Розмір шрифту

A

Драма

ДРА́МА (грец. δρᾶμα, буквально — дія) — рід літератури і жанр роду драми. Як рід літ-ри Д. від­різняється від ін. її родів — лірики та епосу: від лірики тим, що від­творює зовн. щодо автора світ; від епосу тим, що має не оповід­ну форму, а при­значе­н­ня для показу на сцені. Тому якості драм. твору ви­значаються водночас законами літ-ри й театру. Зображе­н­ня певних подій та явищ у Д. подаються як у діях, так і через діалоги й монологи ді­йових осіб; коментарі, автор. характеристики та опис об­ставин — у ремарках. Д. походить з нар. обрядових ритуалів. Існують стародавні традиції Д.: індійська, китайська, грецька та ін. Драм. жанри — трагедія, комедія, Д. та їх жанр. різновиди. У взаємодії з епосом і лірикою виникають Д. епічна («Сава Чалий» М. Костомарова й пізніше — І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого), «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Потомки запорожців» О. Довженка), Д. лірична («Одержима» Лесі Українки, «Зіля королевич» С. Васильченка, «Соловейко-Сольвейг» І. Драча, «Чарівний сон» М. Старицького), драм. поема («Пере­яславська ніч» М. Костомарова, «Вавилонський полон» і «На руїнах» Лесі Українки, «За Україну» І. Огієнка, «Сковорода» П. Тичини, «Дума про братів неазовських» Л. Костенко, «Іконостас України» Віри Вовк, «Хрест» М. Руденка), драм. етюд («Жах» С. Черкасенка, «По дорозі в Казку» Олександра Олеся, «Три хвилини» й «Проща­н­ня» Лесі Українки). Початки укр. Д. досліджуються: текс­ти вертепу записувалися у 18– 19 ст., але ж існували від­давна. Перший з ві­домих текс­тів українською мовою — «Трагедія руська» (16 ст.) — складений у Києві й належить до т. зв. рибалтівських пʼєс (ро­зігрували рибалти, тобто спудеї, дяки, церк. хористи по хатах і ярмарках). Шкільну Д., писану книж. мовою (кін. 16 — 18 ст.), творили викладачі братських шкіл у межах своєрідно оброблених зх.-європ. жанрів — містерій («Слово о збурен­ню пекла», 2-а пол. 17 ст.; «Комедія на Рождество Христово» Д. Туптала, 1702; «Комическое дѣйствіе…» М. Довгалевського, 1737), міраклів («Алексій, человѣк Божій», 1673), мораліте («Трагедокомедія» В. Лащевського, «Воскресеніє мертвих» Г. Кониського, 40-і рр. 18 ст.). В ін. групі шкільних Д. використовували оригін. сюжети на істор. теми, з обмірковува­н­ням актуал. питань реал. життя й водночас — філос., світо­гляд. про­блем («Владимеръ» Ф. Прокоповича, 1705; пʼєси М. Козачинського, С. Полоцького; анонімна «Милость Божія...», 1728). Своєрідним жанром середньовіч­чя були інтермедії, або ж інтерлюдії, — здебільшого комедійні сценки, що ро­зігрувалися у пере­рвах між діями ви­стави поважного змісту; мова їх близька до нар., авторами та виконавцями були учні шкіл, спудеї, мандрівні дяки-пиворізи (інтермедії до драми Я. Гаватовича, на­друк. 1619: «Продав кота в мішку» та «Найкращий сон»; інтермедії до пʼєс М. Довгалевського, Г. Кониського та ін.). Драматурги 20 ст. часом використовували стародавні форми — вертепу (вертепна структура місця дії в «Патетичній сонаті» М. Куліша), інтермедії (між актами «Дійства про велику людину» І. Костецького). Нову епоху в укр. Д. від­крила пʼєса «Наталка Полтавка» І. Котляревського (1818) — «опера», написана нар. мовою, що донині функціонує як мова літературна. Створена як заперече­н­ня спотворень образу українця, пʼєса від­била укр. ментальність, християн. мораль, високий рівень духу нації. Романтична Д. — пере­важно у жанрі трагедії — творилася і у 1-й третині 19 ст. («Сава Чалий» і «Пере­яславська ніч» М. Костомарова), й пізніше («Байда, князь Вишневецький» та «Цар Наливай» П. Куліша, «Довбуш» Ю. Федьковича, «Бог­дан Хмельницький» і «Оборона Буші» М. Старицького, «Бондарівна» й «Ґандзя» І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого), «Сон князя Святослава» І. Франка, «Яблуневий полон» І. Дні­провського). Різножанровий масив являє реалістична Д. 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст., яка різнобічно показує нар. життя, звертається й до тем з історії України. Закорінені у традиціях інтермедій, ви­значальні особливості укр. реалістичної Д. — фольклорна основа, нац. специфіка змісту й форми, обʼємність характерів, християн. етичний ідеал, точне від­творе­н­ня місця дії й соц. об­ставин — формувалися ще у комедіях «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Свата­н­ня на Гончарівці», «Дворянские выборы», «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основʼяненка. Їх доповнили елементи ґротесковості та абсурду, що зʼявилися у пʼєсах із сатир. забарвле­н­ням: «По ревізії» та «Чмир» М. Кропивницького, «Рябина» й «Майстер Чирняк» І. Франка, «Соколики» Г. Це­глинського, «Куди вітер віє» С. Васильченка, «Спів­очі товариства» В. Вин­ниченка, «Отак загинув Гуска» та «Мина Мазайло» М. Куліша. Різноманітна й складна соц.-морал. про­блематика ви­значає напруженість конфлікту у творах І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого) «Без­талан­на» і «Сава Чалий», М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю» й «Талан», М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук» і «Перед волею», І. Франка «Украдене щастя», Г. Хоткевича «Лихолі­т­тя», В. Вин­ниченка «Гріх», Б. Антоненка-Давидовича «Лицарі “Абсурду”», М. Куліша «97» і «Маклена Ґраса».

Модерна укр. Д. ви­зрівала у лоні явища, яке Леся Українка називала новоромантизмом — перед­усім за ви­зна­н­ня самодо­статності, суверен­ності кожної особистості, що ніби ліквідує поня­т­тя «середовище», бо воно також складається з самоцін­них особистостей; М. Вороний на цій основі роз­винув теорію «драми живих символів». Ознаки символізму (патетичну, до релігійності, ідею несуть гранично узагальнені метафори й алегорії, що під­носяться до рівня символів, із багатошаровим змістом) по­стали у Д. «Ґандзя» І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого), «Довбуш» Ю. Федьковича, набули формотвор. сили у пʼєсах Лесі Українки («Осі­н­ня казка», «На полі крові», «Лісова пісня», «Камін­ний господар»), Олександра Олеся («По дорозі в Казку», «Ніч на полонині», «Осінь», «Танець життя», значною мірою — «Земля обітована»), В. Пачовського («Сон української ночі», «Сфінкс Європи»), С. Черкасенка («Жах», «Повинен», «Ціна крові»), В. Вин­ниченка («Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Між двох сил»), І. Кочерги («Пісня в келиху», «Алмазне жорно»), М. Рильського («Бенкет»), Я. Мамонтова («Коли народ визволяється»), Я. Галана («Дон Кіхот з Ет­тенга­йму»). Поетика екс­пресіонізму справила вплив на С. Черкасенка («Ціна крові»), В. Вин­ниченка («Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Між двох сил»), Я. Галана («Вероніка»), І. Кочергу («Майстри часу»), виражає все­осяжний трагізм буття у творах М. Куліша («Народний Малахій», «Патетична соната»). Пошуки драматургів 1920 — поч. 30-х рр. породили різноманітні форми худож. умовності — романтичні, фантастичні тощо («Підеш — не вернешся» та «Свіч­чине весі­л­ля» І. Кочерги, «Радій» М. Ірчана, «Дума про Британку» Ю. Яновського, «Син Сови» Є. Кротевича). Соц. критерії оцінки реальності превалювали у популяр. творах І. Микитенка («Диктатура», «Кадри», «Світіть нам, зорі»). Від­повід­ність канонам соцреалізму та ідеології, що утвердилася, засвідчили О. Корнійчук («Загибель ескадри», «Платон Кречет», «Правда», «В степах України», «Фронт») та його наслідувачі. Ідеологічна за­про­грамованість зумовила художню вторин­ність укр. Д. повоєн­ного періоду, виник специфіч. жанр — істор.-рев., істор.-біогр. Д., що у перед­баченому аспекті ілюструвала події, в основному, від осені 1917; поодинокі здобутки цього жанру — «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, «Тил» М. Зарудного, «Планета Сперанта» О. Коломійця, у 70-і рр. — «Сподіватись!» і «Стіна» Ю. Щербака, «За Сибіром сонце сходить» та «Камінь русина» О. Коломійця, «Григорій Сковорода і Параскева» І. Кавалерідзе, «Євпраксія» П. Загребельного. Утвердже­н­ням нар. моралі, викори­ста­н­ням при­йомів бурлеску, фольклорного гумору по­значені спроби від­родити комедійну традицію («Не називаючи прі­звищ» і «На хуторі біля Диканьки» В. Минка, «Фараони» О. Коломійця). «Обовʼязок деміфологізації радянської дійсності» (за А. Кравченком) бере на себе нове поколі­н­ня драматургів: В. Лігостов («А далі пі­дете ви»), Л. Хоролець («В океані без­вісті»), Я. Стельмах («Запитай колись у трав»), В. Босович («Опір», «Наодинці з долею»), Я. Верещак («Весільний генерал», «Не­історична місцевість»). Традиційний стиль збагатився умовно-притчевими при­йомами («Голос Великої Ріки», «Деревʼяні люди» та «Обережи нас, Маріє» Д. Кешелі, «Ісус, Син Бога живого» В. Босовича), символістською поетикою («Птахи з невидимого острова» В. Шевчука). У 90-х рр. по­жвавився екс­периментатор. напрям («Друже Лі Бо, Брате Ду Фу…» О. Лишеги); зʼявилася абсурдист. драматургія («Короткий курс» і «Двадцять такий-то зʼїзд нашої партії (стено­графічний звіт-опера») В. Діброви, «Давня і по­вчальна історія Каспара Гаузера» О. Клименко). Істор. об­ставинами зумовлена специфічність про­блематики й поетики укр. еміграційної Д. 20 ст. У ній чимало тем з давньої й новіт. історії України — заборонених і викривлено висвітлюваних у СРСР. «Українська Д. діяспори, сві­домо чи під­сві­домо, певним чином доповнювала Д. в Україні, даючи такі пʼєси, яких там тоді — під оглядом тематичним, філософічно-естетичним і стильовим — не можна було ні писати, ні друкувати» (Л. Онишкевич-Залеська). У ній пред­ставлено всі новітні художні течії: символізм (Є. Карпенко, Олександр Олесь, Л. Мосендз, І. Костецький, Л. Коваленко-Івченко, Ю. Косач, Юрій Тис, Віра Вовк, Б. Бойчук, В. Барка, І. Чолган), романтичний реалізм (за ви­значе­н­ням Л. Онишкевич-Залеської — М. Петрівський, І. Багряний, В. Чапленко, Діма, М. Понеділок, Юрій Тис), неоромантизм (Ю. Липа, Леонід Полтава, М. Струтинський), екс­пресіонізм (Ю. Косач, І. Костецький, Л. Коваленко), сюр­реалізм (Ю. Косач, Л. Мосендз, Ю. Липа, Юрій Тис, Віра Вовк), елемен- ти театру абсурду (у Ю. Косача, І. Костецького, Б. Бойчука, Ю. Тарнавського).

Д. як жанр перед­бачає увагу автора до поважних про­блем життя особистості — морал., соц., філос. тощо — та більш-менш урівноваженого обміркува­н­ня їх. Витоки Д. — в античності («Іон» Евріпіда); в епоху Просвітництва зʼявилися франц. й нім. міщанські Д., персонажі яких є пред­ставниками середніх шарів су­спільства. Ознаки міщанської Д. є у пʼєсі «Наталка Полтавка» І. Котляревського. Жанр. від­галуже­н­ня Д. ви­значаються за тематикою (істор. — «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Сонце руїни» В. Пачовського, «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка; релігійна — літургійна Д., містерії, шкільна Д.; у 20 ст. — філос.-релігійна: містерії «Рідна мова» та «Каїн і Авель» І. Огієнка, його ж філос. трилогія «Житейське море»; з сучас. життя — «У темряві» М. Старицького, «Мамаша» М. Кропивницького, «Учитель» І. Франка, «Суєта» І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого), «Закон» і «Пригвождені» В. Вин­ниченка) та про­блематикою (морал.-етична; філос. — від близького фольклорному проти­стоя­н­ня Добра і Зла до екзистенціалізму, елементи якого наявні в Д. «У пущі» Лесі Українки і най­яскравішим виразником якого в укр. драматургії є В. Вин­ниченко); за принципами роз­горта­н­ня конфлікту: Д. етно­графічна («Чари» К. Тополі), Д. психол. («Без­талан­на» І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого), «Талан» М. Старицького, «Украдене щастя» І. Франка, «Брехня» В. Вин­ниченка), Д. ідей і близька до неї чи й тотожна Д. політична («Кремуцій Корд» М. Костомарова, «Оста­н­ня ніч» М. Старицького, «Кас­сандра» й «Оргія» Лесі Українки, «Дизгармонія» та «Пророк» В. Вин­ниченка), Д.-феєрія («Лісова пісня» Лесі Українки, «Марко в пеклі» І. Кочерги). В укр. Д. 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. через крайню напруженість конфлікту й фінальну ката­строфу зʼявилися трагедії («Наймичка» І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого), «Лимерівна» Панаса Мирного, «Не судилось» М. Старицького). З посиле­н­ням сатир. барв, саркаст. ноток Д. пере­творилася на трагікомедію («Чмир» М. Кропивницького, «Сто тисяч» і «Мартин Боруля» І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого), «Республіка на колесах» і «Княжна Вікторія» Я. Мамонтова, «Змова в Києві» Є. Плужника). Яскравою нац. своєрідністю вирізняються укр. зразки заг.-європ. явища кін. 19 — поч. 20 ст. — «нової драми», з її посиленою увагою до внутр. життя неодно­значної особистості: до її індивід. психології, до на­строїв і душев. станів і, від­повід­но, зменше­н­ням баласту непотрібних зовн. по­дробиць. Таким дослідже­н­ням ката­строфіч. заг. стану світу через драм. надломи особистості є пʼєси «Украдене щастя» І. Франка, «Блакитна троянда» Лесі Українки, «Олеся» М. Кропивницького, «Житейське море» І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого), «Брехня» В. Вин­ниченка. У 2-й пол. 20 ст. укр. драматурги в УРСР, по­збавлені права на мист. пошуки, намагалися пропагувати традиц. нац. морал.-етичні цін­ності («Дума про любов» М. Стельмаха, «Голубі олені» та «Дикий Ангел» О. Коломійця, «Недо­співана пісня» О. Під­сухи). Тимчасове послабле­н­ня ідеол. пресу драматурги викори­стали для зверне­н­ня до універс. мотивів носіїв вічних заг.-люд. ідеалів — Фауста, Марка Без­смертного як версії фольклорного Марка Проклятого («Фауст і смерть» О. Левади, «Правда і Кривда» М. Стель- маха). (Див. також Драматургія).

Літ.: Стешенко І. Історія української драми // Україна. 1907. № 1–12; Резанов В. Из истории рус­ской драмы: Школ. действа 17–18 вв. и театр иезуитов. Москва, 1910; Вороний М. Театр і драма. К., 1913; 1989; Резанов В. К истории рус­ской драмы. К.; Нежин, 1916; Возняк М. Початки української комедії (1619–1819). Л., 1919; Нью-Йорк, 1954; Антонович Д. Триста років українського театру. Прага, 1925; Резанов В. Драма українська. Стародавній театр український. Т. 1, 3–6. К., 1925–29; Рулін П. Рання українська драма. К., 1928; Теорія драми в історичному роз­витку. К., 1950; Мороз З. Українська драматургія та український театр другої половини ХІХ ст. К., 1950; Кузякіна Н. Нариси української радянської драматургії. Ч. 1–2. К., 1958–63; Мороз З. Про­блема конфлікту в драматургії. К., 1961; Мамонтов Я. Театральна публіцистика. К., 1967; Мороз З. На позиціях народності. Т. 1–2. К., 1971; Яранцева Н. Про драматичне. К., 1971; Вакуленко Д. Сучасна українська драматургія. 1945–1972. К., 1976; Демʼянівська Л. Українська драматична поема. К., 1984; Курбас Лесь. Березіль: Із творчої спадщини. К., 1988; Чирков А. Эпическая драма. Про­блемы теории и поэтики. К., 1988; Бондарева О. Є. Міф і драма у новітньому літературному контекс­ті: поновле­н­ня структурного звʼязку через жанрове моделюва­н­ня. К., 2006; Липківська А. Світ у дзеркалі драми. К., 2007.

Л. З. Мороз

Додаткові відомості

Рекомендована література

Іконка PDF Завантажити статтю

Інформація про статтю


Автор:
Статтю захищено авторським правом згідно з чинним законодавством України. Докладніше див. розділ Умови та правила користування електронною версією «Енциклопедії Сучасної України»
Дата останньої редакції статті:
груд. 2008
Том ЕСУ:
8
Дата виходу друком тому:
Тематичний розділ сайту:
Світ-суспільство-культура
EMUID:ідентифікатор статті на сайті ЕСУ
21688
Вплив статті на популяризацію знань:
загалом:
891
сьогодні:
1
Дані Google (за останні 30 днів):
  • кількість показів у результатах пошуку: 754
  • середня позиція у результатах пошуку: 29
  • переходи на сторінку: 3
  • частка переходів (для позиції 29): 26.5% ★☆☆☆☆
Бібліографічний опис:

Драма / Л. З. Мороз // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2008. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-21688.

Drama / L. Z. Moroz // Encyclopedia of Modern Ukraine [Online] / Eds. : I. М. Dziuba, A. I. Zhukovsky, M. H. Zhelezniak [et al.] ; National Academy of Sciences of Ukraine, Shevchenko Scientific Society. – Kyiv : The NASU institute of Encyclopedic Research, 2008. – Available at: https://esu.com.ua/article-21688.

Завантажити бібліографічний опис

ВСІ СТАТТІ ЗА АБЕТКОЮ

Нагору нагору