Зеленін Дмитро Костянтинович

ЗЕЛЕ́НІН Дмитро Костянтинович (Зеленин Дмитрий Кон­стантинович; 21. 10(02. 11). 1878, с. Люк Вʼятської губ., нині Удмуртія, РФ — 31. 08. 1954, Ленінгpaд, нині С.-Петербург) — російський етно­граф, фольклорист, мово­знавець. 1904 закін. Юрʼєв. університет (нині м. Тарту, Естонія). У тому ж році обраний чл. Рос. геогр. товариства. Починаючи з 1-го курсу Університету (1899) у вакац. період здійснював по­їздки у Вʼятську, Уфим., Оренбур., Ко­стром., Моск., Рязан. та ін. губ. для збору діалект., етногр. і фольклор. матеріалу. Після закін. Університету залишений для під­готовки до професор. зва­н­ня. Працював у архівах та музеях Москви і Ко­строми. Перші стат­ті науковця привернули увагу, на одну з них схвал. рецензією від­гукнувся О. Соболевський. 1915 захистив магістер. дис. «Великорус­ские говоры с неорганическим и непереходным смягчением задненебных согласных в связи с течениями позднейшей рус­ской колонизации» (С.-Петербург, 1913). Від 1916 — завідувач кафедри російської мови та словесності Харків. університету. По­єд­нував цю роботу з організацією та описом етногр. фондів у Музеї Слобід. України та Етногр. музеї Харків. істор.-філол. товариства, у діяльності якого брав активну участь. 1924 отримав пропозицію від Р. Траумана та М. Фасмера написати узагальнюючу працю з етно­графії сх.-словʼян. народів для серії «Grundriss der slavischen Philologie und Kulturgeschichte» («Нариси словʼянської філології та історії культури»). 1925 обраний член-кореспондент АН СРСР і завідувач кафедри етно­графії Ленінгр. університету (водночас працював у Ін­ституті етно­графії АН СРСР); 1946 за знач. внесок у роз­виток словʼян. етно­графії — академік Болгар. АН. Уклав «Библио­графический указатель рус­ской этно­графической литературы о внешнем быте народов Рос­сии. 1700–1910 гг.» (С.-Петербург, 1913), під­готував і видав 3 т. «Описания рукописей ученого архива Рус­ского гео­графического общества» (Петро­град, 1914–16), 4-й т. залишився у рукописі через поч. 1-ї світової війни. Ці джерело­знавчі роботи мали важливе значе­н­ня для роз­витку не лише етно­графії, а й діалектології, зокрема лінгвогео­графії. Праця З. «Russische (Ostslavische) Volkskunde» (Berlin; Leipzig, 1927; пере­вид. російською мовою під на­звою «Восточнославянская этно­графия», Москва, 1991) донині залишається найповнішим і най­авторитетнішим описом етно­графії росіян, білорусів та українців. Саме в остан­ніх, на думку З., найкраще описано й ви­вчено етно­графію. За­пропонував концепцію про чотири сх.-словʼян. народи, з яких пн.-рос. і пд.-рос. ві­домі нині під заг. на­звою російські. На під­ставі зафіксов. від­мін­ностей у матеріал. та духов. культурі й діалект. особливостей насел. Пн. і Пд. Росії стверджував, що різниця між ними не менша, ніж між ін. сх. словʼянaми. Ви­окремив пн., пд. та середньорос. говори, що стало заг.-прийнятою нормою у сучас. рос. діалектології. У контекс­ті висвітле­н­ня питань етніч. історії порушив про­блему ролі угро-фін. фактора в етногенезі росіян. Ви­вчав обряди, повʼязані з нар. агрокалендарем, обрядовістю жнивар. циклу (ст. «Східно-словʼянські хліборобські обряди кача­н­ня та пере­ки­да­н­ня по землі» // «Етно­графічний вісник», К., 1927, кн. 5; «“Спасова борода” — східнословʼянський хліборобський обряд жниварський» // там само, 1929, кн. 8). Автор праць із про­блем магіч. функцій мови та мовле­н­ня, мовлен­нєвих і смислових табу. В публікаціях остан­ніх років життя, серед яких — «Про київське походже­н­ня карпатських українців-гуцулів» // «Українська етно­графія» (К., 1958), доводив єд­ність укр. нації на всіх теренах України. Листувався з багатьма укр. науковцями, зокрема О. Курило.

Завантажити статтю