Епігонство

ЕПІГО́НСТВО (від грец. ἐπίγονος - народжений опісля, нащадок) — механічне наслідування традиційним художнім прийомом певного стилю, використання у творах актуальних у минулому сюжетів, конфліктів, ідей, принципів і методів мистецьких шкіл, наукових чи ідейних течій в історично змінених обставинах; діяльність епігона. У грец. міфології епігонами називали синів семи вождів, які через 10 р. після поразки своїх батьків повторили похід проти м. Фіви і захопили його («Семеро проти Фів»). Е. завдає шкоди літературі, оскільки призводить до худож. застою, розмиває естет. критерії, намагається замінити справжні худож. вартості ерзац-продуктами; водночас є паразитичним, оскільки живиться за рахунок чужих ідей. Як явище Е. існує віддавна, однак саме поняття «Е.» почали усвідомлювати порівняно пізно — здебільшого в епоху романтизму, коли постала і естетично утвердилася необхідність яскравої твор. самобутності. Зразки Е. найчастіше виникають у фарватері літ. напрямів, шкіл або ж як наслідування творчості великих майстрів. Теор. проблема Е. пов’яз. із ширшою проблемою співвідношення традиції та новаторства. Оскільки творчість будь-якого митця нового часу є лише ланкою, окремим етапом у довгому ланцюгу худож. розвитку, то вона має, як правило, генет. зв’язки з творчістю попередників і наступників. Діалектика цих зв’язків складна й неоднозначна, засвідчує, що абсолют. новизни як такої в мистецтві не існує. Однак зловживання досягнутими здобутками, їх сліпе копіювання призводить до занепаду і виродження мистецтва, до припинення худож. еволюції. Тільки власне осягнення дійсності, своє бачення реал. співвідношень людського буття, хист, фантазія, натхнення спроможні уберегти митця (надто молодого) від сили тяжіння певного мист. явища або визнаного, впливового майстра. З ін. боку, плодотвор. ґрунтом Е. стає не тільки слабкість твор. імпульсів та незрілість таланту, незрідка Е. виникає унаслідок вихолощення, тривіалізації ідей, що перестають бути суголосними своєму часові і перетворюються на віджилі канони й догми, які штучно підтримують певні сусп. кола з метою повернути блиск втраченим ідолам чи ідеалам, напр., лицар. романи 16–17 ст., популярність яких висміяв іспан. письменник М. де Сервантес у романі «El Ingenioso Hidalgo Don Quijote de la Mancha» («Кмітливий ідальго Дон Кіхот із Ла-Манчі», 1605–15), або франц. романи часів Імперії, витримані в дусі «шаленого романтизму», що стали об’єктом пародії О. де Бальзака «Olympia ou les Vengeances romaines» («Олімпія, або Римська помста»), включеної до роману «La muse du département» («Провінційна муза», 1843). Не останню роль відіграє гонитва за літ. модою, намагання догодити читачам, забезпечити неодмінний успіх у широкої аудиторії (характер. приклад — масова літ-ра). Інколи епігон. характер можуть мати цілі літ. епохи, школи, течії або жанри, як-от: рим. період давньогрец. літ-ри, коли прагнули якомога точніше відтворювати ідеї та форми класич. доби (аттикізм), середньовіч. придвор. епос у Німеччині (Р. фон Емс, К. фон Вюрцбурґ та ін.), післяшіллерів. героїчно-патетична «ямбічна» драма, яка до оскомини розробляла одні й ті ж істор. сюжети (Г.-Й. фон Коллін, Е. Вільденбрух, Е. Раупах), готич. роман в Англії, що переспівував мотиви середньовіч. лицар. романів, додавши їм «макабристського» забарвлення і місц. колориту (Г. Волпол, А. Радкліф, М.-Ґ. Льюїс), епігони рос. романтизму (поезія В. Бенедиктова, драми Н. Кукольника), мюнхен. гурток поетів, утвор. навколо бавар. короля Максиміліана II (Е. фон Ґайбель, П. Гайзе та ін.), що прагнув відродити тенденції ваймар. класицизму, зокрема започатков. А. фон Платеном культ Італії. Явища Е. можуть виникати не тільки при наслідуванні «заг. стилю» і жанр. форм домінуючих літ. напрямів і течій, але й при намаганні відтворити індивід. особливості твор. манери того чи ін. митця: т. зв. ґонґоризм, або культеранізм в Іспанії 17 ст., в’їдливо висміяний Ф. Кеведо, який по-епігонськи копіював преціозність лексики, формал. витонченість, елітарність стилю Л. де Ґонґори; маринізм в Італії, що викликав у послідовників Дж. Маріно характерні мотиви галантно-ерот. гедонізму; генерація польс. романтиків-епігонів трьох великих поетів-пророків А. Міцкевича, Ю. Словацького і З. Красіньського, й наступна генерація епігонів (С. Надсон — епігон М. Некрасова; епігони Г. фон Гофманнсталя або Р.-М. Рільке в Австрії та Німеччині; група поетів, що гуртувалися навколо С. Ґеорґе; епігони рос. символізму тощо). З деякими застереженнями можна стверджувати, що майже кожен видатний талант має «кортеж» епігонів, які ніколи не досягають його мист. рівня. Так, після великого успіху оповідань А. Чехова, в його стилі почали писати Б. Лазаревський та ін., однак їхнім творам судилося досить «коротке дихання». У літературі 20 ст. неодноразово були спроби писати романи «під Гемінґвея», «під Ремарка», але всі вони залишилися лише блідими копіями. Інколи джерелами Е. ставали окремі твори, що здобули особливу читацьку прихильність, напр., численні наслідування роману Д. Дефо «Robinson Crusoe» («Робінзон Крузо», 1719) — робінзонада. Відомі й приклади автоепігонства, коли митець, відкривши один раз якусь довершену модель, намагається знову і знову експлуатувати її (приміром, О. Дюма-батько або М. Загоскін). Е. зумовлене не тільки суб’єктив., але й об’єктив. причинами, оскільки всякий твор. акт, хай навіть і підсвідомо, підпорядков. певним ідей., етич., худож. принципам і детермінується такими поняттями, як сусп. ідеал, морал. закон, естет. норма, які виробляються кожною добою і є, як правило, сусп. набутком багатьох митців, навіть багатьох поколінь. Однак худож. свідомість людства характеризується не тільки своєю єдністю, але й невичерпною багатоманітністю проявів і форм. Коливання маятника поміж такими полюсами, як «повторюваність» — «неповторність» на різних етапах літ. розвитку буває різним, але воно невпинне.

В укр. літературі Е. з’являлося у вигляді псевдонар. поезії, що прагнула імітувати високі зразки нар. творчості. Бракувало самобутності та органічності й укр. класицизму, який, на думку Д. Чижевського, був «неповним», і багато жанрів якого (іроїчно-комічна поема, травестована ода) мали відверто епігон. характер. Зокрема, вся т. зв. котляревщина («Горпинида, або Вхопленая Прозерпіна» П. Білецького-Носенка, «Жабомишодраківка» К. Думитрашка, «Вовкулака» С. Александрова та ін.) була результатом епігон. наслідування поеми «Енеїда» І. Котляревського. Немало епігон. спроб породила поезія Т. Шевченка, вплив якої на сучасників і їхніх наступників був настільки відчутним та всеосяжним, що його не змогли цілком уникнути навіть М. Куліш і Ю. Федькович. Про епігонів Шевченка, що не раз «рвали кайдани», віщували «волю», однак не мали поет. сили й глибини Кобзаревого слова, іронічно писав І. Франко. Риси Е. відзначив у ліриці представників «Молодої музи» О. Луцького та С. Чарнецького укр. критик М. Мочульський, підкресливши їхню залежність від польс. поетів-модерністів К. Тетмайєра, Л. Стаффа, Я. Каспровича і не в останню чергу від І. Франка.

Е. має місце не тільки в літературі, але й ін. видах мистецтва, зокрема в малярстві, музиці.

Розмір шрифту

Епігонство

Рекомендована література

Інформація про статтю