Економічна ефективність

Визначення і загальна характеристика

ЕКОНОМІ́ЧНА ЕФЕКТИ́ВНІСТЬ — результативність економічної системи, виражена у спів­від­ношен­ні корисних кінцевих результатів її функціонува­н­ня до витрачених ресурсів. Е. е. як інтегральний показник ефективності на різних рівнях економічної системи є під­сумковою характеристикою функціонува­н­ня національної економіки. Головний критерій соціально-економічної ефективності — міра задоволе­н­ня кінцевих потреб су­спільства і, перед­усім, потреб, повʼязаних із роз­витком людської особи. Соціально-економічна ефективність має та економічна система, яка найбільшою мірою забезпечує задоволе­н­ня різноманітних потреб людей (матеріал., соціальних, духовних) і гарантує високий рівень та якість життя. Основою такої ефективності слугує оптимальний роз­поділ наявних у су­спільстві ресурсів між галузями, секторами і сферами національної економіки.

Ефективність економічної системи

Ефективність економічної системи залежить від ефективності виробництва, соціальної сфери (систем освіти, охорони здоровʼя, культури), державного управлі­н­ня, яку ви­значають спів­від­ноше­н­ням отриманих результатів до витрат і вимірюють сукупністю кількісних показників. Для вимірюва­н­ня ефективності виробництва використовують показники продуктивності праці, фондовід­дачі, рентабельності, окупності та ін. За їх допомогою зі­ставляють різні варіанти роз­витку виробництва, роз­вʼяза­н­ня його структур. про­блем. Вимірюва­н­ня ефективності соціальної сфери вимагає викори­ста­н­ня особливо якісних показників роз­витку кожної із галузей цієї сфери. Для державної сфери необхідні спеціальні критерії від­повід­ності витрат і результатів діяльності держави вимогам су­спільства. Ефективність виробництва складається з ефективності усіх під­приємств, у свою чергу, ефективність під­приємства характеризується виробництвом товару чи послуг з найменшими витратами. Вона полягає у його спроможності виробляти максимальний обсяг продукції прийнятної якості з мінімальними затратами і продавати цю продукцію з найменшими витратами. Е. е. під­приємства, на від­міну від технічної ефективності, залежить від того, на­скільки його продукція від­повід­ає вимогам ринку, запитам споживачів. Однією із важливих складових ефективності економічної системи є економічна ефективність інвестицій.

Економічна ефективність в Україні у 2000-х роках

Табл. Рентабельність всієї діяльності у 2003–07

2003–07 на під­приємства реального сектору припадало бл. 80 % усіх витрат діяльності з тенденцією до зниже­н­ня на 4,7 від­соткового пункта (в. п.), а їхня частка у формуван­ні чистого прибутку сут­тєво зросла — з 48,5 у 2003 до 81,7 % у 2005 й знизилася до 64,4 % у 2007. Покраще­н­ня загальної фінансової ситуації під­приємств реального сектору стало головним чин­ником під­вище­н­ня прибутковості (ефективності) національної економіки загалом. Середній рівень рентабельності української промисловості 2003–07 сут­тєво змінився — з 0,1 % у 2003 (стану, коли собівартість фактично дорівнювала продажам) до 2,9 % у 2005 та 3,1 % у 2007. Рентабельність промисловості збільшилася на 3,0 в. п. При цьому найбільш значні позитивні зміни спо­стерігалися у добувній промисловості, де рентабельність зросла на 10,3 в. п.: з 2,9 до 7,4 %. Водночас динаміка та абсолютні значе­н­ня рентабельності пере­робних під­приємств значно від­ставали від рентабельності видобувних під­приємств. Прибутковість пере­робної промисловості змінилася на 2,1 в. п. і становила у 2007 3,1 % (як і промисловості загалом).

За даними Держ­ком­стату України, до успішних видів промислової діяльності 2007 належали: видобува­н­ня не­енергетичних матеріалів (їхня рентабельність зросла на 13,2 в. п. і знаходилася на рівні 13,7 %), целюлозно-паперова промисловість та видавнича справа, де ці показники становили, від­повід­но, 0,4 в. п. і 2,0 %, металургія та обробле­н­ня металів (1,9 в. п. і 5,3 %), видобува­н­ня енергетичних матеріалів (на 7,3 в. п. — з 4,6 до 2,7 %), харч. пром-сть та пере­робле­н­ня с.-г. продукції (на 1,6 в. п.), хімічна і нафтохімічна галузі промисловості (на 0,2 в. п.), виробництво ін. неметалевих мінеральних виробів (на 5,9 в. п.), машинобудува­н­ня (на 2,9 в. п.). Позитивні зміни від­булися й у виробництві електро­енергії, газу та води, де рівень рентабельності збільшився на 2,9 в. п., що дало змогу подолати збитковість цього сектору промисловості. Скори­ставшись зро­ста­н­ням споживчого та інвестиційного попиту і не­зважаючи на стрімке зро­ста­н­ня імпорту, ці виробництва не тільки нарощували випуск товарів, а й покращували фінансові показники (лише легка пром-сть залишалась хронічно збитковою). У середньому рентабельність всієї діяльності у реальному секторі економіки не пере­вищував 3,6 % і знаходився помітно нижче звичайної комерційної ставки за банківські кредити, що сут­тєво обмежує можливості роз­витку під­приємств. Особливу роль у забезпечен­ні прибутковості бізнесу ві­ді­грає рух витрат виробництва. Від­окремле­н­ня цієї частини вартості практично по­стійно дається взнаки у реальному від­творен­ні товарів. Питома вага витрат складових промисловості у загальних витратах промислової діяльності досить стала: частка витрат добувної промисловості коливалась у межах 8,8–9,0 %, обробної промисловості — 72,9–77,5 %, виробництва електро­енергії, газу та води — 13,7–18,1 %.

Виявом погірше­н­ня якісних показників зро­ста­н­ня Е. е. було послабле­н­ня пер­спектив пере­ходу економіки України до ін­новаційного типу роз­витку, оскільки пі­дірвано галузі, здатні транс­формувати ін­новації у продукцію кінцевого спожива­н­ня. Низький ін­новац.-технологічний рівень виробництва впливає навіть на таку, здавалося б, успішну галузь, як металургія. Станом на 2009, дані з її роз­витку свідчать, що у господарських структур, які склалися в країні, не існує до­статньої економічної (ринкової) мотивації для виріше­н­ня зав­дань технологічної та структурної модернізації виробництва, формува­н­ня та освоє­н­ня нових товарних ринків. Має місце й слабкість або від­сутність вітчизняних субʼєктів господарюва­н­ня, здатних у необхідних мас­штабах вирішувати зав­да­н­ня структурної диверсифікації національного промислового виробництва. Негативні тенденції у сфері Е. е. склалися через те, що сформований в Україні національний ринок недосконалий, не всі ринковій ін­ститути мають адекватний ступінь роз­витку, інвестиційний клімат вимагає покраще­н­ня. Більшість про­блем у сфері ефективності української економіки об­умовлені слабкістю ін­ститутів влади, від­сутністю необхідної політичної волі до створе­н­ня дійсно ефективної ринкової економіки та формува­н­ня демократичного устрою. Недо­статня професійність, необі­знаність та неви­значеність у прийнят­ті рішень, без­діяльність при їх виконан­ні на різних щаблях державної влади, зли­т­тя остан­ньої з фінансовим і приватнопід­приємницьким середовищем пере­творилися на звичне явище у системі управлі­н­ня. Все це негативно впливає на роз­виток економіки й вимагає дієвих заходів щодо під­вище­н­ня її ефективності.

Літ.: Економіка України: стратегія і політика довго­строкового роз­витку. 2003; Стратегія економічного і соціального роз­витку України (2004–2015 роки) «Шляхом Європейської інтеграції». 2004; Діяльність під­приємств — субʼєктів під­приємницької діяльності 2005: Статист. зб. Ч. 1. 2006; Україна в 2006 році: внутрішнє і зовнішнє становище та пер­спективи роз­витку. 2007; Діяльність під­приємств — субʼєктів під­приємницької діяльності 2007: Статист. зб. Ч. 1. 2008 (усі — Київ).

С. І. Киреєв

Завантажити статтю