Екстремізм

Визначення і загальна характеристика

ЕКСТРЕМІ́ЗМ (від лат. extremus — крайній) — схильність до крайніх поглядів, дій і заходів. Оцінювання тих чи інших дій як екстремістських доволі суб’єктивне та може відрізнятися у різних цивілізацій, країн, етносів, суспільних груп або прошарків населення. Його здійснюють, виходячи з прийнятих у суспільстві політичних, моральних, етичних норм, а також допустимих меж відхилення. В ідеологічній сфері Е. проявляється у сповіданні людиноненависницьких поглядів та ідей, реалізація яких може призвести до розвитку нестабільності у суспільстві та соціальних катастроф. При цьому категорично заборонено будь-яке вільнодумство, жорстко регламентована система політичних і релігійних поглядів, етичних і моральних норм, нав’язуваних опонентам; від прибічників вимагається сліпа покора та виконання будь-яких наказів і вказівок. У поширенні своїх ідей екстремістські організації й рухи спираються не на розум, а на почуття, пересуди та примітивні інстинкти. При цьому використовують привабливі гасла й символи (напр., свастика у нацистів і п’ятикутна зірка у більшовиків), які повинні підсвідомо посилювати значимість проголошених ідей. Характерний елемент Е. — потяг до тоталітаризму, культу вождів, охлократії тощо.

Поняття «екстремізм» найширше використовують стосовно політичних явищ. До екстремістських уналежнюють діяння, спрямовані на дестабілізацію суспільної ситуації та руйнування основних політичних інституцій (зокрема й прямий терор), розв’язання соціальних завдань шляхом революційних перетворень і навіть збройних заколотів. Часто екстремістські дії виступають формою відкритого тиску на владу. Традиційно розрізняють «лівий» і «правий» Е. «Лівий» Е. — поширене суспільно-політичне явище 20 ст., пов’язане з намірами політично активних груп і окремих індивідів домагатися побудови справедливого суспільства на ідеологічній основі соціалістичної та комуністичної концепцій 19–20 ст. і новітніх ліворадикальних доктрин; негайно зруйнувати наявний режим державного правління. Прообразом сучасного «лівого» політ. Е. стала діяльність 1879–83 у Російській імперії організації «Народна воля». Її члени ставили за мету знищити самодержавство, скликати установчі збори, встановити демократичні свободи, передати землю селянам. Відкинувши популярну до того серед прогресивної інтелігенції концепцію «ходіння в народ», народовольці стали на шлях збройної боротьби і поряд з революційною агітацією організували 8 замахів на Олександра ІІ, останній з яких 13 березня 1881 завершився вбивством царя. Незважаючи на запроваджений у країні військовий стан, упродовж майже 5-ти р. вони тероризували правлячу верхівку. Наступний сплеск Е. припав на 1905–07, коли тільки партія есерів вчинила у Російській імперії бл. 5 тис. вбивств державних службовців. Відголосом цієї ситуації на українських землях стало вбивство Д. Богровим 1911 у Києві голови РМ Російської імперії П. Столипіна. «Праві» викривають вади наявного політичного режиму і суспільства з крайніх консервативних позицій, звинувачують представників влади та населення у падінні моралі, індивідуалізмі й егоїзмі, відсутності порядку, споживацьких нахилах тощо. Для російської і української історії характерним проявом цього стала діяльність консервативного ультраправого крила чорносотенського (монархічного) руху, репрезентованого такими організаціями, як «Союз руського народу», «Двоглавий орел», «Товариство активної боротьби з революцією і анархією» та деякими ін., що існували 1905–17. «Правий» Е. виник фактично як відповідь на поширення його «лівого» варіанта в роки російської революції 1905–07. Парадигмою їх ідеології стало гасло «Росія для росіян», найближчою метою — фізичне усунення представників революційних і ліберально-демократичних партій.

В УРСР 1987–91 партійне керівництво використовувало термін «екстремізм» як політичний ярлик для дискредитації опонентів. Так, екстремістами вважали членів новостворених неформальних демократичних об’єднань — Українського культурологічного клубу, Української Гельсінської спілки, «Меморіалу», НРУ та ін. Після відновлення незалежності України 1991 «правий» Е. пов’язували з діяльністю УНА–УНСО (створення незаконних воєнізованих формувань, силові сутички із правоохоронними органами, втручання у міжконфесійні відносини, кульмінацією якого стали липневі події 1995 у Києві під час похорону патріарха УПЦ КП Володимира, участь у бойових діях на території інших країн). До «лівих» екстремістів можна умовно зарахувати ортодоксальних комуністів різних напрямів, які обстоюють ідеї повернення до соціалістичної економіки та відновлення СРСР («Союз советских офицеров», ПСПУ, КПУ).

Ще одна сфера проявів екстремістського характеру — міжнаціональні та міжетнічні відносини. Характерним стихійним виявом Е. на українських територіях (як і в усій Російській імперії) стали єврейські погроми в жовтні 1905. Умови для їх виникнення постали внаслідок зіткнення на вулицях міст збурених попередніми революційними подіями консервативних і ліворадикальних маніфестацій. Царський маніфест від 17 жовтня 1905 перші сприйняли як заклик до захисту самодержавства, другі — до його остаточного повалення. Найбільше постраждали євреї, оскільки їх вважали найреволюційнішою нацією в Росії, а у смузі осілості вони ще й контролювали торговий капітал. У релігійній сфері Е. нині найактивніше виражається у намаганнях вирішувати міжконфесійні конфлікти силовим шляхом (захоплення храмів, силове протистояння і провокації тощо). Засобом проведення екстремістських акцій (відповідно і їхніми заручниками) можуть стати й окремі верстви та прошарки населення, втягнуті в них силою обставин або внаслідок активного маніпулювання з боку певних політичних сил. Це характерно, насамперед, для акцій соціального протесту, зокрема у формі фізичного перекриття протестувальниками залізничних або автомобільних магістралей чи у цілеспрямованих погромах та підпалах (як це трапилося у червні 1995 в Криму, коли кримські татари у відповідь на вбивство кількох своїх співвітчизників здійснювали методичні погроми власності осіб, які, на їхню думку, належали до кримінальних угруповань).

Е. спричинює низка факторів, серед яких — соціально-економічна криза, що значно обмежує права суспільно активних прошарків населення, створює для них атмосферу неможливості соціальної реалізації; деградація суспільних відносин та деформація політичних інститутів і структур, унаслідок чого вони нездатні вирішувати покладені на них соціальні завдання; тоталітарний характер режимів, політичні репресії щодо опозиції, національний та релігійний гніт, які звужують простір для маневрів у легітимному правовому просторі, «виштовхуючи» через безвихідь певні прошарки населення з простору відкритої політичної боротьби; намагання політично і соціально активних груп розв’язувати глобальні проблеми в умовах жорсткого обмеження у часі, просторі та ресурсах, надмірні амбіції їх лідерів; значне звуження впливу прийнятих соціальних норм і культурних цінностей, правовий нігілізм; «експорт» Е. ззовні через демонстрацію позитивних прикладів швидкого розв’язання актуальних питань, що головно супроводжується формуванням в інформаційному полі (шляхом застосування сучасних технологій) відповідних віртуальних образів.

Завантажити статтю