Ідентичність

ІДЕНТИ́ЧНІСТЬ (від лат. identicus — однаковий, тотожний) — рівно­значність, тотожність, однаковість. Термін за­стосовують для по­значень, що мають справу з «тим самим». Дію установле­н­ня І. називають ідентифікацією. Важливість зʼясува­н­ня поня­т­тя «І.» та способів ідентифікації зумовлена їх місцем у житті та діяльності людини. У щоден. побуті ми впі­знаємо щось, знане з нашого поперед. досвіду, яке називаємо «тим самим». Часто це робимо за випадковими ознаками; іноді робимо мітку, щоб по­вторно ви­брати якусь річ з множини зовні однакових речей. Оскільки йдеться про впі­зна­н­ня уже знаного, то таку ідентифікацію часто по­значають терміном «реідентифікація». Навіть з упі­зна­н­ням за випадковою ознакою чи зга­даною міткою повʼязане припуще­н­ня, що всі ін. важливі для нас властивості певної речі не за­знали змін. Під­ставою для цього є впевненість у без­перервності існува­н­ня речей у часі та віра у збереже­н­ня ними своїх властивостей. Над­звичайною є ситуація, коли зʼявляється пі­дозра під­міни — напр., заміна оригіналу картини її копією. Тоді зʼявляється потреба у викори­стан­ні науково об­ґрунтов. методів ідентифікації. У випадку дій ін. людей ми пере­важно припускаємо наявність ві­домих нам мотивів. Але таке припуще­н­ня є вірогідним і може виявитися хибним. Спо­стерігаючи на вулиці людину, яка біжить, ми не можемо з певністю сказати, що саме спонукає її бігти. Також зовн. ви­гляд якоїсь людини, її міміка дає нам під­ставу тільки з певною мірою вірогідності припускати наявність того стану, який вона пере­живає, — біль, смуток, радість тощо. Тому ми змушені уточнювати своє припуще­н­ня, роз­питуючи її про самопочу­т­тя. Окрім дій, кожен із нас також впі­знає власні фізіол. та псих. стани, процеси уже знані з поперед. досвіду.

Критерії І. та способи ідентифікації не є однаковими у побуті, у різних галузях люд. діяльності та в різних науках. Те, що ми вважаємо до­статнім для впі­зна­н­ня якоїсь речі як «тієї самої», у щоден. побуті часто не є задовільним з наук. по­гляду. Що стосується поня­т­тя «І.» та способів ідентифікації в наук. дослідж., то порівня­н­ня показує їхню велику від­мін­ність: досить порівняти спосіб установле­н­ня тотожності та взаємозаміни у математиці, способи ідентифікації елементар. часток у ядер. фізиці, типу вірусу у біо­логії, методи діагностики у медицині. Значною є також від­мін­ність у понят­ті «І.» та способах ідентифікації в гуманітар. науках порівняно з природн. науками. Вищезга­дані приклади з внутр. станом людини свідчать про це. Загалом поня­т­тя «І.» та спосіб ідентифікації залежать від того, що ми ідентифікуємо і для яких потреб. Від цього залежить вибір тих критеріїв, на основі яких ми робимо висновок, що щось є «тим самим». Критерій І. чи реідентифікації повинен містити пере­лік ознак, збереже­н­ня яких до­зволяє щось вважати «тим самим», ідентичним. Якщо пита­н­ня, що ми ідентифікуємо, ставиться в загальному, то від­повідь перед­бачає певну класифікацію обʼєктів — як тих, джерелом яких є наше оточе­н­ня, так і тих, що належать до нашого внутр. псих. та духов. світу. Тут залишаємо осторонь дис­кусії щодо різних способів класифікації обʼєктів (див. Онтологія). Від­повід­но до традиції роз­різняємо одиничне і загальне (у традиц. термінології — «партикулярії» та «універсалії»). Усе, що кожен із нас спри­ймає в своєму оточен­ні, а також у тілес., психіч. і духов. житті кожного з нас, є непо­втор., одиничним, хоча водночас воно містить загальне. У мовлен­ні ми на нього вказуємо, використовуючи вказівні за­ймен­ники («це», «те»), а також т. зв. власні імена чи їх замін­ники (вказівка на просторово-часову локалізацію тощо). З влас. іменами чи їх замін­никами повʼязані т. зв. одиничні поня­т­тя. Говорячи про Європу як про культурну цілість (попри всю різнорідність у межах цієї цілості), маємо на увазі одиничне поня­т­тя, повʼязане зі словом «Європа».

Існують очевидні під­стави для роз­різне­н­ня двох класів одиничного: по-перше, сталості чи, інакше, сталі цілості; по-друге, процесуал. (динам.) обʼєкти — дії, події, процеси, стани. Сталим цілостям властиві: а) повʼязаність частин чи елементів, унаслідок дії внутр. чи зовн. причин; б) здатність зберігати не­змін­ними у часі деякі властивості; в) наявність певної просторово-часової локалізації, що до­зволяє встановити їхні межі. У випадку ментал. станів і процесів (на­строїв, почут­тів, думок тощо) наше само­спо­стереже­н­ня не дає під­стави говорити про їх просторові межі (на противагу природ. обʼєктам); хоча привʼязаність душі кожного з нас до свого тіла є важливою в її ідентифікації, але від­мін­ність псих.-духов. життя від тілесного є важливою при роз­гляді особистої І. У будь-якому разі псих.-духовне життя особистості в нормал. стані володіє без­переч. ознаками цілості при всій різноманітності в межах цієї цілості. Значе­н­ня вислову «сталі цілості» виходить за межі того, що філософи по­значали термінами «партикулярії» чи «індивіди». У практиках ідентифікації повʼязаність або цілість ро­зуміють широко. Хоча повʼязаність частин є однією з ознак, що до­зволяє встановити межі цілого, але такі межі є емпірично очевидними лише в деяких випадках (напр., тверді неорган. тіла чи організми). Сталими цілостями вважаємо також роз­різнювані частини, елементи більшого цілого. Такими є фіз. елементи, органи як частини організму, держ. ін­ституції як елементи держави і т. д. До сталих цілостей зараховуємо не лише ціле у звичай. значен­ні слова, а й певні сукупності, на­громадже­н­ня різнорід. речей, що виникли випадково — унаслідок впливу природ. чин­ників чи люд. діяльності. У різних цілостях по-різному спів­від­носяться ознаки статики й динаміки: зграю птахів, табун коней, натовп людей і т. д. можна роз­глядати як цілість, попри хаотичні рухи індивідів, з яких ці утворе­н­ня складаються. У кожному разі доводиться окремо зʼясовувати як міру цілісності, так і природу тих звʼязків, які до­зволяють щось роз­глядати як цілісне. Це стосується також люд. колективів (етносів, націй, цивілізацій), а також ідентифікації різного роду артефактів. Межі цілостей можуть виникати внаслідок дії істор. об­ставин або ж бути результатом прийня­т­тя певних угод, конвенцій. Традиція, прийня­т­тя певних конвенцій часто є вирішальними у тих роз­межува­н­нях, які проводимо у багатьох видах діяльності. Те, що робить цілісним р-н у місті та від­межовує його від ін. р-нів, є той факт, що вони є адм. одиницями в держ. чи міському управлін­ні. Всесвіт, Галактика, Сонячна система, планета Земля, атмо­сфера і гідро­сфера Землі, континенти, океани та моря, гори і долини, річки та озера, ліси, міста і села, вулиці та будинки, тварини і люди, психіка принаймні вищих тварин чи душа людини, етноси, нації, держави, їхні територ.-адм. одиниці і т. п. є прикладами сталих цілостей. У випадку Всесвіту маємо справу з без­межністю, що робить неможливим встановити просторові межі. Засобом ідентифікації сталих цілостей є власні назви, з якими повʼязані «описи» — інформація, яка до­зволяє без­помилково вказати на щось одиничне. У випадку тілес. ідентифікації особи прикладом таких «описів» є паспорт, від­битки пальців, викори­ста­н­ня здобутків генетики, які сьогодні до­зволяють здійснювати не лише видову, а й індивідуал. ідентифікацію тіла людини (див. Геном). Але від тілес. ідентифікації особи від­різняємо І. особи як псих.-духов. утворе­н­ня, що є предметом гуманітар. наук і філософії.

Роз­різне­н­ня сталих цілостей, з одного боку, та дій (подій, процесів і станів), з іншого, започатковане Аристотелем. Серед десяти категорій він ви­окремив дію (лат. actio) та те, що за­знає дії (лат. passio). Таке роз­межува­н­ня є важливою частиною наук. дослідж.: статика й динаміка у фізиці, анатомія і фізіологія в біо­логії, у гуманітар. науках структурно зорієнтовані дослідж. на противагу функціонально зорієнтованим. Від сталих цілостей процеси від­різняються тим, що можуть вести до різноманіт. пере­творень тих сталостей, що діють чи взаємодіють у процесах. Сталі цілості існують завдяки певним взаємозвʼязкам і взаємодіям. Від­ноше­н­ня між сталими цілостями та їхніми можливими діями не є одно­значним. Певна особа, залишаючись тією самою, здатна вчиняти різні дії. Процесам, як і сталим цілостям, теж властива певна просторово-часова локалізація. Тільки деякі природні процеси в космосі сягають за межі наших можливостей їх локалізувати. Про­блематичною, як вже згадувалося, є простор. локалізація ментал. процесів і станів. Ідентифікацію дій, подій, процесів, станів пере­важно здійснюють шляхом «привʼязува­н­ня» до сталих цілостей та вказівкою на їх часово-просторову локалізацію. Щоб сказати, що в даному разі маємо справу з тим самим процесом, потрібно, щоб зберігалася не тільки повʼязаність подій у часі, а також певні якісні характеристики цього процесу. Роз­межува­н­ня різно­якіс. процесів часто ускладнене по­ступовою заміною одного процесу іншим. Як у випадку якіс. пере­творень фізіол., ментал. чи істор. процесів, коли межею ви­ступає пере­хід. стан (напр., пере­творе­н­ня позитив. рев. змін у реакційні). Що стосується по­значе­н­ня поодиноких дій, подій, процесів, то воно принципово не від­різняється від по­значе­н­ня сталих цілостей. У мові використовують вказівні за­ймен­ники, власні імена чи їх замін­ники (напр., часу і місця певної істор. події тощо).

Від одинич. понять від­різняємо загальні, пред­ставлені у мовах заг. іменами. Ці поня­т­тя утворені шляхом ви­окремле­н­ня спіл., сут­тєвих ознак, наявність яких до­зволяє обʼ­єд­нувати одиничні обʼєкти у множини (види, роди, класи, типи). Серед них роз­різняють такі, що обʼ­єд­нують сталі цілості (рослина взагалі, людина взагалі і т. п.) та абстрактні поня­т­тя, які пере­важно по­значають властивості, відношення і звʼязки. Ми по­єд­нуємо у множини також динам. обʼєкти — дії, події, процеси, стани (напр., істор. подія, реформа, модернізація). Класифікації чи типології є важливими у повсякден. та наук. мислен­ні (за­стереже­н­ня: у природн. науках пере­важають узагальне­н­ня; в гуманітар. науках, окрім заг. понять, важливу роль ві­ді­грають одиничні поня­т­тя, індивідуалізації). Поня­т­тя «етнос», «нація», «держави» і т. п. є загальними; проте, роз­глядаючи етнічну, нац., політ. І., необхідно враховувати непо­вторні особливості в кожному окремому випадку. Належність одиничного до певного виду є важливою частиною ідентифікації одиничного. Природн. науки, досліджуючи неорган. утворе­н­ня, пере­важно зосереджені на І. видів, а не на І. одиничного. Важливість індивідуал. ідентифікації, на противагу І. виду, зро­стає в біо­логії, перед­усім у генетиці. У гуманітар. науках в ідентифікації особи важливою є не тільки видова І. (людина взагалі), а належність особи до певної люд. групи, спільноти тощо.

Поня­т­тя «І.» та способи ідентифікації як одиничного, так і загального великою мірою залежать від того, до якого рівня буття належить одиничне чи певний вид обʼєктів. Ви­окремлюють неорган. (фіз.), орган. (біол.), псих. та духов. рівні буття. Кожен вищий рівень містить попередній та вивершується над ним. Це від­повід­ає уявлен­ню про природну еволюцію, внаслідок якої кожен вищий рівень виникав на основі нижчого. Носієм ментал. станів і процесів є особа з її тілом. Усе ж важливою особливістю індивідуал. псих. та духов. утворень, станів і процесів, по-перше, є те, що вони є обʼєктами само­спо­стереже­н­ня, а не зовн. спо­стереже­н­ня. З цим повʼязана друга їхня особливість: нейрофізіолог здатний ви­значити просторову локалізацію тих структур, які є їх носіями певних псих. чи ментал. станів і процесів, але не просторові межі самих цих станів та процесів. Можна хіба що вказати на тривалість пере­бува­н­ня у певному стані чи трива­н­ня певного процесу. Осн. засобом їхньої ідентифікації є наявність критеріїв, що містять якісні характеристики. Оскільки такі обʼєкти внутр. псих. та духов. життя є наслідком само­спо­стереже­н­ня, інтроспекції, то позиція емпірич. обʼєктивізму в здійснен­ні їхньої ідентифікації стає недо­статньою. Більше того, здатною призводити до грубих помилок. Різні мотиви можуть бути причиною зовні схожих дій. Це спонукає гуманітаріїв до пере­гляду поня­т­тя «І.» та способів ідентифікації, які за­стосовують у природн. науках. Аби сказати, що особи чи колективи є «тими самими», ми повин­ні враховувати, як люди ідентифікують самі себе. Ця повʼязаність ідентифікації з самоідентифікацією є важливою особливістю гуманітар. наук. Герменевтич. метод емпатії необхідний для того, щоб ро­зумі­н­ня та ідентифікація особи спиралися на врахува­н­ня того, як сама особа усві­домлює та ідентифікує себе. Однією з про­блем є факт таких радикал. змін у психіці чи особи­стій самосві­домості, яка спонукає особу твердити «я стала(-в) іншою людиною». Загальнові­домо, що самоусві­домле­н­ня та самоідентифікація особи може бути помилковою, зокрема внаслідок впливу позасві­домих і під­сві­домих чин­ників. Внесок глибин. психології, психо­аналізу допомагає зʼясувати взаємодію сві­домого і під­сві­домого в людині. Тільки абсолютизація певних інстинктів (сексуал. у фройдизмі) спонукала скорегувати глибин­ну психологію під­ходами, за­пропонованими вершин­ною психологією (В.-Е. Франкл та ін.). Але в будь-якому разі якість індивідуал. та колектив. самоідентифікації залежить від рівня крит. самосві­домості. Самоідентифікація особи за належністю до певного колективу є, як правило, важливою частиною особистої І. Існують під­стави роз­глядати особисту І. під кутом зору по­єд­на­н­ня множини самоідентифікацій, здійснених за пере­кона­н­нями, належністю до колектив. утворень і груп (етніч., реліг., політ., профес., вікових, статевих і т. д.). Іноді по­єд­на­н­ня таких самоідентифікацій за­грожує під­важити ту серцевину, збереже­н­ня якої до­зволяє говорити, що в усіх цих самоідентифікаціях і ролях особа усві­домлює себе як «ту саму». Крайнім випадком, що виходить за межі норми, є зміни в самоусві­домлен­ні, коли від­бувається роз­двоє­н­ня чи потроє­н­ня особи. Це особливі випадки, що є предметом радше психіатрич. дослідж. Урахува­н­ня самоідентифікації стосується також поня­т­тя «колектив. І.», яке перед­бачає врахува­н­ня того, як особи ро­зуміють і на­скільки вони цінують свою належність до певної спільноти (етносу, нації) чи групи (соціал., профес. тощо). Про­блеми колектив. І. та ідентифікації залежать від того, з якими саме спільнотами чи групами маємо справу. Колективна І. реально існує завдяки тому, що люди цінують свою належність до певної спільноти чи групи. Зниже­н­ня рівня поцінува­н­ня у крайніх випадках під­важує здатність людей до єд­на­н­ня, до колектив. дій, які в демократ. су­спільствах є осн. засобом захисту інтересів певної спільноти чи групи. Ві­домим прикладом є роль національної самосві­домості в під­тримці нац. ідентичності. А від­повід­но і здатності нації захищати свої нац. інтереси. Те ж саме стосується цивілізац. І. Добре ві­домим є пита­н­ня про збереже­н­ня європейськості І. та песиміст. висновки чи пророцтва про «занепад Європи». В умовах сучас. України найгострішим є пита­н­ня національної І. (див. Нація).

Існують певні особливості також в ідентифікації артефактів — усього створеного людиною в додаток до природ. оточе­н­ня. Одні з артефактів є виробами, при­значеними задовольняти прості потреби; ін. — витворами духов. життя, націленими на задоволе­н­ня пі­знавальних та духов. зацікавлень. Особливим різновидом артефактів є ідеї, поня­т­тя, теорії, твори літ-ри та мистецтва. Якщо йдеться про творчість окремої особи, то маємо справу з певним процесом. Часто процес творчості містить різкі зміни, повороти, що спонукає поділяти творчість на періоди (напр., ран­ній, пере­хід., зрілий, пізній тощо). Але в будь-якому разі ідентифікація ідей, понять, теорій, творів літ-ри та мистецтва повʼязана з тим, як їх ро­зуміють, інтер­претують. Від­повід­но зро­стає важливість герменевт. під­ходів. Хоча субʼєктом ро­зумі­н­ня, мисле­н­ня, тлумаче­н­ня є певна особа з її тілом, але комунікативна спільнота, в якій досягається згода щодо ро­зумі­н­ня, містить необмежену кількість осіб: кожен може взяти участь у дис­кусії, якщо має від­повід. рівень компетенції. Оригінал. оцінка творчості даного поета повин­на одержати заг. ви­зна­н­ня, перед­усім у колі літературо­знавців. Це стосується також групової ідентифікації — напр., зарахува­н­ня живописця до певного мист. спрямува­н­ня. Без ви­зна­н­ня іншими моєї оригін. інтер­претації як виправ­даної, вона приречена залишитися лише гіпотезою для мого приват. викори­ста­н­ня. Отож поня­т­тя «І.» (та способи ідентифікації) має соц. статус, теор. і практ. важливість; воно є основою істор. наративів та систематизацій, які, окрім зʼясува­н­ня індивідуал. непо­вторності творчості певної особи, містять різного роду класифікації.

Завантажити статтю