Димер

ДИ́МЕР — селище міського типу Вишгородського району Київської області. Центр селищ. ради, якій підпорядк. села Каменка та Рикунь. Знаходиться на болотистій р. Пеховка (у давнину на її берегах добували болотну залізну руду), за 35 км від Києва, за 30 км від залізнич. ст. Немішаєве та за 4 км від Київ. водосховища. Через с-ще проходить автомагістраль Київ–Мінськ. Має автобусне сполучення з містами Київ, Вишгород, Овруч. Площа 8,5 км². Насел. 5871 особа (2001, складає 90,0 % до 1989), переважно українці. Тер. сучас. Д. була заселена здавна, про що свідчать бл. 65-ти курганів 10–12 ст. над р. Ірпінь. Вперше згадується під 1582 як володіння польс. королів. маєтностей Демидова (нині село Вишгород. р-ну). Щодо походження назви с-ща існує кілька версій, більшість краєзнавців схиляються до того, що вона походить від турец. «димер» і в перекладі означає «залізо». Наприкінці 16 ст. маєтності Демидова польс. король віддав в оренду, згодом вони перейшли у володіння князя В. Острозького, 1605 — князів Корецьких, 1622 знову стали королів. володінням. У писем. джерелах 1609 вже згадувалося як містечко, що мало привілеї за Маґдебур. правом. Від 1631 — центр староства. Жит. брали участь у козац. повстаннях під проводом К. Косинського (1591–93), С. Наливайка (1594–96), гетьмана нереєстр. козацтва Т. Федоровича (Трясило; 1630), овруц. полковника Децика (1665), фастів. полковника С. Палія (1703) та ін. Повстанці під проводом Трясила розгромили польс. загін, що розташовувався у м-ку. На поч. Визв. війни під проводом Б. Хмельницького увійшло до складу Київ. полку. Після Берестец. битви 1651 (козац. військо зазнало поразки) 20-тисячне польс.-литов. військо у липні підійшло до Д. Незважаючи на опір полку на чолі з полковником А. Ждановичем, містечко було захоплене. Жовніри зруйнували його, а над жит. вчинили розправу. До серед. 1660-х рр. поступово відродилося. Після Андрусів. перемир’я 1667 — у складі Польщі. 1668 поляки заклали тут фортецю і перетворили Д. на один з укріплених прикордон. пунктів. 1693 у ньому відновилося староство. За 2-м поділом Польщі 1793 — у складі Рос. імперії, від 1797 — містечко Київ. пов. Київ. губ. 1800 землі колиш. староства, зокрема й Д., перейшли до казни. У серед. 19 ст. тут налічувалося 440 держ. селян, діяли гуральня, скляний завод, 4 водяні млини. 1842 засн. сільс. однокласне училище (від поч. 20 ст. — двокласне). На 1866 населення м-ка становило 1772, на 1900 — 3273 особи. На поч. 20 ст. у Д. працювали цегел. і з виготовлення білил заводи, 7 кузень, кілька млинів, 4 рази на рік відбувалися ярмарки, двічі на тиждень — базари. У ході воєн. дій 1918–20 неодноразово переходило з рук у руки. Від 1932 — у складі Київ. обл. 1923–62 — райцентр, 1962–73 — у складі Києво-Святошин., від 1973 — Вишгород. р-нів. Від 1957 — смт. Жит. потерпали від голодомору 1932–33, зазнали сталін. репресій. У 1930-х рр. злочинним комуніст. режимом зруйновано дерев’яну церкву св. Косьми і Даміана (побудована 1754). Під час нім.-фашист. окупації (25 серпня 1941 — 4 листопада 1943) діяло підпілля. Гол. підприємства: швейна ф-ка «Промінь», держлісгосп. У смт — заг.-осв. школа, г-зія, муз. школа, дитсадок; комплексна геофіз. обсерваторія Інституту геофізики НАНУ; Будинок культури; лікарня, поліклініка; відділ. 2-х банків. Реліг. громади: УПЦ КП, УПЦ МП, євангел. християн-баптистів. Встановлено 2 пам’ятники воїнам, які загинули під час 2-ї світової війни. У Д. народилися історик, архівіст, палеограф І. Каманін, д-ри н. лікарі В. Васильєва, П. Дорошенко, хіміки О. Іванов, М. Кляшторний, фізики В. Примаченко, М. Шут, математик О. Провотар; нар. арт. України Т. Гримальська; жили та працювали кобзар І. Дзюбенко, живописець, графік, скульптор О. Дяченко.

Розмір шрифту

Димер

Рекомендована література

Інформація про статтю