Дія і діяльність

ДІ́Я і ДІЯ́ЛЬНІСТЬ В укр. мові словом «Д.» прийнято позначати природні дії та взаємодії і лююдську діяльність. Така двозначність наявна в інших європ. мовах, але в деяких мовах для позначення людських дій є окремі слова (напр., нім. Handlung). Джерела двозначності слова «Д.» слід вбачати в лат. actio, яким позначали не тільки людську дію, а також фізичні та біологічні процеси (actio corporis). Уявлення, що зміни є наслідком Д. чогось, що володіє здатністю (силою, енергію) змінювати наявний стан речей, належить до найдавніших. Найпростіший приклад Д. — рух руки, за допомогою якого ми щось змінюємо в своєму оточенні. Будь-яка зміна є деякою подією. Але слово «подія» в звич. укр. мові (як і в деяких ін. європ. мовах) містить цінніс. смисл. відтінок: вважається доречнішим називати певну Д. подією, чим більш масштабнішими чи важливішими є зміни, викликані нею. Звідси зрозуміла тенденція називати «подією» сусп. життя таку індивід. чи колективну Д., яка важлива своїми наслідками. Це стосується і використання того, які індивід. чи колективні Д. історики називають «істор. подіями». З цього погляду лат. eventus (наслідок, розв’язка, успіх, пригода) можна розглядати як семант. прообраз не тільки англ. event, а й ін. відповідників до укр. слова «подія» (рос. «событие» вказує, що йдеться про певний супровід того, що сталося). Послідовність пов’язаних між собою Д. та їх наслідків (подій) прийнято називати процесом. Найпростіший приклад процесу — ходіння як серія повторюваних Д. (кроків). Словом «Д.» позначають деяку найпростішу, первинну ланку, з якої складається деякий процес чи діяльність — мех., орган., людська. Д. має володіти хоча б деякими ознаками якіс. однорідності та відмежованості, щоб можна було її виокремити. Намагання розглядати процеси як послідовності пов’язаних між собою подій нагадує виокремлення елементів (атомів), які складають фіз. тіла. Серц. діяльність можна розглядати як низку послідовних Д. — скорочень серц. м’яза. Так само деякі різновиди люд. діяльності часто розглядають як низку пов’язаних Д. — інтелектуал. (мислення), мовленнєвих (мовлення), комунікат. (спілкування) тощо. Д. та спричинена нею зміна належать до засадн. понять, з допомогою яких ми розуміємо та пояснюємо світ, самих себе. Фундаментальність цього поняття зафіксована у десяти категоріях Аристотеля, до яких він відніс Д., а також те, що зазнає Д. (пасивне, «страждальне»). У «Метафізиці» він приписував усьому, що існує, внутр. динаміку — потяг до того, щоб дорівнювати своїй ідеї (формі). Він виокремлював зовн. (діяльну) і внутр. (цільову) причини будь-якого руху й змін (див. Причинність). Думку, що буття в своїх глибинах містить джерело руху і змін знаходимо в давніх міфах та філософіях (напр., у філософії Геракліта, на противагу Парменіду, який вважав буття незмінним). У механіці Нового часу рух тіл пояснювали зовн. причинами. Щоб збагнути рух Всесвіту, необхідно припускати наявність першопоштовху, джерело якого вбачали в Д. Бога. У більшості онтол. концепцій 20 ст. засадн. елементами вважали «тіла» — цілості, які можна виокремити у просторі та ідентифікувати (виокремлюючи ознаки, які є незмінними в часі). При цьому, відповідно до атомарно-молекуляр. теорії, вважали, що основою будь-яких природ. макротіл є мікротіла — атоми чи менші корпускули, з яких атоми складаються (як у «планетар. моделі» Н. Бора). Маємо справу з традицією виокремлення певних базових елементів (мікротіл), з’ясування їх властивостей та сталих відношень-зв’язків (взаємодій) між ними як основи для пояснення всіх ін. природ. утворень. Будь-які Д. розглядали як рухи тіл, навіть хім. взаємодії, тепло, звук. Проблематичним було пояснення природи світла, гравітації, електромагніт. явищ, радіохвиль тощо, оскільки не виявляли частинок, рух яких міг би пояснити їх природу. Тому, крім тіл, стали припускати існування також хвиль та полів. Корпускули (тіла) володіють масою спокою і руху, тим часом як хвилі та поля — тільки масою руху. Регулярні Д. певних елементів всередині певних систем та цілостей прийнято називати функцією, яку можна розглядати як Д. відповідно до певного «призначення», яке елемент виконує у складнішому утворенні. Різні наук. підходи в природн. та гуманітар. науках відрізняються тим, чи в центрі їх уваги перебувають деякі сталі утворення (тіла, елементи, структури, системи) чи, навпаки, функції (напр., анатомія, на противагу фізіології). Дослідж., які поєднують обидва підходи, переважно називають структурно-функціональними. Процеси у багатьох випадках також виявляють певну регулярність, повторюваність, тому говорять, що вони мають відповідну структуру змін (повторювану динаміку). У 20 ст., на противагу традиц. онтологіям, в яких за основу брали тіла, були запропоновані онтол. концепції, в якій засадн. елементами стали вважати події й процеси. Однією з перших таких концепцій стала енергет. концепція нім. хіміка В. Оствальда. Він опублікував філос. праці, у яких властивості фіз. і псих. об’єктів розглядав як форми енергії. Ін. прикладом є процесуал. метафізика А.-Н. Вайтгеда (осн. кн. «Process and Reality, an Essay on Cosmology» — «Процес і реальність. Есе з космології», 1937). Він називав поєднання подій (кожна з яких тією чи ін. мірою накриває чи захоплює інші) «нексусами». Природу розглядав як деяку ієрархію подієвих структур, складених із субструктур. Кожна з подієвих структур має відносну цілість і входить в більшу структуру. Більш радикал. динам. онтології розвинуті у постмодерніст. напрямах науки, в яких увагу зосереджено на неліній. взаємодіях та процесах, що перебувають на межі порядку і хаосу, на упорядкуваннях, що виникають з хаосу (див. Постмодернізм). Прикладом може бути концепція, викладена у кн. «Order Out of Chaos» («Порядок з хаосу», 1984) І. Пригожина та І. Стенгер.

Поняття «люд. Д.» передбачає наявність суб’єкта Д. — діяча (індивідуального чи колективного); ситуації, в якій виконується Д.; способу дії, який в багатьох випадках передбачає використання допоміж. засобів (без яких Д. не може бути успішною). Люд. Д. є настільки різноманітними, що марними були б спроби підвести їх під заг. визначення. Можна вказувати на деякі ознаки чи виміри, з допомогою яких їх характеризують та розрізняють. Найваж- ливішими вимірами Д. є усвідомленість, цілеспрямованість, продуманість (ці характеристики пов’язані, але не тотожні). Від Д. неусвідомлених (автоматич., здійснених за звичкою) відрізняють Д. з різним ступ. усвідомлення. Від Д. задуманих, цілеспрямованих відрізнять незадумані (ненавмисні). Ознака задуманості є важливою, напр., у понятті злочину, оскільки воно включає наявність суб’єктив. складника — усвідомленої мети. Від Д. наперед продуманих відрізняють Д. зовсім непродумані (спонтанні, хаотичні). Люд. Д. поділяють на фіз., інтелектуал., мовленнєві, комунікативні тощо. Вони переважно є складниками різних видів діяльності (повсякденно-побут. чи професійних). Очевидна істор. тенденція до зростання різновидів люд. діяльності. Показовою у цьому відношенні є зростання кількості професій в індустр. та постіндустр. суспільствах: повсякденна життєдіяльність (побут), догляд і виховання дітей, освіта, госп-во (економіка), діяльність духовно-морал. (реліг., благодійна), юрид. (і правозахисна), політ., пізнавал., (передусім наукова), мистецтво та література, спорт, екол., туристична та ін. Узвичаєний спосіб Д. тварин і людей у певних повторюваних ситуаціях прийнято називати поведінкою. У рефлексології (І. Павлов) та бігевіоризмі (Дж. Вотсон, Б. Скіннер) прагнули усунути використання поняття цільової причини, введене Аристотелем: поведінку намагалися пояснити як схильність (диспозицію) тварин і людей реагувати у певний сталий спосіб на зовн. (спостережувані) подразники. За цим стояв намір зробити етологію емпіричною, усунувши з концептуал. апарату психології менталізм — поняття задуму, цілі як чогось, що не піддається зовн. спостереженню, перебуває в опозиції до традиц. інтроспектив. психології. Але критика бігевіоризму виявила обмеженість використання його методів, особливо стосовно люд. поведінки. Відтак поняття «цільової причини» було реабілітоване, хоча й з урахуванням позит. здобутків бігевіоризму. Усвідомлену спонуку до Д. (бажання, потреби, інтереси, ціннісні орієнтації) прийнято називати мотивом Д. Мотиви — особливі причини Д., оскільки можуть бути різновидом самоомани, коли справжню причину Д. діяч не усвідомлює чи приховує від себе. Сам діяч чи зовн. спостерігач можуть зробити висновок, що справжня спонука (причина) Д. була іншою, ніж та, що її усвідомлює чи декларує діяч. З ін. боку, мотив Д. є причиною Д., навіть у випадку самоомани: ілюзії часто виступають причиною Д.; і не завжди вони є тільки недоброякісними, навіть під кутом морал. оцінки (символом благород. ілюзій є Дон Кіхот). Сказане стосується не тільки особистих, а й колектив. Д. К. Маркс, визначаючи ідеологію як ілюзорну чи хибну свідомість (нім. falsches Bewußtsein), мав на увазі не тільки лицемірну риторику, з допомогою якої певна сусп. група приховує свої екон. інтереси, а й самооману (щиру віру людей у стереотипи, сформовані певною риторикою). Незалежно від того, маємо справу з індивід. чи колектив. Д., осн. засобом виявлення справж. спонуки Д., чи поведінки є крит. самосвідомість. Важливою характеристикою Д. є ступ. їх продуманості. У багатьох випадках діяч має можливість продумати та обґрунтувати Д. Це обґрунтування включає оцінку діячем ситуації, в якій він діє, своїх можливостей, зокрема способів Д. та доступ. йому засобів досягнення мети. Це і мають на увазі, коли говорять, що прийняте рішення (в якому визначено, як діяти у певній ситуації) є обґрунтованим. Продумане рішення передбачає обґрунтування того, як у даній ситуації потрібно діяти, щоб досягти бажаної мети. Формулювання діячем обґрунтування Д. прийнято називати підставою Д. Якщо Д. розглядають тільки під кутом зору певних бажаних наслідків, то таку Д. прийнято називати «цілераціональною». Її формулу можна висловити так: якщо у ситуації S виконати Z, то наслідком буде стан речей W. На дослідж. способів обґрунтування рішень чи «виготовлення» рішень (англ. decision making) зосереджені різні теорії рішень (англ. decision theory). Певні різновиди діяльності характеризуються високою вірогідністю появи непередбачуваних ситуацій, отже, необхідне прогнозування появи таких нестандарт. ситуацій. Але такі ситуації не завжди можна передбачити. Здатність швидко оцінювати непередбачувану ситуацію та приймати адекватне рішення називають «оперативністю». Різні види діяльності вимагають від діяча більшого чи меншого ступ. оперативності: це залежить від вірогідності появи непередбачуваних ситуацій (напр., у керуванні автомобілем, роботі пожежників, хірург. операціях). Особливий різновид динам. контексту Д. — Д. певного діяча, яка викликає реакції ін. діячів у відповідь на вчинену Д. Якщо діяч, здійснюючи Д., наперед враховує Д. ін. діячів у відповідь, таку Д. прийнято називати стратегічною. Приклад таких Д. — гра (на виграш) — між особами чи колективами. Поняття гри було поширене на всі різновиди Д., у яких Д. діяча викликає Д. ін. діячів у відповідь. Типовими прикладами є Д. військ., політ., екон. (гра на біржі), мист., любовні тощо. Одні з них є грою за правилами; інші грою «з правилами» (що спостерігаємо в сучас. укр. політиці); треті, як у випадку деяких дит. чи мист. ігор, можна назвати творчими (див. Теорії ігор). Необхідно відрізняти гру як сукупність правил від гри як діяльності, як використання правил у діях гравців. Це розрізнення було використане в лінгвістиці Ф. де Соссюром та у філософії «пізнім» Л. Віттґенштайном для протиставлення мови і мовлення: мова — система правил, мовлення — використання (переважно неусвідомлене) граматики і лексики у практиці мовлення. Це призвело до розроблення класифікації мовленнєвих дій (Дж. Остін, Дж. Серль). Мовленнєві Д. є найважливішим засобом спілкування, яке потребує врахування додатк. передумов, особливо коли націлене на досягнення порозуміння між співрозмовниками (комунікантами). Розроблено теорії комунікат. Д.; найвідоміша — теорія Ю. Габермаса. Поняття «діяльності» передбачає здійснення певних послідовностей Д., підпорядк. досягненню специф. мети, особливості якої характеризують певний різновид діяльності. Практ. аспект містить будь-яка діяльність, зокрема й теоретична. У сучас. філософії протиставлення практ. і теор. проблем не ґрунтується на врахуванні змістов. відмінності у проблемах: розв’язання теор. проблеми стає практичною, якщо цю проблему має розв’язати певна особа (колектив людей) у визначений час з допомогою наяв. ресурсів. Зважаючи на різноманітність діяльностей, Аристотель започаткував традицію виділяти три групи різновидів діяльностей — теор. (bios thejreticos), практ. (bios practicos) і творення нового (bios poieticos). Цей поділ (у видозміненому вигляді та з врахуванням поправок) залишається впливовим і в сучас. філософії. За Аристотелем, теор. розум — особлива мудрість, яку він позначав словом «софія». У цій діяльності йдеться про пристосування наших тверджень і систем тверджень до фактич. стану речей. Щоб Д. і діяльність були успішними, слід враховувати наяв. стан речей (навіть якщо вони націлені на зміну цього стану), включаючи врахування сусп. реальності. Слово «праксис» Аристотель використовував на позначення різновидів люд. діяльності, які можна охарактеризувати, беручи до уваги цілі людей (потреби, інтереси, бажання, уподобання) та ситуації (звичаї), в яких діють люди. Практ. розум (мудрість) Аристотель позначав словом «фронезис». У сучас. філософії різниця між пізнавал. і практ. діяльністю пов’язана з відомою проблемою фактичного–ціннісного. Якщо у випадку пізнання зміст тверджень та систем тверджень узгоджуються з реальністю, то у практ. діяльності реальність пристосовується до бажаного стану речей. З’ясування практ. проблем і способів їх розв’язання сьогодні об’єднують під назвою «практ. філософія», серцевина якої — філософія цінностей та етика, а також логіка практ. міркування (див. Практична філософія). У сучас. розумінні творення нового (поєзис) стосується Д. та діяльностей, в яких ми маємо справу з вибором у просторі свободи. Хоча успішність таких Д. передбачає врахування реальності, зокрема й норматив. обмежень (етич. і правових), це не зводить простір свободи нанівець. Нормативні обмеження можуть підлягати перегляду в міру того, як їх оцінюють як занадто обмежувальні чи несправедливі. Простір свободи різний у різних видах діяльності: він тим більший, чим більшу роль відіграють певні уподобання (ціннісні орієнтації) порівняно з різного роду обмеженнями (як тих, джерелом яких є врахування реальності, так і пов’язаних з усталеними етич., правовими, політ. нормами чи ідеалами). Мист. діяльність, в якій провідну роль відіграють уподобання, у цьому відношенні є найбільш вільною.

У дослідженні Д. важливу роль відіграє вивчення особливостей колективним Д., на противагу індивідуальним. У зх. країнах вивчення колектив. Д. стало особливо інтенсивним у 20 ст.; це стало предметом дослідж. різних наук (зокрема психології, етнології, соціології, етики, політології). Серед важливих проблем — з’ясування передумов поєднання індивід. Д. у колективні (як можлива кооперація Д.), а також з’ясування природи чинників, які ускладнюють чи підважують кооперацію. У зв’язку з цим предметом дослідж. різного роду конфліктів, їх джерел та способів розв’язання використовують різні методології — структурно-функціональні, системні, моделювання, формалізацію, математизацію, методи кібернетики тощо. У центрі зацікавлень психологів перебувають особливості колект. ментальності, ментал. структури (включаючи підсвідомі), динаміка змін колектив. ментальності, а також дослідж. мотивацій. Адже конфлікт мотивів і цілей є найважливішою перешкодою поєднання індивід. Д. у колективні. Етнологи вивчають традиції та звичаї, які включали певні моделі взаємин між індивідами та способи поєднання індивід. Д. у колективні. У соц. психології та соціології набуло заг. визнання твердження про визначал. роль спіл. цінніс. переконань як важливої передумови здатності осіб поєднувати індивід. Д. у колективні (Т. Парсонс та ін.). Способи поєднання індивід. Д. у колективні: а) централізов. організація Д. зверху (важливу роль відіграє виконання заданих приписів чи команд — як в армії); б) способи самоорганізації, в яких осн. роль відіграє воля осіб (чи колективів) у визначенні способів поєднання Д. Вивчення способів самоорганізації стало актуальним у демократ. суспільствах, де успішна політ. Д. є переважно колективною. Здобуття участі у держ. владі, контролювання влади, вплив на неї в демократ. суспільствах залежить від кількості людей, які об’єднують зусилля, та від способів самоорганізації. Це пояснює політ. актуальність дослідж. з логіки колект. Д. Гол. проблема поєднання індивід. Д. у колективні — у суперечності між частковими (особистими й груповими) інтересами та забезпеченням колект. (спіл.) добра. Для того, щоб колективна Д. стала успішною, особи мають щиро приймати певні цілі, цінності, заради яких об’єднуються. Часто особи приєднуються до колект. Д. для здійснення особистих інтересів. Це осн. причина, яка може підірвати взаємну довіру тих, які прагнуть поєднати індивід. зусилля для досягнення спіл. мети. Ефект «сліпого егоїзму» — своєкорисливі Д. осіб, які заради досягнення особистої вигоди не враховують, що їхні Д. у сучас. світі неминуче обертаються на шкоду їхнім життєвим інтересам (чи принаймні життєвим інтересам їхніх дітей). Осн. засіб організації колект. Д. — створення відповід. інституцій, які координують індивід. Д. Різновидів таких інституцій так само багато, як різновидів діяльності. До великих колективів, які виступають суб’єктами колект. Д., належить міжнар. спільнота (і відповідні міжнар. установи, які координують зусилля на міжнар. рівні) та нації. Гол. установа, покликана поєднувати зусилля людей на нац. рівні, — держава. У демократ. суспільствах вона є засобом самоорганізації людей, які складають дану націю. Осн. її метою має бути забезпечення спіл. добра даної нації — засадн. екон. та духовно-культур. передумов її буття (див. Добро і Зло). Успіх у досягненні цієї мети залежить від прийняття особами та групами людей тих передумов, які уможливлюють досягнення цієї мети.

Розмір шрифту

Дія і діяльність

Рекомендована література

Інформація про статтю