Епігонство

ЕПІГО́НСТВО (від грец. ἐπίγονος - народжений опісля, нащадок) — механічне наслідува­н­ня традиційним художнім при­йомом певного стилю, викори­ста­н­ня у творах актуальних у минулому сюжетів, конфліктів, ідей, принципів і методів мистецьких шкіл, наукових чи ідейних течій в історично змінених об­ставинах; діяльність епігона. У грец. міфології епігонами називали синів семи вождів, які через 10 р. після поразки своїх батьків по­вторили похід проти м. Фіви і захопили його («Семеро проти Фів»). Е. завдає шкоди літературі, оскільки призводить до худож. за­стою, роз­миває естет. критерії, намагається замінити справжні худож. вартості ерзац-продуктами; водночас є паразитичним, оскільки живиться за рахунок чужих ідей. Як явище Е. існує від­давна, однак саме поня­т­тя «Е.» почали усві­домлювати порівняно пізно — здебільшого в епоху романтизму, коли по­стала і естетично утвердилася необхідність яскравої твор. самобутності. Зразки Е. найчастіше виникають у фарватері літ. напрямів, шкіл або ж як наслідува­н­ня творчості великих майстрів. Теор. про­блема Е. повʼяз. із ширшою про­блемою спів­від­ноше­н­ня традиції та новаторства. Оскільки творчість будь-якого митця нового часу є лише ланкою, окремим етапом у довгому ланцюгу худож. роз­витку, то вона має, як правило, генет. звʼязки з творчістю попередників і на­ступників. Діалектика цих звʼязків складна й неодно­значна, засвідчує, що абсолют. новизни як такої в мистецтві не існує. Однак зло­вжива­н­ня досягнутими здобутками, їх сліпе копіюва­н­ня призводить до занепаду і виродже­н­ня мистецтва, до припине­н­ня худож. еволюції. Тільки власне осягне­н­ня дійсності, своє баче­н­ня реал. спів­від­ношень людського буття, хист, фантазія, натхне­н­ня спроможні уберегти митця (надто молодого) від сили тяжі­н­ня певного мист. явища або ви­знаного, впливового майстра. З ін. боку, плодотвор. ґрунтом Е. стає не тільки слабкість твор. імпульсів та не­зрілість таланту, незрідка Е. виникає унаслідок вихолоще­н­ня, тривіалізації ідей, що пере­стають бути суголосними своєму часові і пере­творюються на віджилі канони й догми, які штучно під­тримують певні сусп. кола з метою повернути блиск втраченим ідолам чи ідеалам, напр., лицар. романи 16–17 ст., популярність яких висміяв іспан. письмен­ник М. де Сервантес у романі «El Ingenioso Hidalgo Don Quijote de la Mancha» («Кмітливий ідальго Дон Кіхот із Ла-Манчі», 1605–15), або франц. романи часів Імперії, витримані в дусі «шаленого романтизму», що стали обʼєктом пародії О. де Бальзака «Olympia ou les Vengeances romaines» («Олімпія, або Римська помста»), включеної до роману «La muse du département» («Провінційна муза», 1843). Не остан­ню роль ві­ді­грає гонитва за літ. модою, намага­н­ня догодити читачам, забезпечити неодмін­ний успіх у широкої аудиторії (характер. приклад — масова літ-ра). Інколи епігон. характер можуть мати цілі літ. епохи, школи, течії або жанри, як-от: рим. період давньогрец. літ-ри, коли прагнули якомога точніше від­творювати ідеї та форми класич. доби (ат­тикізм), середньовіч. придвор. епос у Німеч­чині (Р. фон Емс, К. фон Вюрцбурґ та ін.), післяшіл­лерів. героїчно-патетична «ямбічна» драма, яка до оскомини роз­робляла одні й ті ж істор. сюжети (Г.-Й. фон Кол­лін, Е. Вільденбрух, Е. Раупах), готич. роман в Англії, що пере­співував мотиви середньовіч. лицар. романів, додавши їм «макабристського» забарвле­н­ня і місц. колориту (Г. Волпол, А. Радкліф, М.-Ґ. Льюїс), епігони рос. романтизму (поезія В. Бенедиктова, драми Н. Кукольника), мюнхен. гурток поетів, утвор. навколо бавар. короля Максиміліана II (Е. фон Ґайбель, П. Гайзе та ін.), що прагнув від­родити тенденції ва­ймар. класицизму, зокрема започатков. А. фон Платеном культ Італії. Явища Е. можуть виникати не тільки при наслідуван­ні «заг. стилю» і жанр. форм домінуючих літ. напрямів і течій, але й при намаган­ні від­творити індивід. особливості твор. манери того чи ін. митця: т. зв. ґонґоризм, або культеранізм в Іспанії 17 ст., вʼїдливо висміяний Ф. Кеведо, який по-епігонськи копіював преціозність лексики, формал. витонченість, елітарність стилю Л. де Ґонґори; маринізм в Італії, що викликав у послідовників Дж. Маріно характерні мотиви галантно-ерот. гедонізму; генерація польс. романтиків-епігонів трьох великих поетів-пророків А. Міцкевича, Ю. Словацького і З. Красіньського, й на­ступна генерація епігонів (С. Надсон — епігон М. Некрасова; епігони Г. фон Гофман­н­сталя або Р.-М. Рільке в Австрії та Німеч­чині; група поетів, що гуртувалися навколо С. Ґеорґе; епігони рос. символізму тощо). З деякими за­стереже­н­нями можна стверджувати, що майже кожен видатний талант має «кортеж» епігонів, які ніколи не досягають його мист. рівня. Так, після великого успіху оповідань А. Чехова, в його стилі почали писати Б. Лазаревський та ін., однак їхнім творам судилося досить «коротке диха­н­ня». У літературі 20 ст. неодноразово були спроби писати романи «під Гемінґвея», «під Ремарка», але всі вони залишилися лише блідими копіями. Інколи джерелами Е. ставали окремі твори, що здобули особливу читацьку прихильність, напр., числен­ні наслідува­н­ня роману Д. Дефо «Robinson Crusoe» («Робінзон Крузо», 1719) — робінзонада. Ві­домі й приклади автоепігонства, коли митець, від­кривши один раз якусь довершену модель, намагається знову і знову екс­плуатувати її (приміром, О. Дюма-батько або М. Загоскін). Е. зумовлене не тільки субʼєктив., але й обʼєктив. причинами, оскільки всякий твор. акт, хай навіть і під­сві­домо, під­порядков. певним ідей., етич., худож. принципам і детермінується такими поня­т­тями, як сусп. ідеал, морал. закон, естет. норма, які виробляються кожною добою і є, як правило, сусп. набутком багатьох митців, навіть багатьох поколінь. Однак худож. сві­домість людства характеризується не тільки своєю єд­ністю, але й невичерпною багатоманітністю проявів і форм. Колива­н­ня маятника поміж такими полюсами, як «по­вторюваність» — «непо­вторність» на різних етапах літ. роз­витку буває різним, але воно невпин­не.

В укр. літературі Е. зʼявлялося у ви­гляді псевдонар. поезії, що прагнула імітувати високі зразки нар. творчості. Бракувало самобутності та органічності й укр. класицизму, який, на думку Д. Чижевського, був «неповним», і багато жанрів якого (іроїчно-комічна поема, травестована ода) мали від­верто епігон. характер. Зокрема, вся т. зв. котляревщина («Горпинида, або Вхопленая Прозерпіна» П. Білецького-Носенка, «Жабомишодраківка» К. Думитрашка, «Вовкулака» С. Александрова та ін.) була результатом епігон. наслідува­н­ня поеми «Енеїда» І. Котляревського. Немало епігон. спроб породила поезія Т. Шевченка, вплив якої на сучасників і їхніх на­ступників був на­стільки від­чутним та все­осяжним, що його не змогли цілком уникнути навіть М. Куліш і Ю. Федькович. Про епігонів Шевченка, що не раз «рвали кай­дани», віщували «волю», однак не мали поет. сили й глибини Кобзаревого слова, іронічно писав І. Франко. Риси Е. від­значив у ліриці пред­ставників «Молодої музи» О. Луцького та С. Чарнецького укр. критик М. Мочульський, під­кресливши їхню залежність від польс. поетів-модерністів К. Тетмайєра, Л. Стаф­фа, Я. Кас­провича і не в остан­ню чергу від І. Франка.

Е. має місце не тільки в літературі, але й ін. видах мистецтва, зокрема в малярстві, музиці.

Завантажити статтю