Березна Черніг. обл. (НХМ). Київ. осередок, у якому пров. роль ві­ді­гравала майстерня Києво-Печер. лаври, ре­презентують І. «Св. Варвара» та «Св. Катерина» із Хрестовоздвижен. церкви на Подолі (НХМ). На Лів­обереж­жі поряд з ансамблями (напр., Варварин. церкви у м. Новгород-Сіверський, Успен. та Покров. церков у м. Охтирка Сум. обл., Преображен. церкви Лубен. Мгар. монастиря) та поодинокими І., знаними здебільшого з фото­графій, виділяють ранні І. В. Боровиковського 1780-х рр. (НХМ).

На Прав­обереж­жі від серед. 18 ст. посилився напрям, тісніше повʼязаний з європ. традицією, що ре­презентував її провінц. варіант. Досі він найкраще знаний за діяльністю малярні Почаїв. монастиря (Терноп. обл.), зорієнтов. на скромні провінц. зразки лат. кола. У 2-й пол. 18 ст. на тлі про­гресуючої латинізації профес. малярства ця тенденція стала загальною. Показово, що над ансамблем І. новоспорудж. собору св. Юра у Львові працював зайнятий при магнат. дворах К. Радивиловський, а завершив після навч. у Відні Л. Долинський — автор більшості найважливіших маляр. ансамблів не тільки міста кін. 18 ст., а й комплексу І. поч. 19 ст. Успен. церкви Почаїв. монастиря. Природну зх. орієнтацію мала й реліг. творчість вихованця Рим. академії св. Луки О. Білявського. Із занепадом профес. середовища укр. малярів на якнайширшому тлі провінц. творчості для церков усе частіше працювали майстри зх. культур. орієнтації (найвиразніше цей процес по­значився у пере­мишл. істор. регіоні), чому на Прав­обереж­жі сприяло посиле­н­ня латинізац. процесів в уніат. Церкві, утверджуючи остаточ. роз­рив з основами нац. традиції. Водночас на зх.-укр. землях звичною стала діяльність для церков поряд із польс. та австр. майстрами, зокрема віден. фірм, що спеціалізувалися на облаштуван­ні храмів, на Закарпат­ті — угорських. Оновле­н­ня нац. реліг. малярства роз­почалося від серед. 19 ст. за умов від­родже­н­ня профес. укр. малярства зуси­л­лями М. Устияновича і Т. Копистинського, які виходили з краків. та віден. академ. зразків. На тер. під­рос. України природно насаджувався офіц. заг.-імпер. стиль. Нац. від­родже­н­ня від серед. 19 ст., археол. рух і викликаний ним інтерес до церк. старовини на тлі інтенсив. роз­витку церк. будівництва сприяли появі на поч. 20 ст. спроб від­родже­н­ня І. у візант. традиції середньовіч. доби та пошуків у від­повід. напрямі на ґрунті новіт. маляр. течій. Їх започатковано перед 1-ю світ. війною, най­активніше роз­винено у львів. середовищі між­воєн. періоду не без зусиль емі­грантів з України. Використовували середньовічні зразки, робили спроби надати їм актуал. звуча­н­ня через призму новіт. мист. пошуків, від­роджували академізм. Проте пошуки не виходили за рамки тех. та іконогр. наслідува­н­ня й не стали основою нового самобут. стилю. На території України в складі СРСР роз­виток І. як самост. напряму профес. творчості майже пере­рвався, що по­вторилося й у зх.-укр. регіоні після його при­єд­на­н­ня до Рад. Союзу. Традиції І., орієнтовані на середньовічні взірці й засн. на новіших грец., у цей час продовжували насамперед у діаспорі та поодинокі майстри в Україні. Після оновле­н­ня церк. життя у 1990-х рр. тривало наслідува­н­ня давніх іконогр. зразків (насамперед грец., рос., рідше укр.), поширилася їхня інтер­претація від­повід­но до напрямів шукань модер. мистецтва.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю