Димер

Визначення і загальна характеристика

ДИ́МЕР — селище міського типу Вишгородського ра­йону Київської області. Центр селищ. ради, якій під­порядк. села Каменка та Рикунь. Знаходиться на болоти­стій р. Пеховка (у давнину на її берегах добували болотну залізну руду), за 35 км від Києва, за 30 км від залізнич. ст. Немішаєве та за 4 км від Київ. водо­сховища. Через с-ще проходить автомагістраль Київ–Мінськ. Має автобусне сполуче­н­ня з містами Київ, Вишгород, Овруч. Площа 8,5 км². Насел. 5871 особа (2001, складає 90,0 % до 1989), пере­важно українці. Тер. сучас. Д. була заселена здавна, про що свідчать бл. 65-ти курганів 10–12 ст. над р. Ірпінь. Вперше згадується під 1582 як володі­н­ня польс. королів. маєтностей Демидова (нині село Вишгород. р-ну). Щодо походже­н­ня назви с-ща існує кілька версій, більшість крає­знавців схиляються до того, що вона походить від турец. «димер» і в пере­кладі означає «залізо». На­прикінці 16 ст. маєтності Демидова польс. король від­дав в оренду, згодом вони пере­йшли у володі­н­ня князя В. Острозького, 1605 — князів Корецьких, 1622 знову стали королів. володі­н­ням. У писем. джерелах 1609 вже згадувалося як містечко, що мало привілеї за Маґдебур. правом. Від 1631 — центр староства. Жит. брали участь у козац. пов­ста­н­нях під проводом К. Косинського (1591–93), С. Наливайка (1594–96), геть­мана нереєстр. козацтва Т. Федоровича (Трясило; 1630), овруц. полковника Децика (1665), фастів. полковника С. Палія (1703) та ін. Пов­станці під проводом Трясила роз­громили польс. загін, що роз­ташовувався у м-ку. На поч. Визв. війни під проводом Б. Хмельницького уві­йшло до складу Київ. полку. Після Берестец. битви 1651 (козац. військо за­знало поразки) 20-тисячне польс.-литов. військо у липні пі­ді­йшло до Д. Не­зважаючи на опір полку на чолі з полковником А. Ждановичем, містечко було захоплене. Жовніри зруйнували його, а над жит. вчинили роз­праву. До серед. 1660-х рр. по­ступово від­родилося. Після Андрусів. пере­мирʼя 1667 — у складі Польщі. 1668 поляки заклали тут фортецю і пере­творили Д. на один з укріплених прикордон. пунктів. 1693 у ньому від­новилося староство. За 2-м поділом Польщі 1793 — у складі Рос. імперії, від 1797 — містечко Київ. пов. Київ. губ. 1800 землі колиш. староства, зокрема й Д., пере­йшли до казни. У серед. 19 ст. тут налічувалося 440 держ. селян, діяли гуральня, скляний завод, 4 водяні млини. 1842 засн. сільс. однокласне училище (від поч. 20 ст. — двокласне). На 1866 населе­н­ня м-ка становило 1772, на 1900 — 3273 особи. На поч. 20 ст. у Д. працювали цегел. і з виготовле­н­ня білил заводи, 7 кузень, кілька млинів, 4 рази на рік від­бувалися ярмарки, двічі на тиждень — базари. У ході воєн. дій 1918–20 неодноразово пере­ходило з рук у руки. Від 1932 — у складі Київ. обл. 1923–62 — райцентр, 1962–73 — у складі Києво-Святошин., від 1973 — Вишгород. р-нів. Від 1957 — смт. Жит. потерпали від голодомору 1932–33, за­знали сталін. ре­пресій. У 1930-х рр. злочин­ним комуніст. режимом зруйновано деревʼяну церкву св. Косьми і Даміана (побудована 1754). Під час нім.-фашист. окупації (25 серпня 1941 — 4 листопада 1943) діяло під­пі­л­ля. Гол. під­приємства: швейна ф-ка «Промінь», держлісгосп. У смт — заг.-осв. школа, г-зія, муз. школа, дитсадок; комплексна геофіз. обсерваторія Ін­ституту геофізики НАНУ; Будинок культури; лікарня, поліклініка; від­діл. 2-х банків. Реліг. громади: УПЦ КП, УПЦ МП, євангел. християн-баптистів. Встановлено 2 памʼятники воїнам, які загинули під час 2-ї світової війни. У Д. народилися історик, архівіст, палео­граф І. Каманін, д-ри н. лікарі В. Васильєва, П. Дорошенко, хіміки О. Іванов, М. Кляшторний, фізики В. Примаченко, М. Шут, математик О. Провотар; нар. арт. України Т. Гримальська; жили та працювали кобзар І. Дзюбенко, живописець, графік, скульптор О. Дяченко.

Літ.: Похилевич Л. И. Сказания о населен­ных местностях Киевской губернии. К., 1864, Біла Церква, 2005.

Н. О. Піпченко, Л. П. Самохвалова

Завантажити статтю