Го Мо-жо

ГО Мо-жо (справж. — Го Кайчжень; 16. 11. 1892, м. Шавань, провінція Сичуань, Китай — 12. 06. 1978, Пекін) — китайський історик, письмен­ник, громадський діяч. Закін. мед. факультет Університету Кюсю (Японія, 1923). Учасник революції 1925–27 у Китаї. У 1928–37 — на еміграції у Японії, де ви­вчав стародавню історію Китаю. Під час антияпон. війни 1937–45 — на політ. роботі у ЗС гомін­данів. уряду; від 1949 — президент АН Китаю, голова Всекитай. асоц. працівників літ-ри і мистецтва, від 1954 — за­ступник, голова По­стій. комітету Всекитай. зборів парт. пред­ставників. 1969 обраний чл. ЦК КП Китаю. Друкувався від 1919. Один із організаторів й кер. літ. товариства «Творчість» (1921) і «Всекитай. асоц. діячів літ-ри і мистецтва з від­січі ворогові». Рання поезія пред­ставлена зб. «Богині» (1919) та «Зоряний про­стір» (1923), для яких характерні антифеод. на­строї, рев. романтизм. Вірші на­ступ. років уві­йшли в зб. «Ваза» (1927), «Поверне­н­ня до життя» (1928), «Голос війни» (1938), «Цикади» (1948). Написав низку пʼєс на історико-патріот. тематику, серед них — «Тигровий знак» (1942). В істор. працях досліджував пита­н­ня рабо­власниц. су­спільства у Китаї, про­блеми дешифрува­н­ня й інтер­претації давніх написів. Крит. і публіцист. стат­ті та мемуари зі­брані у кн. «Дорожні замітки про СРСР» (1946), «Сьогодні і завтра» (1949), «Кипі­н­ня» (1950), «Пісня про бурхливу хвилю» (1959). Укр. мовою окремі твори Г. пере­клали П. Воронько, О. Гончар, О. Жолдак, В. Козаченко, А. Малишко, Л. Первомайський, О. Новицький, В. Сосюра, В. Струтинський, П. Тичина, І. Чирко та ін.

Завантажити статтю