ЕНДОСКОПІ́Я (від ендо… і грец. σϰοπἐω — спо­стерігаю, роз­глядаю) — метод візуального дослідже­н­ня порожнин­них органів та порожнин організму за допомогою ендо­скопів — оптичних приладів з освітлювальним при­строєм. Від 19 ст. використовували жорсткі та гнучкі ендо­скопи, нині — фібро­скопи — ендо­скопи з волокон. оптикою. Е. за­стосовують у різних галузях мед. науки, залежно від цього роз­різняють езофаго­скопію (дослідж. стравоходу), гастро­скопію (шлунка), дуодено­скопію (дванадцятипалої кишки), інтестино­скопію (тонкої кишки), колоно­скопію (товстої кишки), ректоромано­скопію (прямої і сигмоподіб. кишок), перитонео­скопію (черев. порожнини), ларинго­скопію (гортані), бронхо­скопію (бронхів), торако­скопію (груд. порожнини), уретро­скопію (сечового ка­налу), ангіо­скопію (судин) та ін. Е. дає можливість оцінити поверх­ню, яку оглядають, ви­значити характер і глибину хворобливих змін (запале­н­ня, пухлини), а також зі­брати матеріал для мікро­скопіч. дослідже­н­ня; вона зробила можливим місцевий лікув. вплив, зокрема хірургічний. Її використовують також по­вторно з метою контролю ефективності лікува­н­ня. Перед­умовами проведе­н­ня Е. є контроль системи згорта­н­ня крові, стану серц.-судин. та дихал. систем.