Заміхів

ЗА́МІХІВ  — село Новоушицького району Хмельницької області; осередок гончарства. Центр сільради, якій підпорядк. с. Жабинці та Висілок. Знаходиться на схилах двох пагорбів, між якими протікає р. Говірка (бас. Дністра), за 10 км від райцентру, за 45 км від залізнич. ст. Бар Вінн. обл., за 110 км від обл. центру. Площа 2,27 км². Насел. 757 осіб (2001), переважно українці. Через село проходить автошлях Лука Барська–Нова Ушиця. Знайдені фрагменти предметів трипіл. культури засвідчують раннє заселення цієї території. Засн. родиною Заміхівських, які володіли землями на Поділлі у 15–16 ст. Назву села також пояснюють тією обставиною, що тут робили шкір. міхи для млинів. Після 2-го поділу Польщі 1793 — у складі Рос. імперії. У 19 ст. — містечко Ушиц. пов. Поділ. губ., позначене на карті Ґ. де Боплана. Належало Гуменецьким, згодом Стажинським і Богушам, пізніше Сабанським, Даревським, Морачевським. Станом на 1855 налічувалося 358 осіб чол. статі, 1905 — 2392 особи (399 дворів). На поч. 19 ст. З. — знач. торг.-ремісн. центр. Від 1860-х рр. відбувався новоріч. ярмарок. Наприкінці 19 ст. щорічно проводили 25 торгів, ярмарок; працювали 25 ремісників, 30 лавок, 2 водяних млини, шкірзавод. Кількість євр. насел. 1891 становила 675 осіб; православних і католиків — 999. У 19 — на поч. 20 ст. діяла синагога (не збереглася); нині функціонують православ. Свято-Дмитріїв. храм (1862) та римо-катол. костел св. Яна Непомука (1808). Навч. 1887–1919 здійснювали у церк.-парафіял. школі; 1905 також у двох євр. молитов. школах. Воєнні дії 1918–20 негативно вплинули на розвиток м-ка. Заміхівчани створили загін самооборони (понад 50 осіб). У серпні 1920 відбувся бій з червоними, які втратили 36 осіб, ополченці — двох. Під час голодомору 1932–33 померло 219 осіб. У період нім.-фашист. окупації (13 серпня 1941 — 27 березня 1944) діяло рад. підпілля. 20 липня 1942 розстріляно 245 євреїв. Нині у З. — заг.-осв. школа, дитсадок; лікар. амбулаторія; Будинок культури, б-ка. Встановлено пам’ятник загиблим у бою 1920. Побл. З. відкрито родовище жовто-сірої глини пл. 24 га (поклади глини — 241 тис. м³, суглинку — 161 тис. м³), з них 4 га — особливо цінної глини для гончар. виробів. Гончарством у З. та його присілку — с. Жабинці — займалися з давніх часів. Найбільший розквіт промислу — кін. 19 — перша третина 20 ст. У 1910-х рр. у З. та с. Жабинці працювало бл. 150-ти гончарів, у 2-й пол. 20 ст. — бл. 30-ти. Виробляли переважно простий неполив’яний посуд (горщики, гладущики, макітри, баньки, мисочки, бабники), який розписували темно-брунат. ангобом за допомогою пензлика, зробленого з курячого пір’я. Черепок світло-вохристий; мотиви розпису, розташ. смугами у верх. частині посудини, — смуги, риски, дуги, «кривулька» (найчастіше нанесено на концентричні лінії). Серед пров. майстрів — М. Гукало, К. Лебідь, А. Панчин, М. Муляр, Микола та Мотрона Магльони, І. Кисіль, П. Коліжко, Є. Колубай, Г. Машкатюк.

Рекомендована література

1. Прусевич А. Гончарный промысел в Подольской губернии // Кустар. промыслы Подол. губ. К., 1916;
   Google Scholar Internet
2. Клименко О. Гончарні осередки Черкаської, Чернігівської, Львівської, Хмельницької та Тернопільської областей // Укр. гончарство: Нац. культурол. щоріч. Опішня, 1996. Кн. 3.
   Google Scholar Internet

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю