Депресія

ДЕПРЕ́СІЯ (лат. depressio, від deprimo — придушую, пригнічую) — психофізіологічний стан людини, що характеризується втратою моральних сил, зниженням психічної активності, пригніченим настроєм. Належить до класу емоц., афектив. розладів. У стані клін. Д. туга, песимізм, схильність до самозвинувачень можуть досягати крайньої межі, коли людина нездатна самостійно побороти душевну кризу, повернутися до нормал. життя. Осн. симптомами Д. є дратівливість, гнівливість, підвищений рівень тривожності, а також загальмованість рухів, вольових й інтелектуал. процесів, соматовегетативні порушення (втрата апетиту, запори, безсоння, коливання артеріал. тиску, зниження потенції у чоловіків тощо). Депрес. людина нездатна продукувати позитивні емоції, вона впевнена, що оточуючі неприязно до неї ставляться, песимістично сприймає майбутнє. При тяжких формах з’являються думки про смерть і самогубство. Переживання Д. має індивід. характер, тому розрізняють декілька її типів. Найпоширенішими є ендогенна Д., виникнення якої не пов’язане з зовн. причинами, і екзогенна (реактивна) Д., зумовлена зовн. подіями або обставинами. Ендогенну Д. іноді називають меланхолією. Вона може бути типовою, або простою, й атиповою. Першу супроводжує глибоке рівномірне пригнічення усіх сфер псих. діяльності — афектив., ідеатор. (мислиннєвої), психомотор. (т. зв. депрес. тріада). Пацієнти скаржаться на безпричинну тугу з одночас. байдужістю до оточення (т. зв. псих. хвороблива анестезія), на загальмованість і бідність думок, погіршення пам’яті; вони страждають від почуття вини, гріховності, у тяжких випадках відмовляються від права на подальше життя. Атипові Д. відрізняються нерівномірністю проявів компонентів депрес. тріади. Зокрема тривож. Д. властива перевага напруженого очікування неминучої катастрофи, при якому людина ходить з кутка в куток, рве на собі волосся й одяг, просить допомогти або вбити її тощо. Іноді Д. проявляється як тілесне або неврол. захворювання, супроводжується боліс. відчуттями в різних частинах тіла, підозрою наявності невиліковної хвороби (іпохондрична Д.), функціон. порушеннями фізіол. систем. Ці розлади не лише хворі, а й лікарі можуть сприймати як об’єктивні симптоми соматич. захворювань. Екзогенна Д. від нормал. психол. реакції на нещастя відрізняється надзвич. гостротою прояву і знач. тривалістю. За «Діагностичними й статистичними керівництвами при розумових розладах» (багатоосьова нозол. система, прийнята у США, за якою при формуванні діагнозу враховують наявність підсилювал. психосоц. чинників), розрізняють дистимію (довготривала Д. м’якої форми) та глибоку Д. (короткотривала Д. чітко вираж. форми). Поєднуючись, вони можуть утворювати подвійну Д. Виникнення Д. пояснюють соц., біол. та психол. чинниками. До соц. причин відносять несприятл. та стрес. події у житті: втрату роботи, смерть близької людини тощо. Як негативні події можуть спричиняти Д., так і Д. може поглиблювати негативні переживання. Для боротьби з Д. соц. походження важливою є відсутність негатив. реакцій з боку людей, які є джерелом душев. підтримки для депрес. людини. Деякі види Д. є наслідком біол. порушень в організмі у періоди перебудови його функціонування, напр., у жінок після народження дитини або під час менопаузи. Механізм Д. при цьому пояснюють дефіцитом нейрохім. речовин, що забезпечують проходження сигналів між нейронами. Найпопулярнішим сучас. біол. поясненням причин Д. є катехоламін. гіпотеза, яка полягає у недостатності норадренергіч. активності у важливих для підтримання належного рівня мотивації та гедонізму зонах ЦНС. На цій та споріднених з нею біол. гіпотезах виникнення Д. ґрунтується застосування антидепресант. речовин. Генет. чинники відіграють певну роль у розвитку Д., але ступінь їхнього впливу є неоднознач. і залежить від багатьох умов. Серед психол. трактувань походження Д. — теорія т. зв. навченої безпорадності М. Селіґмена, когнітивна модель А. Бека та теорія диференц. активації Дж. Тісдейла. Суть явища «навченої безпорадності» полягає у тому, що у людей після стресу, який вони не в змозі побороти, формуються пригніч. стан, дефіцит мотивації і нездатність до сприйняття позитив. можливостей виходу з несприятл. ситуації. За моделлю А. Бека, Д. знач. мірою пов’язана не лише з порушеннями настрою, а й мислення. Негативіст. мислення є стійкою характеристикою особистості й може стати причиною Д. як розладу. Дж. Тісдейл стверджував, що помірно пригніч. настрій виникає часто, але швидко минає, нормал. розвиток подій — ремісія (зменшення, ослаблення) або видужання. Вирішал. у перетворенні такої нормал. флуктації настрою у депрес. стан є зміст пізнав. процесів людини на тій стадії, коли вона ще перебуває у помірно пригніч. настрої. Якщо домінують самозвинувачення, песимізм і безпорадність, то пригніченість не зникає. Таким чином, пізнав. діяльність набуває ролі чинника, який не обов’язково ініціює пригніч. настрій, але поглиблює Д. На Д. частіше страждають жінки, люди низького соц.-екон. статусу та розлучені. Лікують медикаментоз. та психол. методами. Психол. методи здебільшого орієнтовані на розкриття суті й причин виникнення проблем людини у минулому або концентруються на поточному досвіді. Існують також терапевт. моделі, що акцентують увагу на важливості ролі соціуму у виникненні та перебігу Д. В Україні проблеми Д. вивчають С. Болтівець та М.-Л. Чепа.

Завантажити статтю