ЄФРЕ́МОВ Петро Олександрович (псевд. і крипт.: П. Є., П. Е., П. Є. Т-ро, Тромов, В. Юноша; 08(20). 10. 1883, с. Пальчик Звенигород. пов. Київ. губ., нині Катеринопіл. р-ну Черкас. обл. — ?) — літературо­знавець. Брат Сергія та Федора Єфремових. Навч. у Київ. духов. семінарії (1901–05), закін. Університет св. Володимира в Києві (1915). Від 1916 — у Катеринославі (нині Дні­пропетровськ) у Першій укр. гімназії (викладав укр. мову та літературу), водночас від 1918 — в учит. ін­ституті, від 1920 — соц.-екон. та залізнич. технікумі. Від 1921 — проф. Катеринослав. ІНО і н. с. Н.-д. каф. україно­знавства ВУАН. Досліджував пита­н­ня натуралізму, роз­витку істор. повісті в укр. літературі, зокрема творчість А. Кащенка (під­готував 6 т. його творів, доля яких не ві­дома), Д. Яворницького. Був прихильником «європеїзації» укр. літ-ри: «Українське письменство, що ближче до наших часів, то все більше під­ходить і зверх­ньою формою і змістом до загального рівня й інтересів європейських літератур, пере­ймається спільними з ними шука­н­нями краси, й поділяє великі їхні на­дба­н­ня» (1919). Пере­клав українською мовою окремі твори польс. письмен­ників Г. Сенкевича, М. Домбровської, рос. Д. Мережковського. Засн. літ.-наук. місячника «Січ» (1919, ви­йшло 2 вип.), на сторінках якого дебютували В. Під­могильний та В. Поліщук (з ними Є. 1921 видав зб. «Вир революції»). Автор літературо­знав. роз­відок у часописах «КС», «Світло», «Народне життя», «Республіканець», «Книгар», «Зоря», «Споживач», «Січ», альманахах «Рада», «Нова Рада». 9 вересня 1929 заарешт. у справі СВУ (нібито як кер. її Дні­проп. філії), засудж. до 5-ти р. по­збавле­н­ня волі і 2-х р. поразки у правах. Покара­н­ня від­бував у Ярославл. політізоляторі. По звільнен­ні ви­їхав до Алма-Ати (нині Алмати), де працював ст. коректором у друкарні Казах­стан. філії моск. видавництва «Кра­йогіз». 1937 вдруге заарешт. Подальша доля неві­дома. Реабіліт. 1989. Зб. його літ.-крит. статей «Молитва Богу неві­домому» ви­дано 1993 у Дні­пропетровську.