ДЗВО́НИ (ДЗВІНО́ЧКИ) — висячі язикові ударні музичні інструменти групи само­звучних (ідіофонів), у яких звуки виникають через колива­н­ня самих корпусів інструментів. Ін. назви: гуцул. — колоколи, колокірец, дзвинок, дзвоник; закарп. — дзвоники, колокули. Існують Дз. великі (вис. бл. 50–85 см, діаметр нижньої частини 35–45 см), середні (від­повід­но вис. — 35–50 см, діаметр — 25–35 см) і малі (10–35 см і 5–25 см). На великих, серед. та малих церк. дзвонах, під­вішених на дзвіницях і окремих деревʼяних під­дзвонових кон­струкціях, грають за допомогою посмикува­н­ня шнура, прикріпленого до «вуха» великого (рідше серед.) Дз. або ж до самого метал. під­віс. «язика» малого чи серед. Дз. Перший спосіб із викори­ста­н­ням одного або кількох великих Дз. характерний для римо- та греко-катол. (на зх.-укр. землях — також і для православних) церк. традицій; другий (із за­стосува­н­ням щонайменше 5–8 Дз. різних роз­мірів) притаман­ний пере­важно РПЦ. Окрім ритуал.-реліг. функцій, великі й середні Дз. використовують як сигнал. інструменти (див. Дзвін). У багатьох регіонах України Дз. використовують у церк. літургії, колядниц. та великод. обрядах, вертепі; їх також під­вішують до шиї: коням для пере­стороги руху брички чи екіпажу та коровам (іноді вівцям і козам), щоб не губилися в лісі.