Ґетто

Визначення і загальна характеристика

ҐЕ́ТТО (італ. Ghetto) — частина міста, ви­окремлена для прожива­н­ня євреїв. Поня­т­тя «ґетто» походить, імовірно, від назви гарматної майстерні у Венеції, по­близу якої від 1516 роз­міщувався єврейський квартал.

Починаючи від 14–15 ст. поселе­н­ня євреїв у західноєвропейських містах в окремих дільницях, де діяло єврейське самоврядува­н­ня, стало примусовим, причому виходити за їхні межі вночі та у святкові дні було заборонено. Найві­доміші Ґ. існували у Франкфурті-на-Майні, Празі, Венеції, Римі (скасовані у ході ліберальних реформ у Європі в 19 ст.; одне з остан­ніх — римське — остаточно ліквідоване 1870). У містах княжої України окремі дільниці для поселе­н­ня євреїв існували від 12 ст.: перша згадка про «Жидове» в Києві датована 1124, згодом у літописах згадується назва «Жидівські ворота». Їх мешканці за­ймалися пере­важно торгівлею та лихварством, інколи користуючись князівською опікою, що викликало не­вдоволе­н­ня місцевого населе­н­ня (ві­домі антиєврейські заворуше­н­ня в Києві 1113). Однак масових пере­слідувань євреїв, за прикладом Західної Європи, у княжій Україні не було. Масова міграція євреїв на українські землі, зумовлена їхніми пере­слідува­н­нями у Німеч­чині, роз­почалась на­прикінці 15 ст. Найбільші єврейські громади виникли у Луцьку, Львові та ін. містах (у 16 ст. єврейські осередки зафіксовано в 79-ти населених пунктах). Права євреїв на українських землях Великого князівства Литовського зафіксовано в 1-му (1529) і під­тверджено в 3-му (1589) Литовських статутах. Євреї обʼ­єд­нувались у громади — «кагали» й під­лягали юрисдикції власних судів у всіх справах, включаючи вбивства. Така організація місцевого самоврядува­н­ня про­існувала на землях Речі Посполитої, а згодом на українському Прав­обереж­жі у складі Російської імперії, до 1-ї пол. 19 ст. Офіційно вона була ліквідована 1844, але на рівні звичаєвого права існувала й потому, як існували окремі єврейські кутки чи квартали в українських селах і містечках.

Під час 2-ї світової війни Ґ. створено на територіях, окупованих Німеч­чиною та її союзниками, і фактично вони були великими концентраційними таборами. На українських землях існували у межах Генеральної губернії та Транс­ністрії. На території Райхскомісаріату «Україна» і землях, без­посередньо під­порядкованих німецькій військовій адміністрації, Ґ. не створювали, а майже все єврейське населе­н­ня знищували від­разу після вступу нім. військ. Після 2-ї світової війни залишки традиційного єврейського побуту в межах за­мкнутих містечкових громад практично зникли. Руйнівні наслідки Голокосту довершила офіційна політика асиміляції та масова еміграція радянських євреїв до Ізраїлю. Натомість поня­т­тя «ґетто» радянські пропагандисти вживали на по­значе­н­ня ра­йонів великих капіталістичних міст, заселених пере­важно меншинами («негритянське ґетто Нью-Йорка»). У середовищі україномовної інтелігенції остан­ніх десятиліть радянської доби це поня­т­тя використовували на означе­н­ня невеликих україномовних осередків у русифікованих містах («українське ґетто Харкова»).

Літ.: Довід­ник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941—1944). К., 2000; Деко О. Кедойшім: Повість-хроніка Шепетівського гетто. Мюнхен; Хмельницький, 2002; Щоден­ник львівського гетто: Спогади рабина Давида Кахане. К., 2003.

М. В. Стріха

Завантажити статтю