Дактилологія

ДАКТИЛОЛО́ГІЯ (від грец. δᾴχτυλος — палець і …логія) — просторово-рухова система спілкува­н­ня за допомогою пальців рук, що є формою словесної мови і використовується залежно від мети та зав­дань педагогічного процесу в спеціальних школах для осіб з поруше­н­нями слуху, під час комунікативної та пі­знавальної діяльності глухих. Абеткові по­значе­н­ня за допомогою пальців, або мануальні абетки як ві­домі знак. системи існують здавна в усьому світі. Вони сві­домо створ. людьми без вад слуху з метою навч. глухих дітей. Абеткові символи певною мірою від­повід­ають формі друк. або писаної літери. По­значе­н­ня літер за допомогою пальців використовують як у якості засобу спілкува­н­ня, що само­стійно утримує інформацію, так і в якості доповне­н­ня до жестового мовле­н­ня.

Існує думка щодо зародже­н­ня Д. ще в антич. період (Е. Абернаті). Оригін. були пошуки Ш. Бар­руа слідів ручних знаків у давній історії. Досліджуючи культуру Мексики, Ас­сирії, Індії, Китаю, він у чітко зафіксованих положе­н­нях рук на барельєфах могил. плит, у фігурах, які зображали людей давнього світу, від­на­йшов схожість комбінацій пальців з писем. знаками. Більшість дослідників поч. викори­ста­н­ня Д. як засобу навч. і спілкува­н­ня глухих датують 16 ст., коли іспан. монахи, склавши обітницю мовча­н­ня, для потреб спілкува­н­ня вина­йшли дактил. мовле­н­ня. Перші зображе­н­ня пальцевих знаків від­найдено у книзі літописця Беди Достопочтен­ного (672 або 673 — бл. 735) «De Computo vel Loguela Digitorum» («Рахува­н­ня і спілкува­н­ня за допомогою пальців»), де автор навів малюнки рим. монет, у яких номінал по­значався за допомогою пальців руки. На його думку, пальцеві по­значе­н­ня існували і для літер, а їх систему використовували як секретну мову. Ранні Ватикан. ману­скрипти про­ілюстровані ручними по­значе­н­нями чисел (від одиниці до міль­йона). Перші свідче­н­ня Д. в Європі шукають у церк. книгах, оскільки з пошире­н­ням християнства був повʼязаний і роз­виток письма, на основі якого могла зʼявитися своєрідна калька як від­ображе­н­ня графіч. знаків — пальцева абетка. Зародже­н­ня і роз­виток Д. як засобу навч. і спілкува­н­ня глухих повʼязують з іменами Дж. Кар­дано (1501–76), Дж. Батиста делла Порти (1535–1610) в Італії, П. Понсе де Ліона (1520–84), Ж.-П. Бонета (1579–1652) в Іспанії, Дж. Бульвера (1600–64), Дж. Вал­ліса (1616–1703), Дж. Дальґарно (1629–87) в Англії, Я.-Р. Пере­йри (1715–80), Ш.-М. Делепе (1712–89) у Франції. Автори перших дактил. абеток та їхні послідовники намагалися ді­брати такі конфігурації руки (рук), аби дактилеми максимально нагадували літери нац. абетки. З започаткува­н­ням спец. навч. осіб з поруше­н­нями слуху у 18–20 ст. Д. завоювала стійкі позиції у всіх країнах світу. Нині існує бл. 100-а діючих дактил. абеток.

В Україну, як і Білорусь та Росію, Д. поширилася із Зх. Європи, оскільки сурдопедагоги запозичували європ. досвід організації спец. закладів для глухих. Одним з перших закладів стала школа у с. Романів Ново­град-Волин. пов. Волин. губ. (нині смт Житомир. обл.), роз­рахована на 50 учнів (1805). Її дир. був викл. Праз. університету, проф. Я.-Ф. де Гамперле. З першого року навч. учні засвоювали Д. і користувалися нею упродовж усього шестиріч. періоду пере­бува­н­ня в закладі. Основу укр. дактил. абетки склала сербська, завезена сурдопедагогом О. Гурцевим на поч. 19 ст. У рад. період Й. Гейльман, Г. Зайцева, Л. Димскис ви­вчали рос. Д., яка тривалий час мала стійкі позиції у спец. школах. Про­блема викори­ста­н­ня Д. у системі мовлен­нєвих засобів навч. була актуал. й у 20 ст. (К. Бойко, П. Гуслистий, Н. Засенко, Н. Іванюшева, К. Киричек, Р. Краєвський, Е. Пущин, І. Соколянський, М. Ярмаченко та ін.), хоча ґрунтовне ви­вче­н­ня укр. Д. тривалий час не проводили.

Дактил. мовле­н­ня — комунікація за допомогою пальцевої абетки. Кожну літеру зображують певним положе­н­ням пальців руки, що по­значає дактил. знак — дактилему. Дактилеми, роз­ташовані в певній послідовності, і складають дактил. абетку. Сучасна укр. Д. нараховує 33 дактил. знаки (див. Рис.). Кожна дактилема від­повід­но по­значає графему і від­творюється згідно з мовлен­нєвою нормою (прийнятими в сусп. комунікат. практиці осіб з порушеним слухом правилами викори­ста­н­ня дактилем, що характеризуються системністю, істор. і соц. зумовленістю, стабільністю). По­значе­н­ня дактилем в укр. Д. пере­дається трьома способами: конфігурацією пальців, рухом пальців, рухом пʼясті руки. Дактил. мовле­н­ня як знак. система, яку використовують під час спілкува­н­ня, перед­бачає дотрима­н­ня чітко ви­значених норм, які враховують принципи і порядок дактилюва­н­ня, техніку дактил. комунікації. На цій основі виділяють три групи правил: осн. (стосуються закономірностей дактилюва­н­ня: в усному мовлен­ні — норм вимови, писемному — норм орфо­графії), додатк. (стосуються порядку, чіткості викори­ста­н­ня дактилем у мовлен­нєвому потоці), технічні.

Про­блема ви­вче­н­ня укр. Д. тісно повʼязана з профес. під­готовкою сурдопедагогів, пере­кладачів, батьків — усіх, хто опікується навч. і вихова­н­ням осіб з поруше­н­нями слуху. Поширеність дактил. мовле­н­ня залежить від рівня мовлен­нєвого роз­витку глухих. Нині укр. Д. використовують активно. Цьому сприяє широке охопле­н­ня спец. навч. більшості осіб з поруше­н­нями слуху, під­вище­н­ня рівня заг.-осв. під­готовки, організації соц. реабілітації, культ.-осв. роботи.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю