Дистанційна освіта

ДИ­СТАНЦІ́ЙНА ОСВІ́ТА — форма організації і реалізації на­вчально-виховного процесу, за якою його учасники здійснюють на­вчальну взаємодію пере­важно екс­територіально (пере­бувають поза межами можливої без­посередньої на­вчальної взаємодії, і їхня особиста присутність у певних приміще­н­нях на­вчального закладу не є обовʼязковою). Д. о. роз­глядають як різновид освіт. системи, в якій пере­важно використовують ди­станц. технології навч. та організації освіт. процесу, а також як одну з форм отрима­н­ня освіти, за якою опанува­н­ня того або ін. її рівня за певною спеціальністю (напрямом під­готовки, пере­підготовки або під­вище­н­ня кваліфікації) здійснюється в процесі ди­станц. на­вча­н­ня. Залежно від характеру організації навч. комунікацій між учасниками та організаторами Д. о. і способу побудови комунікац. ка­налу навч. середовища роз­різняють традиц. ди­станц. навч. (заочна форма навч.) й електрон­не ди­станц. навч. (електрон­на ди­станц. форма навч.). При традиц. ди­станц. навч. учасники й організатори навч. процесу взаємодіють пере­важно асинхрон­но у часі, використовуючи як транс­порт­ну систему до­ставки засобів навч. та ін. інформ. обʼєктів системи поштового, телефон. або теле­граф. звʼязків. При електрон. ди­станц. навч. вони здійснюють пере­важно індивідуаліз. взаємодію як асинхрон­но, так і синхрон­но у часі, використовуючи електрон­ні транс­порт­ні системи до­ставки засобів навч. та ін. інформ. обʼєктів, компʼютерні мережі інтернет/інтранет, медіа-навч. засоби та інформ.-комунікат. технології. Іноді в межах одного навч. плану і навч.-вихов. процесу по­єд­нують різні форми опанува­н­ня освіти (напр., очно-ди­станц., вечір.-ди­станц. форми навч. та ін.). Такий під­хід дає змогу під­вищити пед. ефективність навч.-вихов. процесу, використовувати най­ефективніші для кожного етапу форми навч. і цим збалансувати наявні можливості навч. закладу й учнів. Нині електрон­не ди­станц. навч. актуальніше від традиційного. Це повʼязано, по-перше, з новою освіт. парадигмою, яка ви­значила і задекларувала принципи від­критої освіти і стала реакцією на обʼєктивні тенденції глобалізації світу, під­вище­н­ня динамізму соц.-екон. і наук.-тех. роз­витку, по­глибле­н­ня інтеграц. і демократ. процесів у су­спільстві й освіті; а, по-друге, з широкомас­штаб. інформатизацією освіти, яка забезпечила всебічне впровадже­н­ня інформ.-комунікат. технологій в освітню практику як засобу навч. та предмета ви­вче­н­ня і яка стала реакцією системи освіти на обʼєктивні тенденції формува­н­ня інформ. су­спільства, роз­виток компʼютер. технологій, їх впровадже­н­ня в усі сфери жит­тєдіяльності людини. Посилен­ню впливу цього чин­ника на характер і темпи роз­витку Д. о. сприяли досягнутий рівень роз­витку інформ.-комунікат. технологій, темпи зро­ста­н­ня обсягів їхнього виробництва при одночасному по­стійному по­ступовому знижен­ні вартості як самих засобів і технологій (у першу чергу, індивід. користува­н­ня), так і телекомунікац. послуг.

Серед особливостей електрон. ди­станц. навч. — гнучкість та адаптивність навч. процесу до потреб і можливостей учнів (учасники навч. процесу не від­відують регулярних занять, організованих за традиц. формою, а працюють у зручний для такої роботи час у зручних місці й темпі); модульність побудови навч. про­грам (в основу про­грам ди­станц. навч. покладено модул. принцип); нова роль викл., або тьютора (консультува­н­ня при скла­дан­ні індивід. навч. плану, допомога учням у їхньому профес. самови­значен­ні, префільтрація мережних електрон. джерел навч. інформації, під­готовка віртуал. навч. ситуац. зав­дань тощо); спеціаліз. форми контролю якості навч. досягнень (спів­бесіди, практ., курсові і проект­ні роботи, екс­тернат, робота з компʼютер. тестовими системами тощо); викори­ста­н­ня базової і спеціаліз. комунікац. технологій під­тримки взаємодії субʼєктів процесу електрон. ди­станц. навч. (електрон­на пошта, www-дошка, чат-, аудіо-, ві­деокомунікація в реал. часі, інтернет-пошук тощо); за­стосува­н­ня спеціаліз. засобів навч. (компʼютерні навч. системи в звичай. і мультимедій. варіантах; матеріал на магніт. і лазер. дисках, флеш-памʼяті і спец. при­строях на аудіо- та ві­деокасетах; телепередачі; лабораторні автоматиз. ди­станц. практикуми; про­грами-тренажери; про­грами моделюва­н­ня обʼєктів і процесів; дидакт. матеріали на основі екс­перт. і гео­інформ. навч. систем; локал. та мереж. електрон­ні інформ. ресурси, бази даних і знань та електрон­ні б-ки з від­даленим до­ступом тощо); викори­ста­н­ня спеціаліз. та орієнтованих на інформ.-комунікат. технології форм організації навч.-пі­знав. діяльності (спрямоване навч., орієнтоване на самоосвіту учня; навч. під керівництвом викл.). Ці властивості дають можливість навч. закладам забезпечити взаємодію вчителів та учнів незалежно від часу та простору в асинхрон. та синхрон. режимах у всьому світі; до­ступ викл. і студентів до світ. інформ. ресурсів (зарубіж. та вітчизн. електрон. б-к, період. вид., баз даних, екс­перт. систем); залуче­н­ня висококваліфікованих фахівців з усього світу як для проведе­н­ня лекцій і семінарів, конф. і симпозіумів, так і для на­да­н­ня консультацій; участь у роз­роблен­ні спільних проектів з ін. вітчизн. та зарубіж. навч. закладами, наук. установами і проект. організаціями, що при­скорює процес інте­грува­н­ня системи освіти в між­нар. наук.-проект­ну діяльність; реалізацію осн. принципів від­критої освіти; високу якість освіти. Отже, Д. о. в сучас. її варіанті є не лише ефектив. доповне­н­ням до традиц. форм освіти, а й якісно новою формою організації освіти з притаман­ними їй цілями, способами побудови та від­повід. елементним наповне­н­ням метод. систем і навч. середовища.

Д. о. як форма отрима­н­ня освіти й організації навч. виникла в Єв-ропі на поч. 19 ст. У той час для її по­значе­н­ня використовували термін «кореспондент. навч.», під яким ро­зуміли всі форми навч., що здійснювалося за межами навч. закладу. Вперше таку форму за­провадив 1836 Університет Лондона. Згодом зʼявилися перші публікації з цієї про­блеми. 1892 Університет Чикаґо, 1911 Університет Квінсленда започаткували за­стосува­н­ня кореспондент. навч. для широких верств населе­н­ня, які бажали отримати вищу освіту і не мали можливості це зробити за очною формою. На­прикінці 1920-х рр. у СРСР, зокрема й в Україні, виник різновид кореспондент. навч., ві­домий під на­звою «заочне навч.». З часом його почали використовувати не лише у вищих, а й у заг.-осв. школах. Активно роз­вивалося кореспондент. навч. після 2-ї світової війни, у роки від­будови країн Європи. Напр., у Франції роз­по­всюдже­н­ня кореспондент. навч. спричинене перед­усім необхідністю забезпечити освіту насел., яке проживало у від­далених гірських р-нах, а також фінанс. труднощами, з якими стикалося насел. периферій. р-нів при намаган­ні отримати очну освіту у великих містах, де за­звичай роз­ташовувалися університети. У 1980-х рр. у країнах Заходу замість терміна «кореспондент. навч.» почали за­стосовувати синонімічні йому, виникне­н­ня яких зумовлене різними під­ходами до цієї про­блеми вчених, прагне­н­ням під­креслити у певному контекс­ті ту чи ін. технол. особливість навч. на від­стані. В Україні, Росії і деяких ін. країнах пере­важно вживають терміни «ди­станц. навч.» і «Д. о.», часто — як синоніми. Від серед. 1990-х рр. у Великій Британії, Франції і США Д. о. почала набувати широких мас­штабів. В Україні її активно впроваджують від поч. 21 ст., пере­важно в системі вищої освіти.

Ви­вче­н­ня про­блем Д. о. в Україні повʼязане з діяльністю таких вчених, як В. Биков, В. Гриценко, М. Згуровський, В. Кремень, В. Луговий, В. Кухаренко, В. Олійник та ін.

Завантажити статтю