Диякон

ДИЯ́КОН (грец. διαпоνος, буквально — служитель, прислужник) — священ­нослужитель найнижчого духовного сану в християнській Церкві. Диякон. служі­н­ня виникло на початк. етапі існува­н­ня Церкви, спочатку в єрусалимській; є, ймовірно, прототипом посади ґабай цдака (ґабай — староста братства, цдака — благодійність) у синагозі. У книгах Ново-го Заповіту слово «Д.» іноді вживається метафорично, напр., апостол Павло називає Д. Бо-жим світським начальником, про Христа говорить як про Д. для обрізаних, іменує Д. власне й самого себе. У ран­ній Церкві кандидатів у Д. вибирали усією громадою, вони отримували благослові­н­ня шляхом покла­да­н­ня рук спочатку апостолів, а пізніше — єпис­копів. Першочергово Д. виконували громад. функції, зокрема «піклувалися про столи», допомагали вдовам, сиротам і біднякам, на­глядали за поведінкою віруючих, за­ймалися місіонер. діяльністю, брали участь у здійснен­ні таїнства хреще­н­ня, були посередниками між мирянами та кліром. Після 1-го Вселен. собору (325) їхні права та обовʼязки значно урізано і на­дано в основному виконавчу роль помічників пресвітера чи архієрея у здійснен­ні богослужі­н­ня. Від­повід­но до 18-го правила Д. заборонено сидіти у присутності священиків. Вищий ступінь Д. від­носно ін. кліриків, зокрема церковнослужителів, закладено після Лаодикій. собору (серед. 4 ст.), за яким їм, поряд із єпис­копом і пресвітером, також на­дано право торкатися священ. посудин (21-е правило). Від­повід­но до 23-го правила характер. деталями вбра­н­ня Д. стали орар, стихар, пізніше — поручі. У доіконобор. епоху (до 8 ст.) Д. не лише проголошували ектеньї та читали Євангеліє у храмі, але й готували хліб і вино для здійсне­н­ня таїнства євхаристії, мали право причащати мирян та від­носили св. Дари тим, хто з поваж. причин не міг при­йти до храму. У православ. Церкві Д. й нині обі­ймають таке ж ієрарх. положе­н­ня. Вони поруч із єпис­копом і пресвітерами під час богослужі­н­ня виконують допоміжні функції, не повʼяз. з таїнством, зокрема проголошують ектеньї, читають під час літургії Євангеліє, можуть здійснювати з благослові­н­ня єпис­копа чи пресвітера каді­н­ня. Роз­різняють протодияконів (старші Д.), ієродияконів (Д.-монахи) і архідияконів (Д., що пере­бувають при єпис­копах і архієреях). У сх. традиції їх висвячують за літургією після закінче­н­ня чита­н­ня євхарист. молитви-анафори. Кандидату у Д. повин­но бути не менше 25-ти р. (14-е правило Трул. собору, 691–92), їм заборонено одружуватися після прийня­т­тя сану, а також само­стійно здійснювати громад. богослужі­н­ня та бути пред­ставниками християн. громади. У РКЦ сан Д. хоча й існує, проте особливої ролі у богослужін­ні не виконує (пере­важно — лише чита­н­ня Євангелія). У Римі до 11 ст. Д. було завжди не більше 7-ми, у середні віки вони роз­поряджалися церк. майном, часто виконували суд­дів. функції, за­ймалися діловодством. Після 2-го Ватикан. собору (1962–65) сан Д. служить під­готовчою сходинкою для кандидатів у пресвітери або ж надається тим, хто присвячує себе спец. чи парафіял. служі­н­ням, без права подальшої ординації у пресвітера чи єпис­копа. У проте­стант. громадах на Д. покладено обовʼязки християн. благодійності та загалом внутр. місії (див. також Дяк).

Завантажити статтю