Захарченко Василь Іванович

ЗАХА́РЧЕНКО Василь Іванович (13. 01. 1936, с. Гутирівка Полтав. р-ну Полтав. обл. — 05. 12. 2018, Черкаси) — прозаїк, публіцист. Член НСПУ (1966; від­новл. 1982). Літ. премії ім. Ю. Яновського (1991, за новелу «Шістнадцять георгіївських кавалерів»), ім. Д. Нитченка (2005), між­нар. укр. премія ім. О. Гірника (2007). Закін. факультет журналістики Київ. університету (1958). Працював за фахом. Від 1969 — у Черкасах. Один із актив. учасників руху шістдесятників. 1972 виключ. із СПУ, 1973 засудж. до 5-ти р. концтаборів. Покара­н­ня від­бував у Перм. обл. (РФ). Ранні оповіда­н­ня З. — про 2-у світову війну та її трагедійне від­лу­н­ня. Він одним із перших в укр. літературі висвітлив явище т. зв. чорних піхотинців — вояків, від­правлених на фронт без форми і майже без­збройних. Наскрізною рисою прози З. є її нац. пафос, реаліз. через художнє осмисле­н­ня про­блем нац. памʼяті, вірності родині–родові–народові, що вперше по­стала у повісті «Стежка» (К., 1968), ідейно-мист. семантика якої типологічно близька семантиці роману «Собор» О. Гончара, ви­даного того ж року. У нац. без­памʼятстві та від­ступництві З. вбачає причину тривалої без­державності України, про що сказав у романах «Великі лови» (ж. «Вітчизна», 1994, № 1–4; К., 2002) та «Прибутні люди» (К., 2004; Державна премія України імені Тараса Шевченка, 1995), створ. на докум. основі про голодомор 1932–33 і політ. ре­пресії 1930–40-х рр. Морал.-етична про­блематика домінує у романах «Міра милосердя» та «Клекіт старого лелеки» (обидва опубл. у однойм. зб., К., 1989; літ. премія ім. А. Головка, 1989). Осн. теми публіцистики З. — укр. державність і держ. статус української мови, нац. пріоритети в освіті.

Завантажити статтю