Діалектика

ДІАЛЕ́КТИКА (грец. διαλεχῖιχή — мистецтво вести бесіду) — вче­н­ня про протилежності й від­мін­ності. Існують різні концепції Д. (залежно від того, як тлумачать звʼязок протилежностей). Різноманітність форм звʼязків роз­крита і про­аналізована в історії філософії: єд­ність протилежностей, їх пере­ходи одна в одну, негат. характер і від­носність — у Геракліта; суперечність мисле­н­ня і буття — в апоріях Зенона Елейського; збіг протилежностей (coincidentia oppositorum) — у вчен­ні М. Кузанського і Дж. Бруно; їх необхідність та несумісність — в антиноміях І. Канта; частковий збіг через їх подільність — у синтет. методі Й.-Г. Фіхте; пере­творе­н­ня протилежностей — у Ф. Шел­лінґа; взаємо­проникне­н­ня і примире­н­ня — у Ґ. Геґеля; мисле­н­ня методом по­стій. проти­ставле­н­ня протилежностей (антитетика) — у Л. Фойєрбаха; знище­н­ня однієї протилежності іншою — в марксизмі; знище­н­ня обох — у сталінізмі; їх взаємовиключе­н­ня — у С. Кʼєркеґора; нерозвʼязність суперечностей — у трагіч. діалектиці А. Ліберта; повне заперече­н­ня соц. форм буття людиною — у негат. діалектиці П. Сартра, Т. Адорно. Особливе місце в історії Д. посідає італ. філософ Б. Кроче, який створив концепцію, що роз­ширює межі всієї класич. і післякласич. Д., викладену в пр. «Che vivo e che morto nel filosofia di Hegel», Napoli, 1906 — «Живе і мертве в філософії Гегеля». Гол. її ідея в тому, що протилежності — частковий і гранич. вид від­мін­ностей, тому Д. протилежностей — окремий випадок «Д. від­мін­ностей». Усі за­значені від­ноше­н­ня існують реально, тому всі форми Д. у своїх межах від­ображають дійсність. Д. як ціле — сукупність усіх її форм, роз­горнутих в історії філос. думки. Однак практ. цін­ність їх неоднакова; вони мають негат. значе­н­ня, якщо спрямовані проти життя людей. Саме такими є різновиди Д., які використовували для виправ­да­н­ня тоталітар. режимів.

У філос. думку України Д. входила через засвоє­н­ня здобутків зх.-європ., особливо нім. класичної, пізніше — марксист. філософії, зрештою вона набула самост. значе­н­ня. Діалектичні тенденції виразно простежуються у 19–20 ст. У цьому процесі варто виділити шість періодів. Перший (до 1830-х pр.) — зна­йомство з філософією І. Канта, Й.-Г. Фіхте, Ф. Шел­лінґа. 1803 Я. Рубан у Миколаєві видав пере­клад «Пролегоменів» І. Канта; 1813 у Харків. університеті в пере­кладі С. Ескорського ви­йшла пр. «Яснейшее изложение, в чем состоит сила новейшей философии» Й.-Г. Фіхте, 1833 М. Курляндцев видав в Одесі «Введение в умозрительную физику» Ф. Шел­лінґа, а Й. Міхневич 1850 узагальнив «Опыт простого изложения системы Шел­линга, рас­сматриваемой в связи с системами других немецких философов». Ці вче­н­ня викладали іноз. й вітчизн. мислителі (Й. Шад, Г. Корітарі, А. Венедиктов, Л. Якоб, Я. Громов, А. Дубрович та ін.). Через сукупність філос. учень та їх структури в Україну проникали й діалектичні ідеї — про роз­виток природи через подола­н­ня суперечностей, про боротьбу протилежностей як стимул роз­витку, про рівність їх як умову гармонії між націями, сусп. станами, в державі, родині. Головне, чим імпонували ці вче­н­ня, — ідея єд­ності всього існуючого. Д. ще не стала предметом caмocт. дослідж.; її осмислювали у контекс­ті натурфілос., соц.-політ., морал. та ін. про­блем. 2-й період (1830–60-і pр.) характеризується посиленою увагою також до філософії Ґ. Геґеля, пере­важно з боку пред­ставників київ. реліг.-філос. школи (І. Скворцов, П. Авсенєв, Й. Міхневич, О. Новицький, С. Гогоцький). Знач. внесок в осмисле­н­ня філософії Ґ. Геґеля зробив С. Гогоцький; другий том його чотиритом. «Философского лексикона» (1857–73) присвяч. цьому філософу, ви­даний окремо («Обозрение системы философии Гегеля», 1860). Новим у цей період став спец. аналіз діалектич. методу нім. мислителя — більшу частину праці С. Гогоцького за­ймає роз­кри­т­тя пере­ваг і вад геґелів. методу. Із вче­н­ня Ґ. Геґеля він сприйняв як позит. істор. роз­виток сві­домості в «Феноменології духа», діалектич. характер ро­зумі­н­ня історії філософії, критику дуалізму І. Канта, ідеалізму Й.-Г. Фіхте і Ф. Шел­лінґа, ідею про єд­ність мисле­н­ня і буття в логіці Ґ. Геґеля. Але діалектику Ґ. Геґеля він не від­окремлював від його системи, за змістом та структурою їх ототожнював: в обох вбачав і від­кидав процес творе­н­ня буття та Бога люд. мисле­н­ням. Уживав термін «діалектична система» на по­значе­н­ня неподільності методу й системи. Ідеї історизму і роз­витку сприйняли у Ґ. Геґеля також О. Новицький, ін. пред­ставники цієї школи. Вони ви­знавали Д. тією мірою, якою вона не заперечувала теологію. У реаліст. ви­гляді ідея роз­витку зʼявилася в 3-му періоді (2-й пол. 19 ст.) — у творчості М. Драгоманова, І. Франка, С. Подолинського, по­гляди яких узагальнюють не лише нім. класику, а й еволюц. вче­н­ня Г. Спенсера, Ч. Дарвіна, істор. діалектику К. Маркса тощо. Ідеї роз­витку і суперечностей ними викладено у контекс­ті соціаліст. та філос.-істор. концепцій. Тому, не­зважаючи на те, що марксизм на той час уже сві­домо від­окремив метод від ідеаліст. системи у філософії Ґ. Геґеля (ці мислителі не є ідеалістами в ро­зумін­ні історії), за­значене від­окремле­н­ня залишено поза увагою. Воно стало цілком сві­домим у 4-му періоді, коли марксизм став панів. ідеологією в Україні (від поч. 1920-х pр.). Предметом викла­да­н­ня й дослідж. стала і його філософія, одним з гол. положень якої є від­мін­ність між методом і системою Ґ. Геґеля, між Д. та ідеалізмом, ідея нової, матеріаліст. Д. Оскільки оста­н­ня існує в різних формах, вона й стала самост. обʼєктом аналізу. У цей період Д. ідеологізували й політизували, пере­творили на знаря­д­дя пригніче­н­ня думки і політ. ре­пресій. Разом з тим її спростили, звульгаризували. Люди, схильні до наук. пошуку, прагнули збагатити зміст діалектич. мисле­н­ня засвоє­н­ням ін. істор. образів. Із цим повʼязана т. зв. дис­кусія «механістів» та «діалектиків» на поч. 1930-х рр. (М. Деборін та його школа в Росії, С. Гонікман — в Україні). В СРСР обидві дис­кутуючі сторони знищені ідеологічно й фізично. Що стосується «діалектиків», то не­прийнятність їхніх по­глядів ви­значалася тим, що до тлумаче­н­ня і за­стосува­н­ня Д. вони під­ходи- ли глибше, ніж це до­зволялося офіц. точкою зору. Нім. філософія набувала самост. значе­н­ня, ставала поряд із марксизмом і фактично послаблювала його монопольність. Істор.-філос. процес в Україні зна­йшов роз­виток у 1950–70-і pр. у викладац. і дослідн. діяльності В. Шинкарука та його школи. Справді, якби все позитивне з нім. клас. філософії було засвоєне марксизмом, то викла­да­н­ня і ви­вче­н­ня її стало б зайвим. Її привабливість пояснюється над­звичай. багатством ідей та концепцій в усіх галузях філос. зна­н­ня, зокрема й концепцій та ідей Д. Тому у цей період нім. класика стала чи не найголовнішим джерелом філос. освіти в Україні. Від­штовхуючись від марксизму, оригін. результати отримав М. Босенко у кн. «Диалектика как теория развития» (К., 1966). До цієї лінії належать і числен­ні праці з різних заг. про­блем теорії категорій (їх ви­значе­н­ня, спів­від­ноше­н­ня з поня­т­тями, типи категорій, способи їх систематизації, функціонува­н­ня Д. у культур. контекс­тах, а також роз­робле­н­ня окремих категоріал. структур). Найбільш інтенсивно такі дослідж. вели у 1970–80-і pр., їх центром став Ін­ститут філософії АН УРСР (Київ). Інтерес до них пояснювався тим, що ця про­блематика найменше політизована і від­кривала значні можливості для по­ступу філос. думки. Із роз­падом СРСР і пере­ходом марксизму в ранг одного з багатьох вчень зʼявилася можливість задовольняти духовні потреби й ін. філос. вче­н­нями Заходу і Сходу, особливо тими, які свого часу роз­глядали як вче­н­ня сучас. бурж. філософії. Д. роз­вивається на загальнішій і само­стійнішій основі, і це можна вважати характер. ознакою її 6-го періоду роз­витку. Про це свідчать праці, ви­дані сектором гуманіст. про­блем Д. Ін­ституту філософії НАНУ (Київ): «Противоречия в современ­ном мире: В поисках новой формы диалектики» (1992), «Філософія ноо­сфери: Філос. зміст і сучас. смисл феномену ноо­сфери» (1995), «Діалектика без апології: Філос.-антропол. аспекти» (1998); а також низка дослідж. М. Злотіної, вміщених у зб. «Диалектика» (2004; усі — Київ).

М. О. Булатов

Діалектика і метафізика Актуальність зі­ставле­н­ня цих понять зумовлена тим, що їх радикал. проти­ставле­н­ня, впроваджене діалектичним матеріалізмом, залишається стереотипом у мислен­ні знач. частини укр. інтелектуалів. У діалектич. матеріалізмі ці поня­т­тя радикально проти­ставлялися як несумісні, поряд з несумісністю матеріалізму та ідеалізму. Важливіше те, що ці терміни по­значають засадничі філос. поня­т­тя, які часто використовують в сучас. інтелектуал. мовлен­ні. Терміни «Д.» і «метафізика», введені в інтелектуал. мовле­н­ня антич. філософами, набували в історії зх. філософії різних значень та смисл. від­тінків. Вказують на такі істор. значе­н­ня терміна «Д.»: 1) діалог, з допомогою якого пере­віряють істин­ність понять, тверджень, теорій; 2) правдоподібна аргументація, зовні пере­конлива риторика, яку використовують для пере­моги в суперечці (софістична Д.); 3) під­хід до явищ і понять під різними кутами зору (Д. як синоптика); 4) пере­вірка засновків, на яких ґрунтується доказува­н­ня (умовивід); 5) Д. як логіка (діалектика схоластична); 6) транс­ендентальна Д. І. Канта; 7) критика формал.-логіч. роз­межувань і проти­ставлень, як теорія роз­витку через появу суперечностей та їх синтез (Д. Ґ. Геґе-ля). Слід додати ро­зумі­н­ня Д. у Франкфурт. школі крит. філософії (негативна Д. Т. Адорно), а також теол. Д. та Д. як складову частину герменевтики (зокрема в Г.-Ґ. Ґадамера) тощо. Істор. багато­значність терміна «Д.» до­зволяє у сучас. його викори­стан­ні наголошувати на одному з його істор. значень. Це дає під­ставу говорити про неможливість дати хоча б мінімальне заг. значе­н­ня цього терміна у його сучас. вжитку. Коли у заг. значен­ні словом «Д.» по­значають по­гляд, від­повід­но до якого природні, сусп. та духовні явища роз­глядають у взаємозвʼязку й мінливості, включаючи повʼязаність протилежностей та істор. мінливість, то в такому разі термін «Д.» використовують у значен­ні, якого він набув у філософії Ґ. Геґеля. Аристотель вважав першим діалектиком Зенона з Елеї, послідовника Парменіда, оскільки той за­ймався парадоксами. З того факту, що, всупереч теорії, Ахіл­лес таки доганяє і пере­ганяє черепаху, витікало, що практична дія спростовує теорію: те, що неможливе теоретично, можливе практично і фактично. Від­значимо цю можливість посила­н­ня на практ. дію як аргумент, спрямований проти теорії («практика як критерій істини»). Це під­штовхувало до пита­н­ня: чи істин­ні ті засновки, на яких ґрунтується теорія, включаючи і саме поня­т­тя істин­ності. Софісти при­йшли до релятивізму: з тези Протагора «людина — міра всіх речей» зробили висновок про від­носність тверджень про існува­н­ня будь-чого, зокрема про від­носність понять істини, добра, краси. Якщо припускати, що засн. школи софістів (Протагор і Горгій) не дотримувалися крайніх форм релятивізму (а це є дис­кусійним), то пізні софісти, які складали промови для політиків і брали участь в судових суперечках, стали зловживати риторикою (еристикою). Метою їхньої Д. як діалогу стало досягне­н­ня враже­н­ня пере­конливості сказаного, створе­н­ня видимості істин­ності, оскільки вони вважали істину в основі своїй субʼєктивною (залежною від по­глядів). Від­значимо перед­усім цю ознаку релятивізму Д., яку і мають на увазі, коли говорять про «софістичну Д.». На противагу цим «пі­знім» софістам, Сократ (якого сучасники повʼязували з софістами) та Платон стали роз­глядати Д. (діалог з іншими та собою) як засіб від­кри­т­тя істини та спосіб пере­вірки істин­ності сказаного. Шляхом роз­мови з іншими чи з собою зміст будь-якого поня­т­тя чи твердже­н­ня може бути роз­глянутим під різними кутами зору; тому Платон повʼязував Д. із синоптикою (бачити щось всебічно, під різними кутами зору). Послідовність Платона у поцінуван­ні діалогу з собою як способу пере­вірки сказаного змусила його по­ставити під пита­н­ня свою теорію ідей у своїх пізніх діалогах. Але найбільш впливовим стало ви­значе­н­ня терміна «Д.», за­пропоноване Аристотелем. У «Топіці» він поділив усі умовиводи чи докази на істин­ні (висновок з необхідністю слідує з перед­умов, які вважаються істин­ними; цим за­ймається аналітика — пізніше на­звана «логікою»), діалектичні та риторичні (еристика). З діалектич. умовиводом маємо справу, коли засновки, на які спирається доказ, не вважають заві­домо істин­ними, а лише правдоподібними (їх ставлять під сумнів). Ці засновки роз­глядають під різними кутами зору (з них роблять всі можливі висновки), шукаючи можливості спростувати їх істин­ність. З по­гляду Аристотеля, діалектичне міркува­н­ня (умовивід) націлене на те, щоб по­ставити під сумнів загально поширені уявле­н­ня і пере­кона­н­ня, включаючи віру філософів в істин­ність певних принципів. При цьому Аристотель ви­знавав пі­знавал. цін­ність Д., оскільки, ставлячи під сумнів ті засновки, на які ми спираємося у своїх доказах, Д. прокладає шлях до кращого об­ґрунтува­н­ня засад усіх наук. Натомість ерист. (риторич.) умовивід є тільки видимістю умовиводу, оскільки (як це Аристотель показує у своєму творі «Про софістичні спростува­н­ня») в ньому мовле­н­ня спрямоване на те, щоб пере­магати в суперечці суто словес. засобами, зловживаючи дво­значностями. Та не стільки ці зло­вжива­н­ня, скільки релятивізм софістів (твердже­н­ня, що поня­т­тя істини і добра є від­носними) було тим, що спонукало Платона й Аристотеля до критики софістів. Пізніше стоїки під терміном «логіка», який вони ж і ввели у вжиток, обʼ­єд­нали аналітику (формал. логіку), діалектику та еристику (риторику). У період пізньої схоластики від­бувалося стира­н­ня різниці між зна­н­ням певним і правдоподібним (між аналітикою, Д. і еристикою): терміном «Д.» стали фактично по­значати логіку, яку використовують як засіб пере­конува­н­ня з допомогою правдоподіб. міркувань. У «Критиці чистого ро­зуму» І. Кант на­звав таке викори­ста­н­ня логіки «софістич. мистецтвом», яке зводиться до на­да­н­ня своєму невігластву або навіть умис. облуді ви­гляду істини. Цій діалектич. логіці І. Кант проти­ставив свою транс­цендентал. Д., що повин­на цілком a priori охоплювати виникне­н­ня з чистого ро­зуму певних ідей і понять, не під­порядкованих потребам наук. пі­зна­н­ня; і вони, отже, лежать поза межами роз­судку. Він вводить поня­т­тя «транс­цендентал. Д.», при­значе­н­ня якої полягає у створен­ні транс­цендентал. ідей: першою та засадничою є ідея транс­цендентал. субʼєкта. Серед ін. важливих ідей — ідеї світу, душі, Бога. Вони не можуть бути об­ґрунтовані теоретично, але мають жит­тєве, практ. виправ­да­н­ня. Тим часом Ґ. Геґель, як видно з його перед­мови до «Науки логіки», звинуватив І. Канта у занепаді метафізики, наголошуючи, що він у своїй критиці метафізики мав на увазі «стару метафізику». Ґ. Геґель наголосив на цін­ності метафізики, оскільки, з його по­гляду, народ без метафізики як добре оздоблений храм, але без святині. На противагу І. Канту, він вважав, що теор. від­повідь на найбільш фундам. (метафіз.) філос. пита­н­ня цілком можлива, але тільки шляхом від­мови від кантіан. проти­ставле­н­ня ро­зуму-роз­суду і ро­зуму в ширшому значен­ні. На метафіз. пита­н­ня здатний від­повід­ати лише розум, для якого розум-роз­суд є лише одним з його складників. Ґ. Геґель критикував не метафізику взагалі, а тільки традиційну («стару») метафізику. Навпаки, він прагнув реабілітувати метафізику після її критики І. Кантом. І для цього роз­робив власне ро­зумі­н­ня Д., на яку має спиратися об­ґрунтува­н­ня нової метафізики. У такий спосіб він створив діалектичну метафізику, яка містила націленість на знаходже­н­ня деякої надійної і остаточ. першооснови у самопі­знан­ні духу, яке хоч і роз­гортається історично, але спрямоване на поверне­н­ня духу до себе — до абсолюту, до Бога. Тут неможливо докладніше висвітлювати спосіб мисле­н­ня, яке Ґ. Геґель називає «діалектичним», але за­уважимо, що в ньому важливу роль ві­ді­грає інтелектуал. інтуїція (спо­глядальність чи спекулятивність) та апріорність. І саме це спричинило за­грозу ослабле­н­ня крит. раціоналізму, що при­звело до зміни початк. захопле­н­ня філософією Ґ. Геґеля роз­чарува­н­ням: це спричинило інтелектуал. рух під гаслом «назад до Канта». Філософія Ґ. Геґеля — одне з джерел діалектич. матеріалізму, що в ортодоксал. версії став основою офіц. філософії в СРСР під на­звою «марксизму-ленінізму». У ній проти­ставле­н­ня Д. і метафізики, а також ідеалізму та матеріалізму стало непоруш. догмою. Але проти­ставле­н­ня понять «Д.» і «метафізика» не є цілком без­під­ставним. Якщо по­глянути на спів­від­ноше­н­ня між ними в історії зх. філософії під кутом зору найважливіших моментів, виявимо, що з цими поня­т­тями повʼязані різні смислові від­тінки, «тіні»: Д. су­проводжує тінь релятивізму, метафізику — тінь фундаменталізму. Метафізика (від Платона й Аристотеля) зорієнтована на ви­значеність та роз­межованість засадн. понять нашого мисле­н­ня і пі­зна­н­ня, тобто на раціоналізм. Натомість Д. (від софістів і неплатоніків) схильна наголошувати на неви­значеності, від­носності понять, на тому, що засадничі поня­т­тя нашого мисле­н­ня ми можемо схоплювати лише інтуїтивно (Плотін та ін.). У книгах Аристотеля, обʼ­єд­наних під на­звою «Метафізика», йшлося про від­кри­т­тя деяких першооснов чи першо­причин, здатних виконувати роль най­глибшої («остан­ньої») під­стави у нашому пі­знан­ні і ро­зумін­ні світу. Це ви­значило у зх. традиції предмет метафізики як «першої філософії» — забезпечувати філос. мисле­н­ня най­глибшими «остан­німи» об­ґрунтува­н­нями: у сучас. формулюван­ні ці остан­ні об­ґрунтува­н­ня можна ро­зуміти як «горизонти» нашого пі­зна­н­ня і ро­зумі­н­ня світу. Натомість Д. радше має крит. спрямува­н­ня: кожного разу вона ставить під сумнів будь-які принципи, покликані забезпечити нас надійно об­ґрунтованою під­ставою. Оскільки будь-який критик метафізики у своїй критиці сам має спиратися на певні під­стави чи «горизонти» філос. мисле­н­ня, то ін. філософ може знаходити в його мислен­ні елементи метафізики (у значен­ні невиправ­даних елементів фундаменталізму). Такі елементи метафізики були виявлені у І. Канта (поня­т­тя транс­цендентал. субʼєкта), Ґ. Геґеля, К. Маркса. І так само критика ви­значе­н­ня понять шляхом бінар. опозицій (внутрішнє–зовнішнє, істина–хиба, добро–зло), що їх під­дає критиці (декон­струкції) Ж. Дер­рида, знаходиться радше в руслі Д. Звинуваче­н­ня у наявності елементів метафізики (засадн. принципів і понять, які не були під­дані крит. рефлексії) є су­проводом багатьох філос. дис­кусій 20 ст. (між Ю. Габермасом і Дж. Роулзом, між. Ж. Дер­ридою і Дж. Серлем). Постмодерністи (напр., М. Фуко) критикують діалектику Ґ. Геґеля як різновид метадискурсу, оскільки вона зорієнтована на знаходже­н­ня цілостей, певної логіки істор. роз­витку тощо. Постмодерністи роз­глядають метафізику як «модер.» спосіб мисле­н­ня, на противагу постмодерному, який схильні називати «постметафізичним». Усе ж радикал. проти­ставле­н­ня Д. і метафізики, властиве для діалектич. матеріалізму, є хибним. Адже Д. Платона та особливо Ґ. Геґеля є спробою пере­творити Д. на спосіб мисле­н­ня, націлений на від­кри­т­тя чи об­ґрунтува­н­ня засадничих принципів, на які має спиратися наше пі­зна­н­ня і ро­зумі­н­ня світу. Д. у таких під­ходах набуває метафіз. спрямува­н­ня. Якщо термін «метафізика» використовувати в позит. значен­ні (на­вряд чи ті, хто його використовує лише в негат. значен­ні, можуть навʼязувати свій спосіб мовле­н­ня іншим), то радше метафізика здатна включити елементи Д., ніж навпаки. І якщо мати на увазі крит. метафізику, яка є складником чи су­проводом, кон­структ. метафізики, то цей складник метафізики якраз і включає крит. спрямува­н­ня, властиве Д. Все ж варто від­різняти метафізику традиційну чи «модерну», схильну до невиправ­даних різновидів фундаменталізму або логоцентризму, від метафізики діалектичної, яка враховує мінливість буття й мисле­н­ня, міру неви­значеності і взаємоповʼязаності понять, залежність філос. мисле­н­ня від культур. контекс­ту тощо. Але навіть критика метафізики як модер. способу мисле­н­ня наражається на ту ж саму про­блему під­став, на які спирається критик у своїй критиці т. зв. метадискурсів. Це пояснює крит. за­уваже­н­ня, що прихильники філос. постмодернізму, критикуючи метадискурси, самі створюють їх певний різновид. Якщо ж постмодерніст схиляється до радикал. версій декон­струкції, то опиняється в ситуації, коли і його влас. текст так само під­лягає декон­струкції. А в такому разі неминуче приходить до без­мовності — неможливості будь-що твердити з претензією на заг. значущість, доказовість, істину тощо. Тобто, осн. про­блема метафізики — про­блема най­глибших, остан. об­ґрунтувань.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю