Державне регулювання інноваційної діяльності

ДЕРЖА́ВНЕ РЕГУЛЮВА́ННЯ ІННОВАЦІ́ЙНОЇ ДІЯ́ЛЬНОСТІ  — встановлення та реалізація організаційно-правових відносин органів державної влади і суб’єктів інноваційної діяльності. Д. р. і. д. здійснюють шляхом визначення і підтримки пріоритет. напрямків інновац. діяльності держ., галуз., регіон. і місц. рівнів; формування та реалізації відповід. інновац. програм; створення нормативно-правової бази та екон. механізмів для підтримки і стимулювання інновац. діяльності; захисту прав та інтересів суб’єктів інновац. діяльності; фінанс. підтримки виконання інновац. проектів. Гол. завдання регулювання — забезпечити реалізацію держ. інновац. політики як сукупності нормативно-правових умов для постій. оновлення продукції, модернізації засобів виробництва, вдосконалення технол. процесів, вироб.-організац. відносин, розвитку науки та підвищення освіт. рівня громадян з метою зміцнення економіки держави на основі наук.-тех. досягнень і організац. заходів. Інновац. політика (складний процес, перебіг якого визначають тех., фінанс., екон. передумови) поєднує науку, техніку, підприємництво, економіку та упр. і має відношення до всього соц.-екон. середовища, включаючи виробництво, банки, наук.-тех. кадри, рівень інновац. культури населення.

У світ. практиці відомий широкий спектр екон. інструментів, за допомогою яких можна управляти інновац. процесами на макрорівні. Важливим завданням Д. р. і. д. є вибір і використання найефектив. у конкрет. екон. умовах засобів упр. інновац. процесами та зосередження необхід. сусп. ресурсів. Д. р. і. д. передбачає розвиток інновац. інфраструктури та підприємництва, захист інтелектуал. власності, створення сприятливого інновац. середовища, забезпечення пріоритетів інновац. діяльності, сприяння модернізації виробництва та ін. Розрізняють організац., екон., фінанс., нормативно-правове регулювання інновац. діяльності. В Україні базою для нормативно-правового регулювання є Цивіл. кодекс, відповідні закони, прийняті на його основі, а також міжнар. договори у галузі інновац. діяльності. Нормативно-правове регулювання взаємовідносин між суб’єктами інновац. діяльності та ін. учасниками інновац. процесу здійснюють на підставі договорів на виконання н.-д., дослідно-конструктор. і технол. робіт; проект. і пошук. робіт; договорів (контрактів) з інвесторами та ін. договорів, передбачених законодавством. Розрізняють прямі та непрямі методи регулювання Д. р. і. д. Прямі реалізують переважно в адм.-відом. і програмно-цільовій формах. Адм.-відомча форма передбачає участь держави у дольовому фінансуванні пром. н.-д. і дослідно-конструктор. робіт, створення в апараті виконав. влади спец. підрозділів, відповідал. за розвиток співробітництва держ. наук. лаб. і пром. корпорацій, використання різних форм заохочення суб’єктів підприємниц. діяльності, що роблять знач. внесок у розвиток науки і техніки. Програмно-цільова форма Д. р. і. д. передбачає фінансування держ. програм підтримки конкрет. нововведень, зокрема у малому бізнесі (формування держ. контрактів на придбання товарів і послуг, надання фірмам кредит. пільг для впровадження нововведень тощо). Непрямі методи спрямовані, з одного боку, на створення сприятливого заг.-госп. і соц.-політ. клімату для інновац. діяльності, з ін. — на стимулювання інновац. процесів (лібералізація податк. й амортизац. законодавства). Одним із поширених інструментів впливу на інновац. активність у промислово розвинутих країнах є регулювання рівня оподаткування прибутку.

Сучасна економіка потребує специфіч. підходів до визначення і реалізації інновац. політики. Серед них — орієнтація на забезпечення збалансованості зусиль держави та ринку для отримання макс. результату від розвитку науки; інтегрування соц.-політ., наук., освіт., екон., екол. та ін. інтересів суспільства шляхом ефектив. впливу держ. політики на розроблення та засвоєння нових технологій; створення умов для розвитку приват. інвестування, економії ресурсів і коштів, зростання виробництва на інновац. основі; вдосконалення системи оподаткування через зменшення податк. ставок на нагромадження й інвестиції та збільшення — на споживання; створення сучас. інфраструктури інновац. сфери; забезпечення держ. відповідальності за підготовку кадрів для потреб інновац. економіки; орієнтація держ. політики на екон. зростання і підвищення за рахунок цього якості життя громадян, їх соц. захисту, а не на боротьбу з бідністю, необґрунтов. встановлення системи соц. пільг, що найбільш характерно для держ. політики країн із низьким рівнем інновац. розвитку економіки.

Завантажити статтю