Європейська цивілізація

Визначення і загальна характеристика

ЄВРОПЕ́ЙСЬКА ЦИВІЛІЗА́ЦІЯ — комплекс рис господарської, політичної та духовної культур, що сформувався на території Європейського континенту і поширився у планетарному мас­штабі, особливо на землях колишньої європейської колонізації в Америці. Є. ц. як культурна спадщина — сукупність будівель, доріг, машин, лабораторій, бібліотек, музеїв, інформ. систем, істор. памʼяток тощо, «священ­не камі­н­ня» її храмів, міст і сіл разом зі смислом, уречевленим у предметах культури та живим завдяки пере­дачі істор. досвіду її людей. Європ. культура створ. пере­важно народами індоєвроп. мовної групи, які роз­селилися на континенті і частково засвоїли спадщину доіндоєвроп. насел. (етноси крито-мікен. культури, імовірно, етруски та ін.), від­чули глибокий вплив стародав. серед­земномор. цивілізації (Пере­дня Азія, Єгипет). В історії Є. зберігався поділ на серед­земномор. (спочатку випереджав у роз­витку європ. пів­ніч) та заальпій. (населений пере­важно спадкоємцями «давньоєвроп.» мовної групи — кельти, італіки до пере­селе­н­ня на пів­день, германці, балти, словʼяни та ін.) регіони. У першому більш роз­виненим був малоазій. та балкан. Схід (насамперед грецький), що більше контактував з азій.-афр. вогнищами цивілізації; в нову еру лідерство пере­йшло до Заходу, а потім до заальпій. пів­ночі, гал­льської та германської. Словʼян. схід континенту пере­важно через кочові степові євразій. культури контактував з азій. сходом, але осн. його повʼяза­н­ня все ж були з однотип. аграрно-міською Є. ц. насамперед у її сх.-серед­земномор. варіанті. Велику роль у ви­значен­ні долі народів Є. ц. ві­діграло те, що їх культури роз­вивалися в спіл. річищі християнства. Особливістю Є. ц. як культур. зони залишається її дис­кретність, роз­членованість на етнонац. цілісні регіони, що забезпечило культурно-інформ. різноманітність; християнство різних конфесій як надетнічна релігія, особливо тоді і там, де діяла сакрал.-побут. двомовність, утворювало про­стір, що полегшував взаємодію нац. культур. Особливістю християнства є окремий щодо держ. влади ін­ститут Церкви, наділений функціями нормува­н­ня віро­сповід. та обряд. питань. Не­зважаючи на прагне­н­ня Церкви (подекуди успішні) під­порядкувати собі державу й утворити тоталітарну теократію, загалом історії Є. ц. притаман­на від­носна незалежність віри і влади. Аналогічно складалися стосунки військ. стану і держави, з одного боку, і світу міст, торг.-пром. багатства: врешті-решт виробилася система від­нос. незалежності влади, віри і грошей. Соц. рівновага сприяла роз­витку правових начал, завдяки чому після паді­н­ня Рим. імперії знач. мірою завдяки Церкві збереглася (насамперед у серед­земномор. регіоні) спадщина рим. права. Згодом це при­звело до пере­важа­н­ня системи цін­ностей, в якій чільне місце за­ймають політ. демократія, соціально орієнтована ринк. економіка та нац. державність, мінімально заангажована ідеологічно. Є. ц. як культурно-політ. та екон. система при­стосована до саморегуляції, самокерува­н­ня і завдяки цьому досягла високого рівня технології, інфра­структури, науки, побут., духов. культур. Наука як сфера пошуку істини через доказ рано вивільнилася від домінува­н­ня віри, а з освоє­н­ням пізньосередньовіч. Є. у повному обсязі антич. наук. (насамперед матем.) спадщини автономія зна­н­ня від віри стала повною і пере­росла на духовну емансипацію зна­н­ня та пере­орієнтацію його на екс­перим. основу. В худож. культурі спочатку в давньогрец., а після певного за­стою і в християн. середовищі, особливо на заході і пів­ночі, посилилася від­носна незалежність естет. первня від функціон. ідеол., насамперед реліг., символіки. Якщо в храмах і ритуалах на першому місці — символічні вирази реліг. ідей і їй під­порядковано все інше, то в культовій практиці Є. ц., живописі та арх-рі все більшого і самост. значе­н­ня набула худож.-емоц. складова. Так, з муз. су­проводу служби роз­винулася самост. сфера естет. світос­прийня­т­тя, де інтересам поліфонії та мелодій. роз­витку під­порядковано навіть ритуал. слово. Після Ренесансу і роз­витку гуманізму Церква довго залишалася центр. джерелом худож. культури, але вже використовувала незалежні від неї засоби музики, живопису, театру, архітектури. Від 18 ст. бурхливо роз­вивалися високі жанри світ. культури, що разом з роз­витком екс­перим. науки і промисловості заклали фундаменти сучас. духов. Є. ц. У роз­витку Є. ц. різну роль ві­діграли її регіони, зокрема сх. континентал. регіон Рос. імперії, що утворила на колосал. євразій. просторах своєрідну провінцію європ. культури, яка успадкувала насамперед спадщину візант. «сходу», тобто рим. імпер. спадщину в її сх. варіанті з деспотизмом держ. форм і під­порядкува­н­ням духов. (реліг.) життя самодержав. началу. Претензії рос. націоналізму на особливу «євразій.» цивілізацію завжди прагнули слабості Росії видати за її нац. самобутність, ігноруючи ту об­ставину, що континентал. схід Є. ц. при всій його своєрідності все ж залишався особливо консе­рватив. провінцією європ. цілого. Це зна­йшло вияв у проти­ставлен­ні зх.-європ. рев. і ліберал. гаслу «свобода, рівність, братерство» його рос. консерват. антитези «самодержавство, православʼя, народність». До гуманіст. європ. культури уві­йшли насамперед ті високі здобутки культури Рос. імперії, які виражали духовні страж­да­н­ня і пошуки людини в умовах задушливого і за­стій. деспотизму. Парадоксал. способом комуніст. гасла, що орієнтували су­спільство на пріоритет держ. інтересу, всеохоплюючу роль партії та ідеології марксизму-ленінізму, від­творювали старі рос. консерват. засади.

Україна завдяки своєму геополіт. становищу сполучала сх. Серед­земноморʼя, до якого входить також басейн Чорного м., з Рос. сходом та азій. регіонами; осн. риса її культур. історії — проміжна позиція між польс. та нім. заходом і рос. сходом Є. ц. Сьогодні Є. консолідована не тільки культурно і економічно — «шенгенська» Є. ц. стає також політ. центром, що зберігатиме і роз­виватиме засади європ. цивілізації. Про­блеми, повʼязані з військ. блоком НАТО, є похід. від заг. орієнтацій на європ. чи не європ. тип екон., політ. та духов. роз­витку.

М. В. Попович

Завантажити статтю