Діалектичний матеріалізм

Визначення і загальна характеристика

ДІАЛЕКТИ́ЧНИЙ МАТЕРІАЛІ́ЗМ — філософська доктрина, заснована на ідеях К. Маркса й Ф. Енгельса, роз­винута Г. Плєхановим та В. Леніним; ґрунтується на по­єд­нан­ні матеріалізму (первин­ність матерії щодо сві­домості) й діалектики; засаднича філософська основа марксизму, який, крім Д. м., включає філософію су­спільства та історії (історичний матеріалізм), політичну філософію, націлену на «звільне­н­ня пролетаріату» й заміну капіталізму комунізмом.

Термін «Д. м.» увів у вжиток рос. марксист Г. Плєханов як від­повід­ник вислову «матеріаліст. діалектика», що його використовував Ф. Енгельс, котрий за­провадив також термін «істор. матеріалізм». Дис­кусійним є пита­н­ня про спів­від­ноше­н­ня марксизму та Д. м.: на­скільки той Д. м., про­блематику якого роз­робляв пере­важно Ф. Енгельс, узгоджується з філософією К. Маркса (дослідж. Г. Флайшера «Marx und Engels. Die Grundlinien ihres Denkens», Freiburg, 1970 — «Маркс і Енгельс. Основні спрямува­н­ня їхнього мисле­н­ня»). Без­перечним є те, що між К. Марксом та Ф. Енгельсом не існувало не­згод щодо «матеріаліст. діалектики», і що К. Маркс роз­глядав текс­ти Ф. Енгельса з Д. м. як наслідок роз­поділу праці між ними. Обоє ви­знавали свою філософію цілісною у всіх її складниках. Залишаємо поза роз­глядом зʼясува­н­ня складників філософії К. Маркса та його «профілів»: їх ще у 30-і рр. спробував означити Й. Шумпетер у кн. «Capitalism. Socialism and Democracy» (New York, 1975) — «Капіталізм, соціалізм і демократія» (К., 1995): К. Маркс як пророк, соціолог, економіст, учитель. Існують сут­тєві від­мін­ності у філос. по­глядах ран­нього і пізнього К. Маркса. Також Ф. Енгельс на­прикінці життя ви­знавав пере­більше­н­ня акценту на екон. детермінізмі, що, з його по­гляду, при­звело до недооцінки зворот. впливу «надбудови» (сусп. сві­домості, ідей та ідеологій) на «сусп. буття». Сказане хоч і служить за­стереже­н­ням щодо небажаних спрощень у ро­зумін­ні філософії К. Маркса та Ф. Енгельса, але не під­важує твердже­н­ня, що Д. м. складає філос. пі­доснову їхньої різноспрямованої інтелектуал. діяльності. Вслід за Г. Плєхановим, об­ґрунтуван­ню Д. м. надавав великої ваги В. Ленін, який ві­ді­грав провід­ну роль у створен­ні рос. модифікації марксизму, що стало основою ідеології рос. комунізму (більшовизму). В. Ленін вважав Д. м. теор. основою марксизму, але привніс у тлумаче­н­ня Д. м. ознаки спроще­н­ня, догматизму та нетерпимості. У часи сталінізму будь-які дис­кусії щодо засад Д. м. в СРСР, можливі у 20-і рр., були припинені. Рос. модифікація марксизму одержала назву «марксизму-ленінізму», а найбільш «правильним» марксистом-ленінцем стали вважати Й. Сталіна: роз­діл «Діалектичний та історичний матеріалізм» з його кн. «Історія ВКП(б)» став канонічним. Від­так Д. м. у СРСР набув характеру правовірного, ортодоксал. вче­н­ня. Будь-які суперечки щодо його принципів кваліфікували як ідеологічно ворожі дії, що під­лягали суворому покаран­ню, до фіз. знище­н­ня. Навіть у 1960–80-і рр. критика засадн. догм Д. м. могла існувати лише у ви­гляді прихов. тенденцій. Тим часом у зх. країнах філософи прагнули роз­вивати недогматичні, неортодоксал. варіанти марксизму, які пере­важно по­значають термінами «ревізіонізм» та «неомарксизм». Але неомарксисти від­різняються ступенем пере­гляду класич. марксизму. Одні з них вважають пер­спектив. у філософії К. Маркса тільки деякі її складники, які можна роз­вивати окремо. Інші по­єд­нують ці складники з немарксист. напрямами у філософії. К. Каутський стверджував, що у філософії К. Маркса найважливішим є її практ. складник («звільне­н­ня пролетаріату»), який, з його по­гляду, можна по­єд­нати з будь-якою філософією — матеріаліст., ідеаліст., релігійною. З по­гляду Е. Бернштайна, філософію К. Маркса і Ф. Енгельса можна по­єд­нати з неопозитивізмом — у ви­гляді емпіріокритицизму (Е. Мах, Р. Авенаріус); у Росії до цього схилялися О. Бог­данов. Існують спроби по­єд­нати філософію К. Маркса із фройдизмом, феноменологією, екзистенціалізмом, герменевтикою (Ю. Габермас та ін.), постмодернізмом. Тому кожного разу варто зважати на те, що з філософії К. Маркса і Ф. Енгельса при­ймає той чи ін. неомарксист; тільки деякі з неомарксистів вважали Д. м. важливим складником марксизму та пер­спектив. напрямом філос. мисле­н­ня (А. Ґрамші, Д. Лукач, Е. Блох).

П р и н ц и п и Д. м. Серцевину Д. м. складає по­єд­на­н­ня матеріалізму (від­повід­но з ним першоосновою буття та пі­зна­н­ня є матерія) з діалектикою, з якою повʼязують низку засадн. принципів. Якщо знехтувати багато­значністю слова «матерія» у європ. мовах та в історії зх. філософії, то терміном «матеріалізм» від часу франц. матеріалістів стали по­значати по­гляд про первин­ність (засадничість) природного щодо духовного. Від­повід­но до матеріалізму 17–18 ст. К. Маркс і Ф. Енгельс, В. Ленін ро­зуміли матерію перед­усім як природну (фіз.) суб­станцію, на противагу духовній. Вони критикували поперед. матеріалізм як «механістичний» (оскільки в ньому матеріал. суб­станцію ро­зуміли як матеріал. частинки — корпускули чи атоми) та називали його «метафізичним», оскільки матеріал. (фіз.) основу буття «механіцисти» ро­зуміли як наперед ви­значену, раз і назавжди оформлену, не­змін­ну. Метафізичному К. Маркс та Ф. Енгельс проти­ставили діалект. ро­зумі­н­ня матерії. У ро­зумін­ні діалектики вони ґрунтуються перед­усім на філософії Ґ. Геґеля. При цьому діалект. ро­зумі­н­ня матерії, з їхнього по­гляду, має включати кілька найважливіших принципів: а) матерія містить джерело саморуху у ви­гляді по­єд­на­н­ня протилеж. сил (закон єд­ності та боротьби протилежностей); б) усі зміни й процеси у світі взаємоповʼязані (матеріал. єд­ність світу); в) матерія містить у собі тенденцію чи перед­умову роз­витку у ви­гляді пере­ходу кількіс. змін у якісні; г) до заг. закономірностей К. Маркс, Ф. Енгельс і В. Ленін при­єд­нували запозичене від Ґ. Геґеля поня­т­тя «заперече­н­ня заперече­н­ня», від­повід­но до якого роз­виток від­бувається спіралеподібно. Унаслідок по­двій. заперече­н­ня по­стає нова якість, яка у важливих ознаках по­вторює якість, замінену першим заперече­н­ням (т. зв. тріада). Напр., первіснообщин. лад за­знав заперече­н­ня клас. су­спільством, а комунізм — як заперече­н­ня клас. су­спільства — по­вторює на новому якіс. рівні деякі важливі ознаки первіснообщин. су­спільства. Первин­ність матерії щодо духов. суб­станції в Д. м. пере­важно роз­глядають під трьома кутами зору: по-перше, еволюційно (духовне — наслідок природ. еволюції); по-друге, під кутом зору про­блеми «тіло–душа» (нерв. діяльність мозку є основою духовного); по-третє, як теорію пі­зна­н­ня (матерія — буття, незалежне від сві­домості, пі­зна­н­ня ж є «від­ображе­н­ням» обʼєктив. реальності). У пр. «Матеріалізм та емпіріокритицизм» («Повне зі­бра­н­ня творів», т. 18, К., 1971) В. Ленін наголошував, що поня­т­тя «первин­ності матерії» щодо сві­домості стосується лише «осн. пита­н­ня філософії»: що є первин­ним — матерія чи сві­домість. Осторонь цього пита­н­ня, на його думку, межа між матеріальним і духовним є від­носною. Вслід за Ф. Енгельсом, він ви­знав, що ви­вче­н­ня того, якими є першо­елементи природи (матерії), є справою природн. наук. Критикуючи концепцію «енергетизму» В.-Ф. Оствальда, пояснював твердже­н­ня про «зникне­н­ня матерії» тим, що зникає межа, до якої ми знали матерію досі: від­повід­но, пере­стають вважатися абсолютними певні властивості матерії (не­проникливість, інерція, маса). Звідси зробив висновок, що ви­зна­н­ня будь-яких не­змін. елементів («не­змін. суті речей») — є метафіз., антидіалект. матеріалізмом. Стосовно про­блеми «тіло–душа» Ф. Енгельс і В. Ленін ви­знали, що конкретна від­повідь на це пита­н­ня — справа спец. наук. Обидва від­кидали грубі форми фіз. чи фізіол. редукціонізму. В. Ленін критикував «вульгар. матеріалізм» Л. Бюхнера та Я. Молешот­та, які спрощено пояснювали, як нерв. діяльність мозку «породжує» сві­домість. Але вважав принципово важливим ви­зна­н­ня того, що сві­домість є властивістю високоорганізов. матерії. Теор.-пі­знав. аспект поня­т­тя «матерії» наявний у К. Маркса та Ф. Енгельса, але В. Ленін більшою мірою наголошував на цьому аспекті. Осн. від­мін­ність матеріаліста від прихильника ідеалізму він вбачав у тому, що від­чу­т­тя, сприйня­т­тя, уявле­н­ня і сві­домість матеріаліст ро­зуміє як «від­ображе­н­ня» обʼєктив. реальності. З його по­гляду, поня­т­тя «матерія» нічого іншого не значить, окрім обʼєктив. реальності, даної нам у від­чу­т­тях. Але у такий спосіб В. Ленін змішував дві різні про­блеми — зʼясува­н­ня поня­т­тя «матерія» й про­блему реалізму (поясне­н­ня того, як наші зна­н­ня та дії можуть узгоджуватися з реальністю).

Стисло викладене тут поня­т­тя «матерія» на­зване «діалектичним». У діалектиці як діалозі (Сократ–Платон) провід­не місце за­ймає проти­ставле­н­ня тезі деякої антитези; «антитетика» Геракліта припускає по­єд­на­н­ня понять і тверджень, що змістовно суперечать одне другому (верх та низ — одне й те ж). Це стало одним із джерел діалектики Ґ. Геґеля. У ній традиц. способи ви­значе­н­ня вважають такими, що не враховують мінливості: індивід. чи видова ідентичність за­знає без­перерв. змін, а від­так «те саме» воднораз є вже іншим (А = не А). Ознаку мінливості Ґ. Геґель поширив на саме мисле­н­ня, поня­т­тя та їх ви­значе­н­ня. Будь-які ви­значе­н­ня, найпоширенішим типом яких є бінарні проти­ставле­н­ня бу­т­тя–небу­т­тя, істина–хиба, добро–зло, красиве–потворне, у філософії Ґ. Геґеля роз­глянуто під кутом зору істор. способів світоро­зумі­н­ня. Звідси за­гроза релятивізму у філософії Ґ. Геґеля, яку він усві­домлював і прагнув від­вернути тим, що істор. самопі­зна­н­ня духу вважав націленим на осягне­н­ня абсолюту. Від­повід­но також у Д. м. виходять з того, що історично від­носна істина містить момент абсолютного: тому історію пі­зна­н­ня роз­глядають як на­громадже­н­ня моментів абсолютного (того, що не буде спростоване на­ступ. від­кри­т­тями). З цього по­гляду формал. логіка є певною крайністю, однобічністю: у ній певні історично пере­хідні структури мисле­н­ня і пі­зна­н­ня вважають не­змін­ними. Тільки діалект. логіка, яка роз­глядає будь-які форми у звʼязку зі змістом, а також історично, здатна пояснити виникне­н­ня та зміну форм мисле­н­ня. В. Ленін виходив із припуще­н­ня, що принципи діалект. логіки мають бути однаковими в бутті та мислен­ні (звідси теза про єд­ність діалектики, логіки й теорії пі­зна­н­ня). Онтологізація логіки в Д. м. свідчить про схильність до примітив., наївно-реаліст. ро­зумі­н­ня логіки і теорії пі­зна­н­ня (логіка мисле­н­ня — від­ображе­н­ня логіки обʼєктив. реальності). Основою теорії пі­зна­н­ня та логіки у В. Леніна є поня­т­тя «від­ображе­н­ня». Це схиляє його до заперече­н­ня символіч. характеру діяльності нерв. системи: захищаючи теорію від­ображе­н­ня, він від­кинув концепцію нім. природо­знавця Г.-Л. Гельмгольца за його ро­зумі­н­ня нерв. діяльності як символічної («теорія ієрогліфів»). Угор. неомарксист Д. Лукач прагнув змістити поня­т­тя «теорія від­ображе­н­ня» В. Леніна у бік «твор. від­ображе­н­ня», символізму, створе­н­ня нових смислів, а тому і нових цілей (цілепокла­да­н­ня).

І Ф. Енгельс, і В. Ленін наполягали на науковості марксизму та Д. м. як філос. основи марксизму. Йдеться про науковість у сенсі наук. реалізму — узгодже­н­ня теорії з фактами. Це оцінюють як емпірич. чи «позитивіст.» тенденцію в марксизмі. Характерним під цим кутом зору є висловлюва­н­ня Ф. Енгельса, що наук. по­ступ при­зведе до від­па­да­н­ня багатьох філос. питань: від філософії, на його думку, залишиться хіба що теорія пі­зна­н­ня. Це пере­гукується з позитивіст. ро­зумі­н­ням філософії як «служниці» спец. наук. Деякі дослідники філософії К. Маркса і Ф. Енгельса наголошують на емпірич. зорієнтованості марксизму та його опозиційності щодо спекулят.-інтуїтив. способу мисле­н­ня, пред­ставленого філософією Ґ. Геґеля. Але йдеться лише про від­ки­да­н­ня спекулятив.-інтуїтив. складника філософії Ґ. Геґеля, повʼязаного з його філософією духу, тобто з ідеалізмом, а не зі спекулят.-інтуїтив. способом мисле­н­ня — його з есенціалізмом: під­ходом, від­повід­но до якого певне явище чи сукупність явищ пояснюють за допомогою прихованої під ними суті (деяких суб­станцій, сил та закономірностей). Хоча есенціалізм є складником наук. дослідж., проте у науці першорядну роль ві­ді­грає емпірична пере­вірка будь-яких гіпотез про певні суб­станції чи сутності. Чим менше цінують таку пере­вірку, тим більшою мірою мисле­н­ня зміщується у бік апріорно-інтуїтив. есенціалізму. У класич. Д. м. маємо справу зі знеціне­н­ням зовнішнього, емпіричного, оскільки це зовнішнє пояснюють шляхом зведе­н­ня (редукції) до внутрішнього: тобто, припуще­н­ня щодо існува­н­ня глибин. суб­структур, сил і закономірностей цінують вище від емпірич. пере­вірки гіпотез про їх існува­н­ня. Наявність, з одного боку, позитивіст. тенденції, від­повід­но до якої філософія має ґрунтуватися на результатах наук. пі­зна­н­ня, та, з другого боку, есенціалізму, джерелом якого була перед­усім діалектика Ґ. Геґеля, уможливлювала рух до одного із цих двох полюсів. На противагу емпіризму, інтуїтив. есенціалізм, як складник Д. м. під­вищує роль неконтрольов. інтуїції — віри в правильність свого «баче­н­ня» суті. Тому під час конфлікту спец. наук. дослідж. із «законами діалектики» зʼявляється схильність упереджено кваліфікувати результати цих дослідж. не тільки хибними, а й ідеологічно ворожими. Звідси оцінка різних напрямів у природо­знавстві й гуманітар. науках як «буржуазних» (кібернетика, генетика тощо) з від­повід. ре­пресіями проти науковців. Таке тлумаче­н­ня Д. м. є особливо виразним у текс­тах В. Леніна.

У деяких різновидах неомарксизму, де вважають Д. м. в основі своїй плідним спрямува­н­ням філос. мисле­н­ня, наявні спроби усунути вади класич. Д. м. та роз­винути досконаліші концепції матеріаліст. діалектики. Такою є концепція Д. м. нім. філософа Е. Блоха: найважливіші у цьому від­ношен­ні його дослідж. «Das Prinzip Hoffnung» (т. 1–3, Frankfurt am Main, 1959 — «Принцип надії») та «Das Materialismusproblem. Seine Geschichte und seine Substanz» (Frankfurt am Main, 1972 — «Пробле- ма матеріалізму»). У філософії Е. Блоха по­єд­нано динам., процесуал. філософію природи та філософію людини як істоти, націленої в майбутнє (своїми бажа­н­нями, мріями, сподіва­н­нями, ідеалами, утопіями). Маємо справу з ро­зумі­н­ням сучас. людини як такої, яка знаходиться в ситуації пере­д­історії, коли світ створюється. І важливо, щоб людина, наснажена надією, виявляла активність у творен­ні цього майбутнього. У ро­зумін­ні матерії він прагнув подолати вади «теорії від­ображе­н­ня» класичного марксизму, засн. на проти­ставлен­ні субʼєкта обʼєкту. Концепція матерії Е. Блоха споріднена з онтологіями А. Берґсона й Т. де Шардена, але він критикує їх за спекулят. абстрактність. К. Корш (його можна від­нести до неомарксистів тільки тому, що ви­знавав плідність окремих моментів чи аспектів в філософії К. Маркса) дав у пр. «Karl Marx» (Frankfurt am Main, 1938 — «Карл Маркс») багато­аспектну критику його філософії. Він ґрунтовно дослідив також концепцію Д. м. В. Леніна, роз­глянувши її в істор.-філос. контекс­ті. З його по­гляду, ленін. концепція Д. м., яка ґрунтується на понят­ті «від­ображе­н­ня», є примітив., докрит. («дотранс­цендентал.») способом мисле­н­ням, тобто різновидом примітив., але во­йовничої доктрини.

П р а к т и ч н а ф і л о с о ф і я т а е т и к а. Одним із дис­кусійних у «марксології» є пита­н­ня про те, які практ. на­станови слідують із філософії К. Маркса і Ф. Енгельса, включаючи їхню ідеологію, зразком якої є «Маніфест комуністичної партії». Найгостріше пита­н­ня: чи містить їхня філософія та ідеологія перед­умови для появи тоталітаризму, властивого для комуніст. рухів 20 ст., по­єд­наних із мас. злочинами проти людяності? Пошуки від­повід­ей на це пита­н­ня стали предметом низки дослідж. (напр., «Von Marx zur Sowietideologie», Frankfurt am Main, 1963 — «Від Маркса до радянської ідеології» І. Фечер). Друге пита­н­ня: чи містить філософія К. Маркса ту макроетику, яка б по­єд­нала солідарність робітн. класу (інтернаціоналізм) із поцінува­н­ням нац. ідентичностей? Адже тільки наявність такої етики здатне від­вернути зло­якісні деформації, коли під личиною інтернаціоналізму буде ховатися шовінізм, як це сталося з рос. комунізмом. Зʼясува­н­ня про­блем нації в руслі марксизму чи під кутом зору спів­від­ноше­н­ня комунізму та націоналізму стало предметом низки праць (К. Каутський, М. Грох, І. Дзюба, Р. Шпорлюк та ін.). Окрім того, критика «бурж. демократії» у філософії К. Маркса і Ф. Енгельса не була врівноважена від­повід­дю на пита­н­ня, яким чином «диктатуру пролетаріату» треба по­єд­нати з демократією, аби від­вернути узурпацію влади групою осіб чи диктатором. Якщо роз­глядати філософію К. Маркса і Ф. Енгельса під кутом зору прихов. елементів міфології, можна при­йти до висновку, що їхнє світоро­зумі­н­ня споріднене з дуалістич. релігіями (на зразок зороастризму), в якій сві­домість роз­глядають як поле боротьби злого й доброго духу, світла і темряви. Оскільки навіть сві­домість пролетаріату як носій істин. сві­домості (світла) в клас. су­спільстві за­знає впливу темряви (хибної сві­домості), то новий пророк (К. Маркс) і нове вче­н­ня (марксизм) як втіле­н­ня «істин. сві­домості» — шлях до спасі­н­ня людей з полону темряви. Духовидець, який від­крив, що сві­домість людей знаходиться в полоні зла (екон. інтересів), не вірить у можливість шляхом просвіти вивести людей з темної печери на світло. Ви­рвати людей з полону «хибної сві­домості» можна лише силою — шляхом соц. революції та диктатури пролетаріату. Звідси абсолютизація держави як засобу насильства і неминуче зміще­н­ня в бік одно­особової диктатури, коли навіть не «авангард пролетаріату» (партія чи верхівка партії), а вождь є єдиним носієм «істин. сві­домості». Від­так діалектика, яка завжди мала справу з проти­ставле­н­ням тези та антитези, найкраще годиться для філос. об­ґрунтува­н­ня квазірелігії, засн. на боротьбі темряви і світла, втіленій у клас. боротьбі. Можна вважати виправ­даним припуще­н­ня, що серцевина філософії К. Маркса і Ф. Енгельса містить під­стави для ортодоксал. тлумаче­н­ня їхньої філософії та такого практ. викори­ста­н­ня їхніх ідей, яке в окремих різновидах комуніст. рухів (зокрема у більшовизмі), при­звело до мас­штаб. злочинів проти людяності. З цього по­гляду, засн. марксизму несуть інтелектуал. від­повід­альність за таку практику, оскільки у їхній філософії не вироблена інтелектуал. противага для від­верне­н­ня такого практ. викори­ста­н­ня їхніх ідей. За­уважимо, що у класич. марксизмі зроблено наголос на важливості практики: ві­домим стало твердже­н­ня К. Маркса у «Тезах про Фойєрбаха»: «Досі філософи тільки пояснювали світ; зав­да­н­ня ж полягає в тому, щоб змінити його». Хоча філософія К. Маркса і Ф. Енгельса містить ви­зна­н­ня важливих політ. цін­ностей (справедливості, рівності, свободи), але в ній від­сутня роз­робка практ. філософії, серцевину якої складає етика. В «етиці» класич. марксизму не створено противаг етич. релятивізму. Осн. пере­шкодою для роз­витку філософії цін­ностей та етики як серцевини практ. філософії, став соціал.-екон. редукціонізм: духовне сусп. життя пояснюють у марксизмі шляхом зведе­н­ня його до матеріал. основи («базису» — продуктивні сили та вироб. взаємини). Цілісність філософії К. Маркса і Ф. Енгельса має натураліст, пі­доснову. Історію К. Маркс ро­зумів як природно-істор. процес: історія рухається від­повід­но до істор. закономірностей, і цей її рух не залежить від волі людей. Своєю активністю люди здатні тільки затримувати або ж при­скорювати дію істор. закономірностей, але вони не творять історію, здійснюючи вибір тих чи ін. істор. пер­спектив. Інакше кажучи, «змінювати» світ люди можуть тільки від­повід­но до дії істор. необхідності. Якщо залишити осторонь істор. фаталізм («історицизм» — за К. Поп­пером), то навіть вимога діяти від­повід­но до «істор. необхідності» надто загальна, і тому не до­зволяє ви­значити, яка політ. практика в конкрет. ситуації від­повід­ає істор. закономірності. Тому від­криває шлях до свавіл. тлумаче­н­ня цієї вимоги певною політ. силою.

У класич. марксизмі, з одного боку, проголошено певні етичні принципи, але соціологія ідей К. Маркса від­кидає можливість їх впровадже­н­ня шляхом просвіти (бо це б означало прийня­т­тя позиції етич. ідеалізму). Суть «реал. гуманізму» К. Маркса у тому, що здійсне­н­ня етич. принципів можливе лише шляхом соц. революції та встановле­н­ня диктатури пролетаріату. У «реал. гуманізмі» К. Маркса сусп. становище пролетаріату є гарантією етичності пролетар. руху: звільняючи себе, він звільняє інші сусп. верстви. Зорієнтованість на звільне­н­ня пролетаріату схиляла до оцінки будь-яких ускладнень у спів­від­ношен­ні матеріального і духовного як небажані: вони роз­мивають ясність принципів. А від­так марксизм містить тенденцію «філософії пі­дозри», повʼязану з потребою стояти на сторожі засадн. принципів. Цим зумовлена схильність до спрощень, догматизму та полемічності, по­єд­наної з нетерпимістю. Засадн. філос. принципи класич. марксизму (те, що було згодом на­звано «Д. м.») містить по­єд­на­н­ня протилеж. тенденцій: догматизму, закоріненого в ідеології, під­порядк. справі звільне­н­ня пролетаріату та релятивізму, що випливає з фактично нічим необмежен. волюнтаризму. То ж пере­родже­н­ня революціонерів у «новий клас», який узурпує владу (це стало предметом низки дослідж. — М. Джилас, М. Восленський та ін.) не є цілком випадков. та чужорідним для «етики» класич. марксизму. І. Франко у ст. «Що таке по­ступ» («Зі­бра­н­ня творів: У 50 т.», К., 1986, т. 45) перед­бачив викори­ста­н­ня ідей К. Маркса, яке, з його по­гляду, при­зведе до нових форм гнобле­н­ня, ще гірших, порівняно з тими, на подола­н­ня яких націлена його філософія. Сказане не знецінює внеску К. Маркса (перед­усім у зʼясуван­ні ролі соц.-екон. чин­ників у сусп. житті, про­блеми від­чуже­н­ня та природи ідеології), а зосереджує увагу на марксизмі як квазірелігії («К. Маркс-пророк»). А звідси зро­зуміле намага­н­ня в неомарксизмі доповнити класич. марксизм філософією духу і культури, етикою та естетикою (А. Ґрамші, Д. Лукач, Е. Блох та ін.).

Д. м. у С Р С Р та У Р С Р. У тому, яке тлумаче­н­ня одержував Д. м. в СРСР та в УРСР, осн. роль ві­діграли політ. об­ставини: у 20-і рр. ще зберігалася від­носна свобода дис­кусій, у 30-і рр. утвердже­н­ня сталінізму зробило дис­кусії щодо важливих філос. питань неможливими. Варто ви­окремити дві осн. тенденції у тлумачен­ні та «роз­витку» Д. м. і марксизму в СРСР та УРСР: 1) зміще­н­ня про­блематики Д. м. у бік «науковості» Д. м. — у бік теорії пі­зна­н­ня й філософії науки («позитивіст.» тенденція); 2) доповне­н­ня Д. м. гуманітар. про­блематикою — філософією культури, етикою (гуманітарна тенденція). Через ідеол. контроль та ре­пресії на основі цих тенденцій в СРСР та в Україні так і не зʼявилася оригін. філос. концепція неомарксизму. У руслі діалогу на­званих тенденцій можна роз­глядати дис­кусію 20-х рр. в СРСР між «механіцистами» і «діалектиками». «Механіцисти» гуртувалися навколо А. Тимірязєва; вони дотримувалися наук.-емпір. редукціонізму. Осн. опонентом «механіцистів» став А. Деборін (спочатку був прихильником Г. Плєханова та меншовиків, але після взя­т­тя влади більшовиками пере­йшов на їхні позиції). Він високо цінував філософію Ґ. Геґеля як джерело Д. м.: ви­знаючи потребу Д. м. спиратися на спец. науки, воднораз наполягав на автономії філософії щодо цих наук. Та коли на­прикінці 20-х рр. Ін­ститут марксизму-ленінізму ви­знав правоту позиції А. Деборіна, то в дис­кусії з «механіцистами» він вдавався до ідеол. звинувачень та організац.-кадр. рішень. Одначе 1931 ЦК ВКП(б) прийняв по­станову, якою скритикував обидві сторони в цій дис­кусії, чим було покладено край будь-яким більш-менш принциповим суперечкам. Як і в СРСР загалом, в Україні пошире­н­ня марксист. філософії є наслідком пере­творе­н­ня марксизму в обовʼязкову, офіц. філософію, на сторожі якої стояв ре­прес. апарат парт.-держ. диктатури. Якщо на­прикінці 19 ст. філософія марксизму мала вплив на деяких укр. інтелектуалів у Сх. та Зх. Україні (С. Подолинський, М. Павлик), то в 20 ст. у Зх. Україні (до її включе­н­ня в склад СРСР) та серед українців в діаспорі вона майже повністю його втратила. В під­рад. Україні 20-х — поч. 30-х рр. гуманітарна тенденція пред­ставлена текс­тами М. Хвильового, В. Юринця та ін.; теор.-пі­знавальна — С. Семковським та ін. Поза межами марксизму лежить оригін. філософія природи з ідеєю ноо­сфери В. Вернадського. Акад. В. Юринця по­становою ЦК ВКП(б) від 17 липня 1933 було кваліфіковано як «бурж. націоналіста», він був виключений зі складу академіків ВУАН і по­збавлений можливості публікуватися. Геноцид укр. інтелігенції призвів до загибелі більшої частини видат. укр. інтелектуалів, серед них і філософів (В. Юринець, С. Семковський, П. Демчук та ін.); М. Хвильовий вчинив самогубство. Тільки в 60-і рр., внаслідок «від­лиги», склалися політ. перед­умови для дуже обереж., прихов. ревізії офіц. догм Д. м. Але воднораз зʼявилися філос. текс­ти, що пере­бували в опозиції до панів. ідеології та офіц. марксизму-ленінізму, хоча риторично залишалися в межах марксизму-ленінізму: їх поширювали лише в самвидаві, зокрема «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Нью-Йорк; Мюнхен, 1968) І. Дзюби, «Право жити» Ю. Бадзя. Деякі з філос. текс­тів, що поширювали в самвидаві, взагалі не використовували термінологію марксизму (Є. Сверстюк, В. Мороз та ін.). В офіц. (академ.) Д. м. 60–80-х рр. в Україні також можна ви­окремити дві на­звані вище тенденції, хоча й не роз­межовані чітко, — теор.-пі­знав. і гуманітарну. Перша полягала в тому, щоб мислити діалектику як метод, «логіку», теорію пі­зна­н­ня. Це до­зволяло насичувати Д. м. теор.-пі­знав. про­блематикою. Теор.-пі­знав. тенденція найвиразніше означена у публікаціях П. Копніна та укр. філософів, які солідаризувалися з цим тлумаче­н­ням Д. м.: П. Дишлевий, В. Па­влов, Н. Депенчук, Є. Жариков, П. Йолон, М. Роженко, В. Черноволенко, В. Косолапов та ін. Деякі по­єд­нували теор.-пі­знав. та гуманітарну тенденції (М. Попович, І. Бичко, С. Кримський, М. Булатов). Окремі філософи, які надавали пере­вагу роз­гляду про­блем теорії пі­зна­н­ня, ви­знавали продуктивність заг. теорії систем, започаткованої біо­логом Л. Берталанфі (А. Уйомов, Н. Депенчук та ін.). Гуманіст. тенденція в Д. м. пред­ставлена публікаціями В. Шинкарука, О. Яценка, В. Іванова, М. Булатова, І. Бичка, М. Тарасенка, В. Табачковського. Вони прагнули увести у про­блематику Д. м. елементи філософії культури, філософії світо­гляду, філос. антропології, обговорювали про­блему спів­від­ноше­н­ня між необхідністю і свободою тощо. На­прикінці 1960-х рр. виразною стала прихована опозиція між логіко-семантич. (аналіт.) (М. Попович, Є. Лєд­ников, С. Васильєв, В. Лісовий) та діалект. під­ходами. Ця опозиція у 1960–70-х рр. ві­дома під на­звою «суперечки логіків і діалектиків». Але внаслідок недо­ступності в СРСР та УРСР крит. праць з «марксології», усві­домле­н­ня особливостей Д. м. як способу філос. мисле­н­ня було частковим, обмеженим. На поч. 3-го тисячолі­т­тя певні стереотипи мисле­н­ня, сформовані Д. м., зберігаються у прихов. ви­гляді; тому зх. дослідж. способу мисле­н­ня, ре­презентованого в Д. м., актуальні у сучас. Україні.

Літ.: Деборин А. М. Введение в философию диалектического материализма. Москва, 1915; Каутский К. Национальные про­блемы. Б. м., 1918; Бог­данов А. Философия живого опыта. Петро­град; Москва, 1923; Асмус В. Ф. Диалектический материализм и логика. К., 1924; Семковский С. Ю. Диалектический материализм и принцип относительности. Москва; Ленин­град, 1926; Юринець В. Філософсько-соціологічні нариси. X., 1930; Його ж. Філософія і політика. X.; К., 1930; Деборин А. М. Диалектика и естество­знание. Москва; Ленин­град, 1930; Каутский К. Материалистическое понимание истории. Москва; Ленин­град, 1931; Марк А. Критика фетишизму в творчості Маркса. К., 1931; Поворот на філософському фронті: Мат. філос. дис­кусії 14–18 січня 1931 р. X.; К., 1932; K. Korsch. Karl Marx. Frankfurt am Main, 1938; K. Bekker. Marx´ philosophische Entwicklung. Sein Verhältnis zu Hegel. Zürich, 1940; Холодный М. Г. Мысли натуралиста о природе и человеке. К., 1947; Бердяев Н. Истоки и смысл рус­ского ком­мунизма. Париж, 1955; Москва, 1990; Джилас М. Новый класс. Анализ ком­мунистической системы. Нью-Йорк, 1957; G. Lukacs. Werke. T. 1–17. Neuwied; Darmstadt, 1958–75; Mаркс К., Енгельс Ф. Твори: У 39 т. К., 1958–68; Копнин П. В. Диалектика как логика. К., 1961; Василенко В. О. Цін­ність і оцінка. К., 1964; R. Aron. Essai sur les libertés. Calmann-Lévy, 1965; Бычко И. В. По­знание и свобода. Москва, 1969; Роженко М. М. Гносеологічна природа опису і поясне­н­ня у фізиці. К., 1970; Дышлевый П. С. Материалистическая диалектика и физический релятивизм. К., 1972; Парнюк М. А. Принцип детерминизма в системе материалистической диалектики. К., 1972; Диалектика как логика и теория по­знания. Москва, 1973; A. Gramsci. Qaderni del carcere. T. 1–4. Torino, 1975; Попович М. В. Философские во­просы семантики. К., 1975; Крымский С. Б. Диалектический материализм и естествен­но-на­учная картина мира. К., 1976; Ленин В. И. Философские тетради. Москва, 1977; Яценко А. И. Целеполагание и идеалы. К., 1977; Иванов В. П. Человеческая деятельность — по­знание — искус­ство. К., 1977; Босенко В. А. Актуальные про­блемы диалектического материализма. К., 1983; Булатов М. А. Диалектика и культура. К., 1984; Filosofia wspólczesna. T. 1. Warszawa, 1990; Восленский М. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. Лондон, 1990; Грамши А. Тюремные тетради: В 3 ч. Ч. 1. Москва, 1991; Роженко М. Трагедія академіка Юринця. К., 1996; Шпорлюк Р. «Комунізм і націоналізм». К., 1998; Шинкарук В. І. Філософські твори: У 3 т. К., 2003; Злотина М.Диалектика. К., 2004; Колаковський Л.Мої правильні по­гляди на все / Пер. з польс. К., 2005; Лісовий В. С. Українська філософська думка 60–80-х р. // ФД. 2007. № 3–4.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю