ЖАБОТИ́НСЬКИЙ Володимир (справж. — Зеєв Володимир Євгенович; 05(17). 10. 1880, Одеса — 04. 08. 1940, побл. м-ка Гантер, шт. Нью-Йорк, США, пере­похов. 1964 на горі Герцля в Єрусалимі) — єврейський громадський діяч, публіцист, поет, драматург, пере­кладач. Ідеолог і засн. ревізіоніст. течії в сіонізмі. Навч. у Рішельєв. гімназії (Одеса). 1898–1901 — іноз. кор. г. «Одес­ский листок» і «Одес­ские новости» у Берні та Римі, де водночас ви­вчав юриспруденцію. Від 1901 — чл. ред. і провід. фейлетоніст «Одес­ских новостей» (псевд. — «Altalena»). Його драми «Кровь» і «Ладно» ставилися в одес. театрах (1902). Пере­клав російською мовою низку творів Х.-Н. Бялика. 1903 брав участь у 6-му сіоніст. кон­гресі в м. Базель (Швейцарія). Від того ж року — у С.-Петербурзі: засн. ж. «Еврейская жизнь» (від 1907 — «Рас­свет»; від 1922 виходив у Берліні, 1924–34 — у Парижі) та Ліги захисту прав євр. народу в Росії (1905). Числен­ні стат­ті про теорію і практику сіонізму склали зб. «Сионизм и Палестина» (С.-Петербург, 1911). Ви­ступав проти асимілятор. політики у Рос. імперії, закликав євреїв та українців обʼ­єд­натися перед спільною за­грозою — русифікацією (широко ві­дома публіцист. дуель Ж. з П. Струве). Вважав, що саме мова є одним із найважливіших чин­ників нац. від­родже­н­ня. У ст. «Урок юбилея Шевченко» (г. «Одес­ские новости» від 27 лютого 1911) тонко витлумачив значе­н­ня творчості поета в істор. боротьбі українського народу за нац. незалежність: «Шевченко есть национальный поэт, и в этом его сила… Он дал и своему народу, и всему миру яркое, незыблемое доказательство, что украинская душа способна к самым высоким полетам самобытного культурного творчества». З поч. 1-ї світової війни був кор. г. «Рус­ские ведомости» у Зх. Європі. 1917 вступив рядовим до створ. з його ініціативи у Великій Британії Євр. легіону (історію описав у кн. «Слово о полку», Париж, 1928), вважаючи, що тільки так, як єдина воєн­на одиниця, що брала участь у бо­йових діях, євр. народ отримає право голосу після війни. Згодом пропагував ідею масової еміграції євреїв до Палестини. Під час 12-го сіоніст. кон­гресу (м. Карлові Вари, Чехія, 1921) Ж. і пред­ставник уряду С. Петлюри в екзилі М. Славінський під­писали угоду про створе­н­ня євр. міліції для захисту євреїв під час походу на Рад. Україну, який планувався. Саме Ж. спростував чутки про антисемітизм С. Петлюри («Петлюра і погроми», Париж, 1927). У 1923 через ідейні не­згоди з керівництвом ви­йшов з виконкому Всесвіт. сіоніст. організації і 1925 заснував Союз сіоністів-ревізіоністів, ви­ступивши проти по­єд­на­н­ня сіонізму з соціалізмом (нині це партія «Херут», що офіційно називає себе «Рухом Жаботинського»). У ст. «Кримська колонізація» («Тризуб», 1926, № 51) Ж. роз­пі­знав суть євр. с.-г. колонізації як провокацію, що мала посилити антисемітизм. Від 1930 за­ймався літ.-публіцист. діяльністю у Парижі. Від 1935 очолював Нову сіоніст. організацію, зав­да­н­ня якої — створе­н­ня євр. держави. Попереджав світ. єврейство про небезпеку нацизму. У лютому 1940 ви­їхав до США з метою організувати євр. армію для боротьби проти Німеч­чини, але помер. Товариство «Україна–Ізраїль» заснувало премію ім. Ж.