Загул Дмитро Юрійович

ЗА́ГУЛ Дмитро Юрі­йович (псевд. і крипт.: І. Май­дан, Б. Тиверець, Д. Буковинець, Г. Юрась, Г. Юрисіч, З-л, З. Д., Ю. С. та ін.; 28. 08. 1890, с. Милієве, нині Вижниц. р-ну Чернів. обл. — літо 1944, Колима) — поет, літературо­знавець, літературний критик, пере­кладач. Закін. 2-у укр.-нім. гімназію у Чернівцях (1912), слухав лекції на філос. факультеті Чернів. університету. Працював у г. «Нова Буковина». 1915 вивез. рос. окупац. владою до м. Нижній Новгород. Згодом пере­їхав до Києва, де при­єд­нався до літ.-мист. групи символіст. напряму «Музагет». Від 1920 — викладач всесвіт. та укр. літ-р вищих пед. курсів у с. Ставище (нині смт), 1922 — учитель і дир. гімназії с. Саварка (нині Богуслав. р-н; обидва — нині Київ. обл.). 1924 — ред. сценар. від­ділу студії «Українфільм»; від 1926 — старший науковий спів­робітник Комісії новіт. письменства ВУАН (обидві — Київ). Один із засн. і кер. (1927–30) літ. організації «Західна Україна», чл. ВУСПП. 26 лютого 1933 заарешт., за звинуваче­н­ням у контр­рев. діяльності засудж. до 10-ти р. засла­н­ня. Від­бував покара­н­ня на Забайкал­лі та Колимі, де й загинув за документально незʼясов. об­ставин. Реабіліт. 1957. Віршувати й пере­кладати З. почав 1906, перші твори на­друк. 1909 у г. «Буковина». Дебютна поет. зб. «Мережка» (Чц., 1913) по­знач. впливами «молодомузівців» у тематиці (пере­важав мотив нероз­діленого коха­н­ня) й образно-стиліст. засобах. На­ступні його кн. — «З зелених гір» (1918), «На грані» та «Мара» (обидві — 1919) — ви­йшли у Києві, роз­терзаному кривавими перипетіями брато­вбивчої громадян. війни. Однак у перших двох збірках ці перипетії практично не від­чутні, хоч були у них деякі від­гомони тодішніх жит­тєвих об­ставин, насамперед пекучої но­стальгії, зродженої роз­лукою з буковин. краєм. Домінувала ж у першій збірці інтимна лірика мінор. характеру (їй від­ведено два за­співні роз­діли), а також роз­діл пере­кладів з рос. поета-символіста К. Бальмонта й пере­співи «На біблійні теми», де превалювали твори любов. змісту (цикл «З “Пісні пісень” Соломона»), хоч не обминалися й ін. мотиви — «Єремія. 9, 1–3», «Осія. Гл. 8», «Ек­клезіаст». Символіст. від­стороненістю від громад.-сусп. про­блематики, закликами йти туди, «де вічні грані», пронизана друга з на­званих книжок. Прямою протилежністю до них стала ви­дана під псевд. Г. Юрисіч зб. «Мара» (із підзаголовком «З червоного року») — яскравий лірико-публіцист. сплеск болю й обуре­н­ня укр. патріота, викликаний роз­бійниц. діями червоногвардій. загонів М. Мурав­йова у січні 1918. За силою поетично висловлених тут почут­тів збірка не по­ступається знаменитому Тичининому «Стоїть сторозтерзаний Київ і дві­стірозіпʼятий я…». Пізніше, у «Автобіо­графії» 1927, З. не при­знався в приналежності йому кн. «Мара», більше того, він пере­став значною мірою бути самим собою, що засвідчила кн. «Наш день» (X., 1925). Є. Маланюк побачив у ній, як «пекельна совєтська державна машина послідовно нищить нам помітних поетів і письмен­ників українських» («Студентський вісник», Прага, 1926, ч. 5), маючи на увазі написані 1922–23 вірші-прокламації, вірші-агітки з роз­ділу «Жовтневий вихор» та ін. Що ж до поезій З. 1919, почасти 1920, то вони, за Є. Маланюком, носять «на собі печать дійсної культури й таланту», пере­конуючи, що їхній автор — «поет мʼякого акварельного малюнка, тонкого від­чу­т­тя матеріалу слова» (під­твердже­н­ням цього слугує, зокрема, поезія «Бабине літо»). Оригін. поет. творчість З. увінчала кн. «Мотиви» (К., 1927), де він уперше звернувся до глибокої історії України, оповівши в невеликій поемі «Минулий сон» про «Лихо татарщини, / Вихор литовщини, / Панщину лядчини, / Темінь московщини...», а в аналог. за жанром «Спомині» — про гуцул. месника Олексу Довбуша. Прикрасив книжку роз­діл «Дифірамби», де О. Білецький, автор перед­мови, побачив засвоє­н­ня техніки Шіл­лерових творів цього жанру. Він же на­звав З. «тонким ліриком природи», під­креслив, що у деяких новітніх вірш. жанрах поет «не має конкурентів собі таки поки що в сучасній українській ліриці», що він «поет мислі», який, проте, «ніколи не заплутується в сітці власної вченості, як це трапляється з Брюсовим...». Серед доробку З. — також під­ручник «Поетика» (1923), брошура «Література чи літературщина? (Про українських “неокласиків”)» (ч. 1, 1926), ст. «Рима в “Кобзарі” Шевченка» («Шевченківський збірник», т. 1, 1924; усі — Київ), «Спад ліризму в сучасній українській поезії» (ж. «Червоний шлях», 1924, ч. 1–2, під­пис — Б. Тиверець), «Деякі риси старонімецької пісні про Валтарія з IX ст., аналогічні до окремих місць “Слова о полку Ігоревім”» («Записки історико-філологічного від­ділу ВУАН», кн. 7–8, К., 1926), «До літературної генези українських неокласиків» («Шляхи роз­витку української пролетарської літератури: Літ. дис­кусія (1925–1928)», X., 1928), про творчість Ю. Федьковича, В. Стефаника, П. Тичини, В. Сосюри, В. Блакитного, М. Терещенка, В. Кобилянського та ін. Пере­кладав із зх.-європ. літ-р, зокрема 1-у ч. трагедії Й.-В. Ґете «Фауст» (К.; Ві­день, 1919), поему Дж. Байрона «Мазепа» (X.; К., 1929; Бльомберґ, 1949; Сідней, 1953; К., 1993), твори Ф. Шіл­лера, Й.-Р. Бехера, М. Андерсена-Нексе та ін. Низка віршів З. стали піснями («Заграли дзвони», «Ти приходиш до мене щоночі», «Ти чудова, як вечір весною» та ін.). Окремі його твори пере­кладено англ., білорус., італ., нім., рос. мовами. У рідному селі З. його імʼям на­звано школу, засн. музей і встановлено бронз. погру­д­дя (1990, скульптор В. Гамаль). 1995 у Києві на будинку на вул. О. Гончара, № 36 від­крито мемор. дошку. На його честь на­звано вулиці у Чернівцях і м. Вижниця (Чернів. обл.); обл. організація НСПУ спільно з громадою Мілієвого 1990 заснувала літ. премію ім. З. Поет став героєм худож. творів В. Бобинського, М. Зерова, М. Івасюка, М. Лазарука, В. Лелека, Б. Мельничука, С. Паращука, М. Сороки та ін.

Завантажити статтю