Екологічний рух
ЕКОЛОГІ́ЧНИЙ РУХ — діяльність громадян та громадських організацій, спрямована на збереження довкілля, запобігання деградації природи, зростанню екологічних ризиків, зниженню якості життя; інституалізація дій на захист природи. У його становленні умовно виділяють 2 етапи: природоохорон. (поч. — 50-і pp. 20 ст.) і сучас. — екол. (від 60-х pp. 20 ст.). Прихильниками природоохорон. руху були письменники, вчені, митці, громад. діячі, які вбачали в природі джерело гармонії і стабільності, здатне протистояти руйнівній силі індустріалізації, що стрімко змінювала навколиш. світ на межі 19–20 ст. На цьому етапі започатковано створення природоохорон. організацій у Європі (Голланд. асоц. захисту птахів, Товариство сприяння природ. заповідникам, Нім. федерація захисту рідної землі, Данська асоц. охорони навколиш. природ. середовища та ін.), які спрямовували зусилля на збереження природно-культур. спадщини своїх країн, сприяли організації перших нац. природ. парків, брали участь в ухваленні природоохорон. законодавства. Діяльність нац. організацій і т-в з охорони природи створила передумови для інтернаціоналізації природоохорон. руху. Характер. рисою першого етапу стало намагання зберегти природу, не піддаючи сумніву існуючі суспільно-політ. лад і екон. устрій. На другому етапі Е. р. увагу зосереджено переважно на проблемах забруднення води, повітря, ґрунтів, наслідках розвитку ВПК, ядер. енергетики тощо. Він став виразником занепокоєння широких верств насел. якістю життя у розвинених пром. країнах. Цьому етапу, на відміну від першого, властиві масовість та критичне ставлення до домінуючих ідеол. доктрин зх. суспільства, які ґрунтуються на інструменталізації природи, необмеженому екон. зростанні, заохоченні споживання тощо. У 60-х рр. 20 ст. відбулися, з одного боку, трансформація природоохорон. руху у рух на захист усього довкілля; з ін. — його поділ на природоохорон. рух і рух за якість довкілля й життя людей. Ці дві потужні гілки відносно автономні, але тісно взаємодіють між собою. Ідеол. основою сучас. Е. р. стала нова екол. парадигма, яка поставила під сумнів надбання НТП й екон. зростання. Символіч. датою становлення сучас. Е. р. вважають відзначення першого Дня Землі (квітень 1970). Е. р. — одна з ланок т. зв. нових соц. рухів, становлення яких у зх. суспільстві припало на 60-і рр. 20 ст. Крім того, стурбованість екол. проблематикою виявили представники ін. соц. рухів — пацифіст., жін., за права людини, молодіж., студент. тощо. Від 70-х рр. Е. р. став глобал. феноменом. Він не лише сприяв розв’язанню локал. екол. проблем, а й почав значно впливати на міжнар. екол. політику (участь у конф. і форумах та лобіювання міжнар. екол. законодавства тощо). Сучас. Е. р. вирізняється багатоманітністю форм об’єднання громадян, розмаїттям світогляд. орієнтирів і культур. засад, поставлених цілей і способів їх досягнення, масштабністю дій і чисельністю учасників, правовим статусом. У ньому виділяють 2 осн. тенденції: поміркований, або реформістський, та радикал., або альтернатив., Е. р. Поміркований розвивається в заг.-політ. руслі суспільства і не ставить за мету кардинально змінити сусп. лад чи світ. порядок загалом. Його представники вважають доцільним розв’язання проблем довкілля шляхом удосконалення законодавства чи реформування процедур ухвалення рішень у сфері екол. політики, діяльності впроваджувал. організацій і сусп. інституцій, просвіти. Представники альтернатив. Е. р. наполягають на радикал. змінах у філософії й практиці взаємодії людини з природою, у сусп. і політ. відносинах для розв’язання екол. проблем, їх не задовольняють поступові демократ. зміни та компроміси. Вони пропонують такі моделі нового політ. і екон. устрою, у яких задоволення базових потреб людини не супроводжувалося б катастрофіч. руйнацією природи (напр., біорегіони, екокомуни).
Т. В. Гардашук
Екологічний рух в Україні . Найпоширенішою серед науковців є триетапна класифікація його розвитку. Перший етап датують 1960-ми — 1-ю пол. 1980-х рр. і визначають як пасивний, оскільки природоохорон. діяльністю займалися лише поодинокі групи активістів, які організовували екол. експедиції та ін. природоохоронні акції. Від серед. 1970-х рр. виникали природоохоронні краєзнавчі організації, проте усі вони мали офіц., проуряд. характер. Початок другого (актив.) етапу Е. р. пов’язують з погіршенням стану довкілля в Україні внаслідок аварії на ЧАЕС. У цей період значно збільшилася кількість екол. організацій (переважно неуряд.), посилилася політизація Е. р., поширилася практика проведення мітингів і демонстрацій, блокування робіт на екологічно шкідливих об’єктах. На третьому етапі (від поч. 1990-х рр.) Е. р. набув нових форм, що пов’язано з першими законодав. актами ВР України після здобуття Україною незалежності, зокрема з Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991). У цей час проголошено нову стратегію природокористування та здійснення контролю за забезпеченням екол. суверенітету. На сучас. етапі осн. напрямами діяльності екол. організацій є природоохоронна активність (боротьба з браконьєрством, забрудненням довкілля, проведення заходів з очищення територій), громад. контроль дотримання природоохорон. законодавства, організація акцій протесту, участь у формуванні та реалізації держ. політики, просвітн. робота. Серед найвпливовіших екол. організацій в Україні — Національний екологічний центр України, «Зелений світ» Українська екологічна асоціація, Ботанічне товариство Українське, Охорони природи Українське товариство, Всеукр. екол. ліга, «Ґрінпіс», Всеукр. дит. спілка «Екол. варта», Укр. екол. спілка «Врятуватись від Чорнобилів», «Мама–86», Всеукр. благодій. фонд «Паросток». Від 1991 функціонує Партія зелених України. Діють також регіонал. громад. організації (Київ. екол.-культур. центр, «Зелений рух Донбасу» у м. Горлівка Донец. обл., «Екосфера» в Ужгороді). Останнім часом існує тенденція до об’єднання організацій в асоц., робочі групи тощо (Робоча група з питань глобал. зміни клімату, Асоц. карпат. екол. неуряд. організацій). Для сприяння налагодженню співпраці уряд. і неуряд. природоохорон. організацій при Міністерстві екології та природ. ресурсів України засн. Громад. раду. Подальшому розвитку Е. р. сприяє ратифікація Україною 1999 Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля. Започатковано щорічні Всеукр. конф. екол. громадськості, 2003 у Києві проведено 5-у Всеєвроп. конф. міністрів довкілля. Осн. тенденції Е. р. висвітлюють період. вид., зокрема г. «Зелений світ», «Екологічна газета», ж. «Рідна природа», «Екологічний вісник», «Екологія та ноосферологія» та ін.
М. М. Хомляк
Рекомендована література
- Глобальная экологическая проблема. Москва, 1988;
- Баньковская С. П. Инвайронментальная социология. Рига, 1991;
- R. Dalton. The Green Rainbow: Environmental Groups in Western Europe. New Hawen; London, 1994;
- Гардашук Т. В. Екологічна політика та екологічний рух: сучасний контекст. К., 2000;
- Її ж. Концептуальні параметри екологізму. К., 2005.
- Хилько М. Екологічна політика. К., 1999;
- Громадська екоініціатива. К., 1999;
- Васюта О. А., Васюта С. І., Філіпчук Г. Г. Екологічна політика: національні та глобальні рівні: У 4 т. Т. 3. Чц., 2004.
Завантажити статтю
