Жемайте Юлія

Визначення і загальна характеристика

ЖЕМА́ЙТЕ (Žemaitė; справж. — Жимантене Юлія; Žymantienė Julija; 19(31). 05. 1845, маєток Буканте побл. м. Плунґе, Жемайтія, нині Литва — 07. 12. 1921, м. Маріямполь, Литва) — литовська письмен­ниця. З родини збіднілого дворянина. Одружилася проти волі батьків з учасником польс.-литов. антицар. пов­ста­н­ня 1863 Л. Жимантасом. Не маючи по­стійного при­становища, родина з чотирма дітьми поневірялася у пошуках випадкової роботи. Прагнучи до освіти, Ж. багато читала, зокрема твори М. Конопницької, Е. Ожешко, Болеслава Пруса, М. Гоголя, Ж.-Б. Мольєра, В. Шек­спіра, Й.-В. Ґете. Найбільше враже­н­ня справила на неї поезія А. Міцкевича. Писати почала тільки у 50-літ. віці, дещо облаштувавши родин­ний побут. Ж. — нар. письмен­ниця і у буквальному, і в найвищому значен­ні цього поня­т­тя. Весь свій вік вона прожила клопотами й злигоднями литов. селянина і зуміла свій досвід під­нести на рівень істор.-нар. світос­при­йма­н­ня. Намальовані нею картини життя рідного народу, пере­йняті від­чу­т­тям і ро­зумі­н­ням його докорін­них потреб, прагне­н­ням від­найти тенденції його істор. роз­витку, і самі набули значе­н­ня заг.-нар. школи етики й соціальності, людяності, спів­чу­т­тя та боротьби за кращу долю. Любов до народу, вболіва­н­ня за нього, зрослість із ним лежать в основі усього сенсу її творчості, однак це не при­звело до однобіч. поетизації або виправ­да­н­ня всіх явищ нар. життя й побуту — навпаки, це зумовило сувору правдивість, прозірливість, критич. пафос худож. аналізу соц. від­носин і моральних колізій на селі. Саме Ж. судилося стати вершин. явищем критич. реалізму в литов. літературі кін. 19 ст., вона від­творила широку й багатобарвну картину тодіш. села. Поміщицтво і панство, сільс. та міське, вона змалювала суто негативно, здобуваючись на саркаст. штрихи неабиякої сили, — як закінч. і за­мкнений у собі соц. стан, обʼєктивне становище якого неминуче зумовлює моральну звироднілість. Що ж до селянства, то воно у неї не є таким остаточно соціально роз­шарованим і фатально ви­значеним. Часом соц. статус не збігається з моральним, дія моральних чин­ників ніби «дезорганізує», сплутує соц. картину села. Бідність, зубожі­н­ня часом виявляються наслідком пияцтва, ледарства, роз­пусти, особистої зіпсутості, однак глибшою причиною цієї деморалізації є роз­кладова дія капіталіст. від­носин на селі, процесів обуржуазне­н­ня, влади грошей, що роз­мивають здорову духовну основу трудового люду. Укр., рос., польс. (як і зх.-європ., насамперед франц.) літ-ри з великою силою показали владу землі над селянином. Проте на зламі 19 і 20 ст. на зміну цій владі — і на селі — при­йшла або її доповнила влада грошей — гроші стали більшою реальністю, ніж земля, впливаючи на долю людини. Це й показала Ж. у своїх оповіда­н­нях. Але є і велика різниця між владою землі та владою грошей. Земля пробуджує не лише темні інстинкти й власницьку жадобу, — вона є водночас і джерелом світлих почут­тів та трудової моралі, і саме це її природна, неспотворена функція в житті людського су­спільства. А на гроші ніщо високе в людській душі не від­гукується, їхня влада не має своєї поет., благодатної сторони. З болем показала Ж., як люди калічать самі себе заради цієї примарної, облудної сили, що обіцяє владу й щастя. Грошові та ін. приватно-майнові від­носини не з волі селянина уві­йшли в його життя, і йому просто немає куди від них подітися. Часто зу­стрічається в оповіда­н­нях Ж. тип деморалізов. без­корін­ної людини, яка ві­дірвалася від свого народу, втратила природну мораль і культуру, а натомість не набула нічого, крім зневаги до тривких нар. норм та понять, до своїх «неосвічених» спів­вітчизників (оповіда­н­ня «Topylis» / «Топіліс», 1897). З гіркотою описала Ж. роз­клад сімʼї під тиском майнових факторів, коли природ. союз людських сердець по­ступився голому матеріальному роз­рахунку. Один із емоційно найбагатших і найви­страж­даніших у її творчості — мотив нещасливого заміж­жя, не­вдоволеної потреби щирого коха­н­ня, душевної ніжності. Невесела доля дівчини і жінки-селянки по­стала багатоманітно і з вражаючою правдивістю. Одне з найкращих оповідань Ж. — «Marti» («Невістка», 1899), у якому виразно роз­крито трагедію молодої дівчини, ви­даної за нелюба лише задля закріпле­н­ня майнових комбінацій батьків. Оповіда­н­ня було дуже популярним у Литві, інсценівка за ним уві­йшла в історію від­роджуваного литов. нац. театру. З часом у творах Ж. зʼявилося дедалі більше житей. руху, змін, ознак сусп. зрушень, нових ідей та їх носіїв (студенти, вчителі та ін.). Урізноманітнилася її творчість і тематично, і жанрово: по­стали теми міста («У місті»), селян. еміграції в Америку («Nelaimingi vaikai» / «Нещасні діти», 1903) — одна з найтрагічніших у Ж., що змушує згадати твори В. Стефаника; своєрідно зринає ця тема і в образах «американців» — денаціоналізов. і обуржуазнених литовців-ре­емі­грантів («Klampynė» / «Драговина»). Непересічний сатир. хист виявила Ж. в оповіда­н­нях, нарисах і ста­т­тях про ксьондзів, яких вважала слугами обскурантизму. Антиклерикальні мотиви є провід. і в її драматургії. 1889 Ж. побувала в Ризі на кількох ви­ставах латис. театру, який пере­живав тоді період під­несе­н­ня, після цього й сама написала кілька невеликих пʼєс, серед яких найбільший успіх мали комедії «Усім приклад» та «Apsiriko» («Помилилася», 1911), де висміяно облудність святен­ників і святен­ниць.

У громад.-політ. діяльність Ж. уві­йшла вже літньою жінкою, але виявила неабияку енергію та запал, поштовхом для неї стала Рос. революція 1905–07, яку вона зу­стріла з під­несе­н­ням. Її на­стрій того часу дуже нагадує на­стрій Лесі Українки: захопле­н­ня, надії, гіркота. Ж. провадила у пресі кампанію за права жінок, ви­ступала з доповід­ями на жін. зʼ­їзді в Литві та на всерос. жін. зʼ­їзді у С.-Петербурзі 1908 (знов-таки, можна згадати аналог. боротьбу тодіш. укр. феміністок, як-от Н. Кобринської). Пізніше Ж. була ред. однієї з газет і 1914, майже 70-літньою, від­сиділа два тижні в тюрмі за друкува­н­ня статей, які не сподобалися цар. цензурі. Боляче сприйняла Ж. 1-у світову війну і ті страж­да­н­ня, які принесла вона литов. народові. Ж. від­мовилася від пропозицій урочисто від­значити свій 70-літній ювілей: «Тут ллється кров, течуть сльози, а ці дармоїди за­ймаються такими дрібницями». Щоб зі­брати кошти для біженців, вона 1916 поїхала до США, де ви­ступала на мітингах, у пресі, брала участь у діяльності литов. робітн. організацій. Пишний фасад «Нового світу» не ввів її у оману, до тодіш. амер. дійсності вона по­ставилася критично. За час пере­бува­н­ня у США на батьківщині Ж. сталися великі зміни: Литва здобула незалежність. Але її майбутнє під буржуазно-клерикальним, як вона вважала, проводом викликало в неї тривогу. Ще у США 1920 Ж. писала: «…Чого я найбільше боялася — коли б у Литві не запанував ксьондзівський деспотизм, — те і сталося. Тепер вони будуть, як і раніше, контролювати совість людей, душити й топтати вільну думку…». А повернувшись 1921, сказала без­межно тяжкі слова: «Вернулася в Литву, а Литви не зна­йшла». Творчість Ж. змінила облич­чя литов. літ-ри, насамперед це виявилося в зображен­ні життя селянства — осн. теми від К. Донелайтіса до П. Цвірки. Порівня­н­ня оповідань Ж. з творами її ви­значних попередників у роз­роблен­ні селян. теми — А. Страздаса («Пісні світські й духовні») та Д. Пошки («Селяни Жемайтії і Литви»), як і ін. письмен­ників 1-ї пол. 19 ст., засвідчує великі якісні зміни в худож. образі литов. селянина, його значний роз­виток і збагаче­н­ня. Це стосується як по­глибле­н­ня реалістичності змалюва­н­ня і глибини психол. роз­робле­н­ня, так і ідей. наповненості цього образу. Ж. спростувала стереотип нероз­виненого мужичка і показала литов. селянина людиною з великими духов. задатками, з негаснучим внутр. жи­т­тям, зі складними суперечностями свого побуту, поведінки, світопочува­н­ня, із запитами й клопотами не лише матеріал., а й духов., з моральними злетами й паді­н­нями — у великому діапазоні людських типів. Окремі твори Ж. українською мовою пере­клали Ю. Назаренко та Д. Чередниченко. Одну з вулиць в Ужгороді на­звано її імʼям.

Тв.: Raštai. Т. 1–4. Kaunas; Marijampolé, 1924–29; Raštai. Т. 1–6. Vilnius, 1957–58; 1996; Rudens vakaras. Vilnius, 1960; Prie užvertos langinės. Vilnius, 1971; 1978; укр. перекл. — Оповіда­н­ня. К., 1949; Пожертва святому Юргісові. К., 1958; рос. перекл. — Из­бран­ное. Москва, 1947; По­йман­ный бес: Рас­сказы. Москва, 1950; Из­бран­ные сочинения: В 2 т. Москва, 1952; Рас­сказы. Москва, 1952; Сноха: Рас­сказы. Вильнюс, 1966; Сноха: Повести и рас­сказы. Москва, 1978.

І. М. Дзюба

Завантажити статтю