Екстремізм

Визначення і загальна характеристика

ЕКСТРЕМІ́ЗМ (від лат. extremus — крайній) — схильність до крайніх по­глядів, дій і заходів. Оцінюва­н­ня тих чи інших дій як екс­тремістських доволі субʼєктивне та може від­різнятися у різних цивілізацій, країн, етносів, су­спільних груп або прошарків населе­н­ня. Його здійснюють, виходячи з прийнятих у су­спільстві політичних, моральних, етичних норм, а також допустимих меж від­хиле­н­ня. В ідеологічній сфері Е. проявляється у сповідан­ні людиноненависницьких по­глядів та ідей, реалізація яких може при­звести до роз­витку не­стабільності у су­спільстві та соціальних ката­строф. При цьому категорично заборонено будь-яке вільнодумство, жорстко регламентована система політичних і релігійних по­глядів, етичних і моральних норм, навʼязуваних опонентам; від прибічників вимагається сліпа покора та викона­н­ня будь-яких наказів і вказівок. У поширен­ні своїх ідей екс­тремістські організації й рухи спираються не на розум, а на почу­т­тя, пере­суди та примітивні інстинкти. При цьому використовують привабливі гасла й символи (напр., свастика у нацистів і пʼятикутна зірка у більшовиків), які повин­ні під­сві­домо посилювати значимість проголошених ідей. Характерний елемент Е. — потяг до тоталітаризму, культу вождів, охлократії тощо.

Поня­т­тя «екс­тремізм» найширше використовують стосовно політичних явищ. До екс­тремістських уналежнюють дія­н­ня, спрямовані на де­стабілізацію су­спільної ситуації та руйнува­н­ня основних політичних ін­ституцій (зокрема й прямий терор), роз­вʼяза­н­ня соціальних зав­дань шляхом революційних пере­творень і навіть збройних заколотів. Часто екс­тремістські дії ви­ступають формою від­критого тиску на владу. Традиційно роз­різняють «лівий» і «правий» Е. «Лівий» Е. — поширене су­спільно-політичне явище 20 ст., повʼязане з намірами політично активних груп і окремих індивідів домагатися побудови справедливого су­спільства на ідеологічній основі соціалістичної та комуністичної концепцій 19–20 ст. і новітніх ліворадикальних доктрин; негайно зруйнувати наявний режим державного правлі­н­ня. Прообразом сучасного «лівого» політ. Е. стала діяльність 1879–83 у Російській імперії організації «Народна воля». Її члени ставили за мету знищити самодержавство, скликати установчі збори, встановити демократичні свободи, пере­дати землю селянам. Від­кинувши популярну до того серед про­гресивної інтелігенції концепцію «ході­н­ня в народ», народовольці стали на шлях збройної боротьби і поряд з революційною агітацією організували 8 замахів на Олександра ІІ, остан­ній з яких 13 березня 1881 завершився вбивством царя. Не­зважаючи на за­проваджений у країні військовий стан, упродовж майже 5-ти р. вони тероризували правлячу верхівку. На­ступний сплеск Е. припав на 1905–07, коли тільки партія есерів вчинила у Російській імперії бл. 5 тис. вбивств державних службовців. Від­голосом цієї ситуації на українських землях стало вбивство Д. Богровим 1911 у Києві голови РМ Російської імперії П. Столипіна. «Праві» викривають вади наявного політичного режиму і су­спільства з крайніх консе­рвативних позицій, звинувачують пред­ставників влади та населе­н­ня у падін­ні моралі, індивідуалізмі й егоїзмі, від­сутності порядку, споживацьких нахилах тощо. Для російської і української історії характерним проявом цього стала діяльність консе­рвативного ультраправого крила чорносотенського (монархічного) руху, ре­презентованого такими організаціями, як «Союз руського народу», «Двоглавий орел», «Товариство активної боротьби з революцією і анархією» та деякими ін., що існували 1905–17. «Правий» Е. виник фактично як від­повідь на пошире­н­ня його «лівого» варіанта в роки російської революції 1905–07. Парадигмою їх ідеології стало гасло «Росія для росіян», най­ближчою метою — фізичне усуне­н­ня пред­ставників революційних і ліберально-демократичних партій.

В УРСР 1987–91 партійне керівництво використовувало термін «екс­тремізм» як політичний ярлик для дис­кредитації опонентів. Так, екс­тремістами вважали членів ново­створених неформальних демократичних обʼ­єд­нань — Українського культурологічного клубу, Української Гельсінської спілки, «Меморіалу», НРУ та ін. Після від­новле­н­ня незалежності України 1991 «правий» Е. повʼязували з діяльністю УНА–УНСО (створе­н­ня незакон­них воєнізованих формувань, силові сутички із право­охорон­ними органами, втруча­н­ня у між­конфесійні від­носини, кульмінацією якого стали липневі події 1995 у Києві під час похорону патріарха УПЦ КП Володимира, участь у бо­йових діях на території інших країн). До «лівих» екс­тремістів можна умовно зарахувати ортодоксальних комуністів різних напрямів, які об­стоюють ідеї поверне­н­ня до соціалістичної економіки та від­новле­н­ня СРСР («Союз советских офицеров», ПСПУ, КПУ).

Ще одна сфера проявів екс­тремістського характеру — між­національні та між­етнічні від­носини. Характерним стихійним виявом Е. на українських територіях (як і в усій Російській імперії) стали єврейські погроми в жовтні 1905. Умови для їх виникне­н­ня по­стали внаслідок зі­ткне­н­ня на вулицях міст збурених попередніми революційними подіями консе­рвативних і ліворадикальних маніфестацій. Царський маніфест від 17 жовтня 1905 перші сприйняли як заклик до захисту самодержавства, другі — до його остаточного повале­н­ня. Найбільше по­страждали євреї, оскільки їх вважали найреволюційнішою нацією в Росії, а у смузі осілості вони ще й контролювали торговий капітал. У релігійній сфері Е. нині най­активніше виражається у намага­н­нях вирішувати між­конфесійні конфлікти силовим шляхом (захопле­н­ня храмів, силове проти­стоя­н­ня і провокації тощо). Засобом проведе­н­ня екс­тремістських акцій (від­повід­но і їхніми заручниками) можуть стати й окремі верстви та прошарки населе­н­ня, втягнуті в них силою об­ставин або внаслідок активного маніпулюва­н­ня з боку певних політичних сил. Це характерно, насамперед, для акцій соціального протесту, зокрема у формі фізичного пере­кри­т­тя протестувальниками залізничних або автомобільних магістралей чи у цілеспрямованих погромах та під­палах (як це трапилося у червні 1995 в Криму, коли кримські татари у від­повідь на вбивство кількох своїх спів­вітчизників здійснювали методичні погроми власності осіб, які, на їхню думку, належали до кримінальних угруповань).

Е. спричинює низка факторів, серед яких — соціально-економічна криза, що значно обмежує права су­спільно активних прошарків населе­н­ня, створює для них атмо­сферу неможливості соціальної реалізації; де­градація су­спільних від­носин та деформація політичних ін­ститутів і структур, унаслідок чого вони не­здатні вирішувати покладені на них соціальні зав­да­н­ня; тоталітарний характер режимів, політичні ре­пресії щодо опозиції, національний та релігійний гніт, які звужують про­стір для маневрів у легітимному правовому просторі, «виштовхуючи» через без­вихідь певні прошарки населе­н­ня з простору від­критої політичної боротьби; намага­н­ня політично і соціально активних груп роз­вʼязувати глобальні про­блеми в умовах жорсткого обмеже­н­ня у часі, просторі та ресурсах, надмірні амбіції їх лідерів; значне звуже­н­ня впливу прийнятих соціальних норм і культурних цін­ностей, правовий нігілізм; «екс­порт» Е. ззовні через демонстрацію позитивних прикладів швидкого роз­вʼяза­н­ня актуальних питань, що головно су­проводжується формува­н­ням в інформаційному полі (шляхом за­стосува­н­ня сучасних технологій) від­повід­них віртуальних образів.

Літ.: Гобсбаум Е. Вік екс­тремізму: Коротка історія ХХ віку. 1914–1991 / Пер. з англ. К., 2001; Кримський С. Де межа між патріотизмом і екс­тремізмом? // День. 2002, 6 берез.; Остроухов В. Ісламський релігійний екс­тремізм та вах­хабізм // Політ. менеджмент. 2007. № 6.

А. Ф. Гуцал

Завантажити статтю