Єнсен Альфред-Антон

Є́НСЕН Альфред-Антон (Jensen Alfred Anton; 30. 09. 1859, парафія Єльсінґ-Туна, Швеція — 15. 09. 1921, Відень) — шведський славіст, перекладач, літературознавець, поет. Дійсний член НТШ (1911). Закін. Уппсал. університет (Швеція, 1879). Ще студентом рік прожив побл. м. Казань (нині Татарстан, РФ) та вивчив рос. мову. Працював журналістом, від 1901 — у Нобелів. б-ці Швед. академії, де досліджував культуру слов’ян. Першим письменником, твори котрого переклав Є., був М. Гоголь: повісті «Тарас Бульба» і «Травнева ніч» видав у кн. «Ryska bilder» («Російські картини», Стокгольм, 1883), зазначивши у передмові: «Син дідича давнього роду, [М. Гоголь] здобув добру освіту в Ніжинській гімназії. Крім того, що мав хист поета й багату фантазію, він отримував щедру поживу з малоросійської поезії, яка тоді ще була в розквіті». У серед. 1890-х рр. Є. уперше відвідав Україну, про що свідчить його кн. «Slavia, Kulturbilder från Volga till Donau» («Славія, культурні замальовки від Волги до Дунаю», Стокгольм, 1896–97), у якій є розділи «Лавра в Києві», «Картини з Галичини», «Неграмотність і вбогість у Галичині» та «Етнографічна виставка у Львові». Зокрема про подорож Дніпром із Києва на Пд. він написав: «Бачиш менше сіл чи містечок, зате більше окремих або вільно згрупованих селянських хат, що, принаймні з відстані, здаються не такими сірими й одноманітними, як у середній Росії. Люди на вигляд веселіші і жвавіші, одяг їхній зроблений з більшим смаком і барвистіший, і наче й досі відчуваєш у повітрі подих непогамовної поезії й козацької романтики, якими жили малоросійські степи. Хоч правду сказати, тепер цей подих більше уявляється, ніж насправді. Від правдивої краси і багатства малоросійських степів залишилося мало слідів, а дніпровські козаки давно вже позаписувалися в російські реєстри. Атож, навіть малоросійську мову, що цілком дорівнює великоросійській, цензурою та утисками зведено до упослідженого нелітературного діалекту й загнано в далеку провінцію». Згодом Є. поглибив свої знання про Україну, засвідчивши це у 1-му т. своєї 3-том. праці «Rysk kulturhistoria» («Історія російської культури», Стокгольм, 1908), де у розділі про «Слово о полку Ігоревім» зазначив: «У теплих мальовничих краєвидах багатих на флору і фауну степів Південної Росії відчувається подих малоросійської поезії, яку надто швидко задушено царським холодом напівазіатської Москви». Наступ. року з’явилися три більші публікації на укр. теми, Є. згадував: «Навесні 1909 року я здійснив частково на кошт Шведської держави пізнавальну подорож по малоросійських землях (Галичини, Київської, Полтавської та Чернігівської губерній Росії) і скрізь звертав увагу на місцеві традиції та літературні пам’ятки...». Тоді він налагодив зв’язки з укр. письменниками та культур. діячами, зокрема з М. Коцюбинським, І. Франком, О. Маковеєм, В. Гнатюком, З. Кузелею. Крім того, опублікував книгу «Mazepa» (Lund, 1909; укр. перекл. Н. Іваничук — «Мазепа», К., 1992), чималу статтю про Т. Шевченка, до якої додав кілька власних перекладів уривків з віршів, також переклав оповідання «На віру» та «Дорогою ціною» М. Коцюбинського. Оцінка Є. діяльності укр. гетьмана була досить сувора, очевидно під вливом каролін. поглядів, які тоді підсилювалися в Швеції, та звеличення Петра І в Росії, адже того року до 200-річчя Полтав. битви шведам уперше дозволено відвідати поле битви, впорядкувати там могили й поставити скромний пам’ятник. Але й ця книга свідчить про велику прихильність до України: «Навколо Києва наприкінці першого тисячоліття утворилося християнське князівство, малоросійське за своєю природою, хоч цього часто недобачали в російських історичних дослідженнях. Духовна література, що поширювалася з Візантії на Дніпровські землі, була оригінальніша, світліша за суху, темну догматику, яка через Москву залишила свій слід у російській давній літературі. Дух лицарства, що пронизує славнозвісну поему про Ігорів похід на половців, був чужий Москві, а коли Петро Перший змушений був почати свою реформаторську працю, він просто зіткнувся б із непереборними труднощами, якби серед його духовних попередників і помічників не було визначних учителів різних мов і релігій, яких виховала вища школа чи академія в Києві і які завдяки своїй малоросійській національності перекинули місток, що дозволив західноєвропейській культурі увійти до все ще варварського великоруського царства». Твори ж М. Коцюбинського мали у Швеції такий успіх, що 1918 Є. їх перевидав і вже зазначив, що переклад зроблено не з малоросійської, як було у першому виданні, а з української мови. До ювіл. зб. «Привіт Ів. Франкові в сорокалітє його письменської праці. 1874–1914» (Л., 1916) Є. подав нім. мовою статтю про І. Котляревського «Kotljarewskyj’s travestierte Äneide» (в укр. перекл. П. Волянського — «Перелицьована Енеїда Котляревського», Перемишль, 1921), зазначивши, що з істор.-мовного погляду ці твори є літ. шедеврами. У моногр. дослідж. «Taras Schewtschenko. Ein ukrainisches Dichterleben» (Wien, 1916; в укр. перекл. І. Мандюка — «Тарас Шевченко. Життя українського поета», Перемишль, 1921) розкрив провідні мотиви поезії шевченка, наголосив на їх глибокому гуманізмі та худож. самобутності, а проаналізувавши поему «Кавказ» у зіставленні з творами рос. письменників на цю тематику, дійшов висновку: «Кавказ для Шевченка є символом людського горя і людського прагнення до свободи…». До того ж, у книзі широко цитовані шевченкові поезії у перекладах Й.-Ґ. Обріста, С. Шпойнаровського, А.-М. Боша, О. Поповича та Юлії Вірґінії; також подав у власній інтерпретації вірш «Заповіт», послання «До Основ’яненка» та уривки з поеми «Гайдамаки». «Тарас Шевченко, — проголосив Є., — був не лише національним поетом, а й універсальним духом, світочем людства… Він дав своєму народові великий приклад справедливості й самопожертви... Він знав страждання свого народу, бо сам їх пережив, і якщо стосовно себе не мав надії на щастя, то ніколи не сумнівався в кращому майбутньому своїх земляків». Дана праця Є. — перша спроба у зарубіж. літературознавстві подати ширшу картину життя і творчості Т. Шевченка; під час її підготовки він співпрацював з І. Франком, О. Маковеєм, С. Томашівським, В. Щуратом, З. Кузелею.

1921 у співпраці зі стокгольм. рабином М. Еренпрейсом у серії «Б-ка народів» у Відні Є. видав свою останню важливу книгу про Україну та українців — «Ukrainarna» («Українці»), у якій представлено праці найкращих тогочас. знавців України — М. Грушевського (укр. історія), С. Рудницького (географія України та її населення), В. Залозецького-Саса (релігія, мистецтво), І. Панкевича (нар. освіта, театр), С. Єфремова (літ-ра), колиш. кер. дипломат. місії УНР у Стокгольмі К. Лоського. У книзі вміщено й переклади укр. пісень та балад і, як випливає зі вступу, то Є. сам написав розділи, підписані М. Грушевським і С. Рудницьким, які через неспокійні часи не встигли вчасно прислати свої праці й погодилися на те, бо не годилося, щоб у праці про Україну не було їхніх прізвищ. 1991 з нагоди 70-річчя від дня смерті Є. відділ славістики Ґетебор. університету (Швеція) провів симпозіум, присвяч. його життю і творчості, у якому взяли участь бл. 40 представників зі Швеції, Норвегії, Польщі, Чехо-словаччини, Хорватії та Чорногорії, — це свідчить, що наук. праці Є. й досі актуальні.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю