Екологічна свідомість

ЕКОЛОГІ́ЧНА СВІДО́МІСТЬ — одне з ключових понять екологічної психології, що означає вищий рівень психічного від­ображе­н­ня природного, штучного, соціального середовища та внутрішнього світу людини, саморегуляцію даного від­ображе­н­ня та усві­домле­н­ня місця і ролі людини у реальному сві- ті. Е. с. від­різняється від сві­домості як такої тим, що вона насичена екол. змістом і є сукупністю екол. уявлень, які формують субʼєктивне від­ноше­н­ня людини перш за все до природ. середовища. Від 1980-х рр. процеси формува­н­ня і прояву Е. с. стали предметом особливої уваги су­спільства на заг. тлі усві­домле­н­ня загостре­н­ня та глобалізації екол. про­блем і неможливості їх виріше­н­ня в рамках домінуючої антропоцентрич. сві­домості (див. Антропоцентризм). Феномен Е. с. зна­йшов від­ображе­н­ня у теор. і практич. дослідж. багатьох наук (педагогіки, су­спільство­знавства, психології, соц. екології та ін.) і став основою формува­н­ня нових наук. дисциплін. Так, індивід. та групова Е. с. в її онто-, соціогенет. й функціонал. аспектах стала предметом ви­вче­н­ня окремого напряму психології, що сформувався в 1990-х рр. у рос. і вітчизн. психології на базі екол. під­ходу — психології екол. сві­домості (екол. психології). Основу категоріал. апарату екол. психології складають поня­т­тя «Е. с.», «середовище» та «психол. впливи». З огляду на неодно­значність теор. під­ходів і базових систем цін­ностей, існують певні роз­біжності у ви­значен­ні поня­т­тя « Е. с.» та його змістов. частини; у процесі становле­н­ня пере­буває і сама наука про неї. Е. с. проявляється в результаті взаємодії індивідів та груп людей з природ. довкі­л­лям, тому обʼєктом дослідж. екол. психології ви­ступають антропоекол. системи, тобто стійкі сукупності звʼязків між людським су­спільством або його окремими, від­носно самост. частинами та природ. довкі­л­лям. Поряд із ви­значе­н­ням індикаторів та удосконале­н­ням методології діагностики Е. с. ключовими напрямами її ви­вче­н­ня є аналіз механізмів формува­н­ня, роз­витку і функціонува­н­ня у процесі онто- та соціогенезу, аналіз типології індивід. і групової Е. с., ви­значе­н­ня закономірностей і психол. особливостей взаємодії людини з довкі­л­лям та ін. У структурі Е. с. роз­різняють перцептив. (сприйня­т­тя навколиш. природ., соц., штуч. і внутр. середовищ), когнітив. (псих. від­ображе­н­ня середовища), емотив. (ставле­н­ня до середовища) та конатив. (самоусві­домле­н­ня, саморегуляція та стратегії поведінки і взаємодії з середовищем) компоненти. Залежно від прояву на­званих компонентів виділяють три осн. типи Е. с.: антропоцентрич. (ігнорува­н­ня закономірностей роз­витку природ. систем і прагне­н­ня повністю під­корити природу потребам людини), біо-, або природоцентрич. (во­звеличе­н­ня значе­н­ня природи, нівелюва­н­ня потреб людини й пониже­н­ня її статусу до звич. елемента природ. систем) та екоцентрич. (домінува­н­ня уявлень про взаємозалежність людського роз­витку від природ. середовища та прагне­н­ня до гармоній. роз­витку людини і су­спільства в рамках невиснажливого викори­ста­н­ня природ. ресурсів). Е. с. формується й роз­вивається під впливом соц. процесів, а також змін у системах цін­ностей, тому на практиці значно частіше зу­стрічаються типи Е. с., носії якої по­єд­нують характеристики кількох типів сві­домості. Формува­н­ня екоцентрич. Е. с. — одне із ключових зав­дань діяльності різноманіт. сусп. ін­ститутів, зокрема освіт. установ і громад. організацій.

Вітчизн. екол. психологія пере­буває на етапі становле­н­ня, а її роз­виток знач. мірою повʼязаний з ви­вче­н­ням психол. наслідків аварії на ЧАЕС (В. Скребець, С. Яковенко, В. Панок та ін.). Різні аспекти Е. с. є предметом дослідж. Лаб. екол. психології Ін­ституту психології АПНУ (кер. — Ю. Швалб).

Завантажити статтю