Донорство

Визначення і загальна характеристика

ДО́НОРСТВО (від лат. donare — давати, дарувати) — добровільний акт допомоги хворому, що полягає в на­дан­ні своєї крові, її компонентів, інших клітин, тканин, органів для лікувальних цілей. Д. — один з найважливіших роз­ділів транс­фуз. медицини, від роз­витку якого залежать такі напрями спеціаліз. мед. допомоги, як нейро-, серц.-судин­на та торакал. хірургії, реанімація, гематологія, акушерство і гін­екологія, онкологія, травматологія тощо. Нині простежується тенденція до збільше­н­ня потреб лікув. установ у компонентах і препаратах крові, що зумовлює актуальність Д., яке стало не лише мед., а й соціальною про­блемою, оскільки від­ображає взаємини в су­спільстві. Д. роз­глядають як громадян. обовʼязок і морал. зобовʼяза­н­ня здорових перед хворими. Причому всі громадяни мають рівне право на без­коштовне пере­лива­н­ня компонентів і препаратів крові у випадку їх захворюва­н­ня.

Процедуру отрима­н­ня крові чи ін. органів від донора (людина, яка їх добровільно надає для пере­саджува­н­ня хворим) називають донацією. Роз­різняють донації алоген­ну (кров і її компоненти, взяті в однієї людини, при­значені для на­ступної транс­фузії ін. людині або для викори­ста­н­ня в мед. цілях чи як початк. сировини для виробництва мед. препаратів) та аутологічну (кров і її компоненти беруть для на­ступної транс­фузії виключно тій же людині). За рекомендаціями ВООЗ (1994), роз­рахунок необхід. для служби крові кількості донацій на рік здійснюють шляхом обчисле­н­ня показника, що становить 5 % від населе­н­ня певної країни, або множе­н­ня на 7 кількості шпитал. ліжок, зайнятих «гострими» хворими. Стандартна донація становить прибл. 450 мл, не враховуючи кількості антикоагулянта; у деяких європ. країнах служби крові допускають бл. 500 мл. Під час однієї донації цільної крові може бути взято не більше 13 % обʼєму, який роз­раховують за ста­т­тю, ростом і масою тіла донора. Стандартну донацію не за­стосовують до осіб з вагою, меншою 50-ти кг, та нижчих 150-ти см.

Від­повід­но до Закону України «Про донорство крові і її компонентів» (1995) донором може бути кожний діє­здатний громадянин віком від 18-ти р., який про­йшов мед. обстеже­н­ня й отримав до­звіл лікар. комісії здати кров, плазму, клітини крові. За чин­ним законодавством України Д. може бути без­оплатним і платним. Серед донорів за різними критеріями виділяють низку категорій: первин­ні (особи, вперше в житті залучені до участі у Д.), активні (регулярно — 3 рази на рік і більше — здають кров і її компоненти), донори резерву (індивідуально або в організованому порядку здають кров чи її компоненти нерегулярно — не більше 2-х разів щороку), донори-родичі (здають кров і її компоненти для близьких людей), контрактні (на взаємовигідних умовах заключають договір з лікув. установою, чим зобовʼязуються регулярно здавати кров саме їй), чергові (активні донори, які стоять на особливому обліку і можуть здавати кров за викликом лікув. установи), донори рідкіс. груп крові (активні донори з рідкіс. груповими антигенами й антитілами, які стоять на особливому обліку), донори клітин крові (зокрема еритроцитів, гранулоцитів, тромбоцитів), донори плазми (особи, у яких методом плазмаферезу вилучають лише плазму, а клітин­ні елементи повертають у циркуляторне русло), донори стандарт. еритроцитів, тромбоцитів, лейкоцитів (особи з високо­актив. аглютиногенами; їхню кров використовують для виготовле­н­ня стандартних зразків (панелей), які за­стосовують при ви­значен­ні груп крові), донори стовбурових клітин периферич. крові, донори імун. плазми (особи, за власною згодою імунізовані стафілокок. анатоксином, антигенами системи резус тощо, внаслідок чого в організмі виробляються специфічні антитіла; до цієї категорії належать і донори, в крові яких зʼявляються специфічні антитіла після інфекц. захворювань), аутодонори (здають кров чи її компоненти для на­ступ. транс­фузії чи ін. за­стосува­н­ня виключно для себе).

При­йом донорів установи служби крові проводять за наявності в них документа, що посвідчує особу. Всі вони під­лягають скринінгу для ви­значе­н­ня придатності для участі у Д. Інтервал між гемоексфузіями повинен тривати не менше 60-ти днів. Кількість кроводач на рік у чоловіків не може пере­вищувати 5, у жінок — 4 (у країнах ЄС — 3–4 і 2 від­повід­но). Дослідж. донор. крові здійснюють у кілька етапів. При гемоексфузії ви­значають вміст гемо­глобіну і групу крові. У стаціонар. лаборатор. умовах проводять скринінг за параметрами: група крові за системою антигенів АВ0, резус-належність, серологічне дослідж. на сифіліс, активність аланінамінотрансферази (АЛТ), наявність HBs-антигену, ви­значають наявність антитіл до вірусу гепатиту С, ВІЛ-1 і ВІЛ-2. За умов пошире­н­ня захворюваності на гепатити в регіоні пита­н­ня про допуск до участі в Д. осіб з двохразовим під­вище­н­ням АЛТ вирішують органи Держ. сан.-епідеміол. на­гляду. Додаткові дослідж. донор. крові (білірубін, реакція Райта–Гед­дельсона тощо) проводять з урахува­н­ням епідеміол. ситуації в регіоні. Активні донори під­лягають щоріч. клін. аналізу крові, флюоро­графії органів груд. клітки і повин­ні надавати довід­ку лікув.-профілакт. установи (поліклініки за місцем прожива­н­ня або мед.-сан. частини за місцем роботи). Донори-родичі і донори резерву такі довід­ки надають за вимогою лікаря-транс­фузіолога донор. від­ділу. Термін їхньої дії — 7 діб. Активні донори-жінки надають щороку також довід­ку від акушера-гін­еколога, яка містить ві­домості про пере­несені захворюва­н­ня, вагітності, викидні, пологи, пере­лива­н­ня крові й оперативні втруча­н­ня. Щепле­н­ня після участі особи у Д. допустимі не раніше, ніж через 10 днів. Вимоги до віку, ваги і росту, заг. огляд і лабораторне обстеже­н­ня донорів при плазмаферезі аналогічні тим, що наведені для донорів крові. При їх первин. обстежен­ні, крім заг. огляду, проводять клін. аналіз крові, ви­значають кількість тромбоцитів і ретикулоцитів, вміст заг. білка та білк. фракції у сироватці крові. До­звіл на участь у цитаферезі надають на заг. під­ставах. До імун. Д. залучають осіб, у крові яких виявлено імун­ні антитіла антирезус і антибактеріал. антитіла. Імунізації антигенами системи резус можуть під­лягати чоловіки віком 18–50 р. і жінки в період менопаузи. До імун. Д. доцільно залучати жінок, сенсибілізованих внаслідок вагітності. Обстеже­н­ня донорів і скринінг крові проводять на заг. під­ставах. Процедуру імунізації здійснюють за «Ін­струкцією з імунізації донорів для отрима­н­ня сироватки і імуно­глобуліну системи резус».

Виділяють абсолютні та тимчасові протипоказа­н­ня до Д. крові і її компонентів, періоди після щеплень, а також стани, що потребують індивід. оцінюва­н­ня перед донацією. Деякі інфекц. захворюва­н­ня становлять за­грозу без­пеці пере­лива­н­ня крові, тому мін. період утрима­н­ня від участі в Д. — 2 тижні від зникне­н­ня симптомів; у разі контакту з носієм інфекц. захворюва­н­ня такий період повинен дорівнювати інкубаційному, якщо захворюва­н­ня неві­доме, період утрима­н­ня ви­значає від­повід­ал. лікар. Аналіз ризиків (користі) необхідно проводити у кожному випадку окремо. Стратегія від­бору донорів для уникне­н­ня ризику може перед­бачати утрима­н­ня від Д. на до­статній період часу особами, які пере­бували в регіонах пошире­н­ня захворюва­н­ня. Усі процедури (взя­т­тя крові, плазма-, цитаферез, імунізація антигенами) та веде­н­ня від­повід. документації здійснюють в установах служби крові від­повід­но до чин­них ін­струкцій, затвердж. МОЗ України.

Метод пере­садки реципієнту від донора органів чи ін. анатом. матеріалів за­стосовують у ви­значеному законом порядку (ст. 47 «Основ законодавства України про охорону здоровʼя») за згодою донора і реципієнта або їх закон. пред­ставників за умови, що викори­ста­н­ня ін. засобів і методів під­трима­н­ня жит­тєдіяльності, від­новле­н­ня або покраще­н­ня здоровʼя не дає очікуваних результатів, а зав­дана при цьому донору шкода є меншою, ніж та, що за­грожувала реципієнту. Актуальність про­блеми Д. органів і тканин у світі зумовлена знач. кількістю осіб молодого і серед. віку з термінал. стадіями захворювань різних органів. Для її виріше­н­ня у більшості випадків використовують органи хворих, які померли. При незворот. зупинці серц. діяльності впродовж обмеженого часу (15–20 хв.) можливо вилучити лише нирки; у разі смерті пацієнта внаслідок припине­н­ня функціонува­н­ня мозку допускають вилуче­н­ня декількох органів одночасно, оскільки під­трима­н­ня циркуляції крові захищає органи від ішемії. Осн. метою лікува­н­ня потенцій. донорів зі смертю мозку є захист органів (серце, легені, під­шлунк. залоза, нирки, печінка) від ішеміч. ушкодже­н­ня і набряку впродовж всього періоду їх пере­бува­н­ня у від­діл. інтенсив. терапії, а також під час транс­портува­н­ня трупа до операційної і самої операції до моменту холодової перфузії органів консервувал. роз­чином. Не­значний від­соток за­ймають транс­плантації від живих родин­них донорів.

Осн. принципи вилуче­н­ня органів і тканин: його можна здійснювати лише з метою транс­плантації за умов наявності до­зволу згідно законодавства, від­сутності ві­домостей про прижит­тєву від­мову від вилуче­н­ня органів померлого або його родичів; лікарі, які засвідчують факт смерті потенцій. донора, не повин­ні брати без­посеред. участі у вилучен­ні органів або мати від­ноше­н­ня до лікува­н­ня потенцій. реципієнтів; мед. персоналу заборонена будь-яка участь в операціях з пере­саджува­н­ня органів, якщо є під­стави для пі­дозри, що транс­плантант був обʼєктом комерц. угоди; до­ступність для пацієнтів органів-транс­плантантів необхідно забезпечувати за мед. показами, а не з фінанс. чи ін. міркувань; лікарям та мед. персоналу заборонено надавати будь-які ві­домості стосовно донора чи реципієнта. Про­блема орган­ного Д. є невирішеною в усьому світі. Напр., у США за рік виконують бл. 10-ти тис. транс­плантацій нирок, при цьому в листі очікува­н­ня на таку операцію — бл. 40-а тис. пацієнтів. В Україні потреби в транс­плантації органів і тканин не менші, ніж у США та Європі, при цьому трансплантологія пере­буває на етапі становле­н­ня та роз­витку.

С. М. Гайдукова, С. В. Видиборець

Завантажити статтю