Ґетто
ҐЕ́ТТО (італ. Ghetto) — частина міста, виокремлена для проживання євреїв. Поняття «ґетто» походить, імовірно, від назви гарматної майстерні у Венеції, поблизу якої від 1516 розміщувався єврейський квартал.
Починаючи від 14–15 ст. поселення євреїв у західноєвропейських містах в окремих дільницях, де діяло єврейське самоврядування, стало примусовим, причому виходити за їхні межі вночі та у святкові дні було заборонено. Найвідоміші Ґ. існували у Франкфурті-на-Майні, Празі, Венеції, Римі (скасовані у ході ліберальних реформ у Європі в 19 ст.; одне з останніх — римське — остаточно ліквідоване 1870). У містах княжої України окремі дільниці для поселення євреїв існували від 12 ст.: перша згадка про «Жидове» в Києві датована 1124, згодом у літописах згадується назва «Жидівські ворота». Їх мешканці займалися переважно торгівлею та лихварством, інколи користуючись князівською опікою, що викликало невдоволення місцевого населення (відомі антиєврейські заворушення в Києві 1113). Однак масових переслідувань євреїв, за прикладом Західної Європи, у княжій Україні не було. Масова міграція євреїв на українські землі, зумовлена їхніми переслідуваннями у Німеччині, розпочалась наприкінці 15 ст. Найбільші єврейські громади виникли у Луцьку, Львові та ін. містах (у 16 ст. єврейські осередки зафіксовано в 79-ти населених пунктах). Права євреїв на українських землях Великого князівства Литовського зафіксовано в 1-му (1529) і підтверджено в 3-му (1589) Литовських статутах. Євреї об’єднувались у громади — «кагали» й підлягали юрисдикції власних судів у всіх справах, включаючи вбивства. Така організація місцевого самоврядування проіснувала на землях Речі Посполитої, а згодом на українському Правобережжі у складі Російської імперії, до 1-ї пол. 19 ст. Офіційно вона була ліквідована 1844, але на рівні звичаєвого права існувала й потому, як існували окремі єврейські кутки чи квартали в українських селах і містечках.
Під час 2-ї світової війни Ґ. створено на територіях, окупованих Німеччиною та її союзниками, і фактично вони були великими концентраційними таборами. На українських землях існували у межах Генеральної губернії та Трансністрії. На території Райхскомісаріату «Україна» і землях, безпосередньо підпорядкованих німецькій військовій адміністрації, Ґ. не створювали, а майже все єврейське населення знищували відразу після вступу нім. військ. Після 2-ї світової війни залишки традиційного єврейського побуту в межах замкнутих містечкових громад практично зникли. Руйнівні наслідки Голокосту довершила офіційна політика асиміляції та масова еміграція радянських євреїв до Ізраїлю. Натомість поняття «ґетто» радянські пропагандисти вживали на позначення районів великих капіталістичних міст, заселених переважно меншинами («негритянське ґетто Нью-Йорка»). У середовищі україномовної інтелігенції останніх десятиліть радянської доби це поняття використовували на означення невеликих україномовних осередків у русифікованих містах («українське ґетто Харкова»).
Рекомендована література
- Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944). К., 2000;
- Деко О. Кедойшім: Повість-хроніка Шепетівського гетто. Мюнхен; Хмельницький, 2002;
- Щоденник львівського гетто: Спогади рабина Давида Кахане. К., 2003.
Завантажити статтю
