ДЯК (від диякон) — нижчий служитель у православній і католицькій церквах, який не має духовного сану. Ця назва досить поширена в Україні та РФ і здебільшого вживається як універс. замін­ник назв низки пред­ставників різнорід. групи церковнослужителів (іподиякон, читець, спів­ак, паламар, реґент, псаломник, канонарх, параксесіарх). Д. читає вголос молитви, що пере­дують літургії, вечірній або всеношній службам, може також читати Апостол під час літургії, спів­ати на кліросі, керувати хором, дзвонити у дзвони; допомагає священику у богослужін­ні й реліг. обрядах (приносить воду у вівтар, просфори, вино, готує та подає кадило, омиває руки священикові тощо). Іноді Д. отримують привілей носити стихар під час церк. служі­н­ня (звичай зберігся лише у православ. Церкві). За часів Київ. Русі Д. входили до категорії «церк. людей» і під­лягали т. зв. церк. судам. Їхнє становище було об­умовлене місц. звичаєвим правом залежно від єпархії, а нерідко навіть парафії. Подекуди Д. користувалися частиною церк. землі. Під час криз у духов. освіті деяких Д. висвячували на дияконів і священиків. У Центр. і Сх. Україні посаду Д. досить часто обі­ймали випускники брат. шкіл і особи з незакінч. освітою в духов. школах. Обовʼязковість дяків. служі­н­ня поряд зі священицьким і дияконським у парафії (100–150 дворів) введено в дію 1722 (від­повід­но до роз­порядже­н­ня Петра І від 1718). До 14 ст. Д. називали також пере­писувачів у князів. канцелярії, 15–18 ст. у Рос. імперії — урядовців серед. ланки, які очолювали прикази і губні установи (т. зв. ізби), входили до складу земських соборів, бояр. думи (думні Д.). У період козач­чини значна кількість Д. служила писарями в адміністраціях і установах місц. самоврядува­н­ня. Вони ві­домі й як учителі в замож. родинах чи при приват. парафіял. школах (дяківки): у Над­дні­прян. Україні — мандрівні Д., на Буковині — даскали, Закарпат­ті — Д.-спів­аки. За­значена група формувалася з числа студентів різних шкіл України у 16–17 ст., зокрема й Києво-Могилян. академії. Під час канікул вони роз­ходилися містами й селами у пошуках засобів існува­н­ня, часто змінюючи місця служби. Вони на­вчали дітей грамоті, співу, складали гуморист. вірші, ходили з вертепом тощо. Мова їхніх творів була близька до нар., а в деякі вірші проникали елементи соц. сатири. В остан. чв. 18 ст. в умовах посиле­н­ня кріпацтва мандрува­н­ня Д. заборонено, проте вони й надалі ві­ді­гравали вагому роль у роз­витку освіти. І нині Д. іноді працюють вчителями в неділ. школах. Яскраві типи мандрів. Д. від­ображено у фольклорі, у давній і новій літературі, зокрема інтермедіях до драм О. Довгалевського, творах В. Наріжного, І. Котляревського, М. Гоголя, Г. Квітки-Основʼяненка, А. Свидницького, Є. Гребінки, Т. Шевченка, С. Ру­данського, І. Карпенка-Карого та ін. Ві­домості щодо спец. дяків. освіти є досить мізерними. Є твердже­н­ня про функціонува­н­ня школи на Запороз. Січі, де на­вчали на Д., паламарів, дияконів. У 19–20 ст. існували дяків. курси при кафедрал. соборах і монастирях. До 1940-х рр. школи, в яких готували Д., діяли у м. Кременець (нині Терноп. обл.) та Луцьк. У 1-й пол. 20 ст. на Зх. Україні виходили друк. органи «Дяківський прапор», «Дяківський шлях», «Дяківські ві­домості», «Дьякôвскû вѣдомости», «Дякôвскій гласъ». Діяла з осідком у Львові профес. організація Д. — товариство «Взаємна поміч Д.».